Усі думають, що це свекруха з Іспанії нам гроші висилає – бо таку гарну хату розбудували. А насправді ми з чоловіком усе робимо самі. Ось буквально нещодавно одна сусідка знову сказала: “Ой, таку красу зробили, певно, ваша свекруха гарно допомагає. От всім би таких прекрасних свекрух!”

Софія Андріївна поїхала працювати за кордон ще до нашого знайомства з Петром. Свекор, давно помер, і вона залишила маленького Петра з його бабусею.

Сама поїхала до Іспанії, де вже багато років працює хатньою робітницею в багатій родині. Уже там вдруге вийшла заміж за заможного сеньйора – власника вілли, Серхіо.

На весіллі нашому не була, (казала, що якісь проблеми з документами) та нічого не подарувала. Хоча коли дізналася про поповнення в родині – надіслала золоті хрестики для онуків і пару дорогих речей та іграшок. Але нам не було радості з тих дарунків, бо ж бабусі на хрестинах не було, на жаль…

Ми з Петром залишилися жити в старій хаті, де він виріс із бабусею. Вирішили навести лад тут, бо інше житло зараз не по кишені. За цей час зробили чимало: перекрили дах, замінили вікна на пластикові, утеплили стіни, встановили нову кухню й ванну кімнату. Усе це обійшлося в чималі кошти, але ми не жаліємо, бо хочемо жити в комфорті.

Петро займається виготовленням меблів на замовлення і ремонтом, а я шию та ще маємо маленький магазинчик із продуктами в селі. Працюємо з ранку до ночі, щоби все встигнути й дітям забезпечити майбутнє.

Софія Андріївна приїжджає додому рідко. Востаннє була тут, в Україні, ще аж до війни. Але от несподіваний сюрприз – написала, що буде на Різдво та Новий рік тут, тому попросила зустріти на вокзалі. Я сподівалася, що пані Софія нарешті згадала, що крім іспанської родини, має ще тут сина та онуків. Але марно сподівалася на її розуміння. Привезла каву й кілька консервів та по шоколадці для онуків. Усе б нічого, але коли зайшла до нас сусідка на чай, розмова зайшла зовсім в інше русло. Я якраз на кухні готувала вечерю, а пані Софія з нею пліткувала:

От бачиш, Ганно, – каже сусідці , – як гарно діти в хаті все поробили. Це ж завдяки моїй допомозі! Я їм гроші висилала, щоби мали гарне життя.

– Ой ну ти золота свекруха. Тобі треба пам’ятник поставити! Невістка тобі має руки цілувати за таке!

Аж похолола від цих слів. Невже їй не соромно? Сусідка скоса подивилася на мене, коли йшла геть. А я змовчала, бо не хотіла сваритися перед чужими людьми. Хоча було прикро, що сльози на очі навернулися.

Ввечері, коли Софія Андріївна пішла до своїх знайомих, заговорила про це з чоловіком:

– Петре, ну як так можна? Люди думають, що це завдяки їй ми все зробили, а ми з тобою з останніх сил працюємо

– Та не переймайся ти, – відповів він спокійно. – Хай говорить. Ми ж знаємо, як усе було.

– А мені не байдуже! Вона ж на нашій праці собі лаври здобуває! Не вистачало, аби ще потім сусіди про нас пліткували! До біса це все! 

Петро лише зітхнув і більше нічого не сказав. А я тоді вперше зрозуміла, як важко бути в тіні чужих заслуг.

Так і хочеться сказати свекрусі: “Софіє Андріївно, якщо вже не допомагаєте, то хоча б не приписуйте собі наших досягнень.”

Але промовчу. Для спокою в домі. Бо як не крути, це бабуся моїх дітей. Щоправда, вони самі вже давно зрозуміли, хто справді працює, а хто лише говорить…

“Поділіться своїм настроєм після прочитання! Яке емодзі найбільше відповідає вашим почуттям зараз?” ❤️, 😠, 😢, 😄 — виберіть те, що резонує з вами!