Світлана їхала в село до тітки. Вона сподівалася провести тут кілька тижнів відпустки. Хотілося відпочити як у дитинстві. Ось тільки такого догляду не буде. Зараз уже Світлані тридцять «з хвостиком», а тітоньці, старшій сестрі батька Світлани, за шістдесят.

Тітка попросила Світлану доглянути будинок. Цілу зиму Ганна Сергіївна була слаба, і лікарі рекомендували їй поїхати в санаторій. Світлана любила тітоньку, і погодилася побути на господарстві. У бездітної тітки Світлана була улюбленицею замість дочки. Як не допомогти, раз Ганна Сергіївна нарешті взялася за своє здоров’я.

У Світлани справи були не кращими. Щоправда, здоров’я не підводило, але в особистому житті був повний вакуум. Після розлучення з колишнім хлопцем минуло понад три роки. За цей час Світлана отримала другу вищу освіту за спеціальністю психологія.

– Швець без чобіт, – шепотіла вона, повертаючи з шосе на грунтову дорогу і думаючи про себе. – Мені самій би в когось поради запитати як жити…

З подругами у Світлани не складалися теплі стосунки. Не могла вона розмовляти годинами, вислуховуючи пересуди, хоча деякі історії їй були цікаві з погляду своєї нової професії.

Дівчина під’їжджала до будинку, і побачивши знайомий палісадник з квітучим бузком, усміхнулася. Назустріч до неї вийшла із сусіднього будинку сусідка Марія Петрівна, відчинила двері обійняла Світлану і, як завжди, сказала:

– Ну, привіт, красуне! Проходь у будинок!

– Дякую, Маріє Петрівно, приходьте на чай. Я поки що гляну, як і що… Адже рік не була тут. Ох, як же ж я скучила… Тітоньку в місті на потяг садила. Вона мені всі вказівки мало не записати сказала.

– Так, хай відпочине. Вона заслужила, – кивнула Марія Петрівна.

– І заслужила, і дотягла далі нікуди. Давно треба було на процедури їхати! А вона з городу не вилазила! – сказала Світлана. – От і дістала. І все своїми руками, все сама…

– Та вже ні. Цього року найняла вона помічника по господарству. Він їй помагає. От тільки ти йому хоч трохи вказуй, ​​якщо що. Адже тітка твоя не поїхала б нікуди, якби ми її не вмовили помічника взяти, – пояснювала сусідка.

– Ну, гаразд, гаразд. Помічник – це завжди добре. Нехай працює, – кивнула Світлана.

Вона поставила чайник на плиту, пройшлась по будинку, зупиняючись біля фотографій на стіні, торкаючись знайомих статуеток на комоді, розкриваючи віконця.

Берези зеленіли своїми ніжними чистими листочками, білий бузок пахнув, наповнюючи ароматом будинок. Світлана вийняла речі з сумки, і пішла на кухню.

Ремонт кухні

Петрівна вже розливала гарячий темний чай у чашки і примовляла:

– Я ось жодного разу не була ані на морі, ані в санаторії. Як там?

– Ось приїде тітонька і розповість. А наступного року ми вас удвох відправимо. Будете там відпочивати, на танці вечорами ходити, – посміхнулася Світлана.

– Та ну тебе! Скажеш теж! Танці… – засміялася Петрівна, кокетливо поправляючи хустку. – Ти краще скажи: як у тебе справи? Чи є наречений на прикметі?

– Ох, Маріє Петрівно. Я, як і раніше, самотня. А в іншому все добре! Натомість освічена тепер. Психологиня. Буду людей життю вчити. А ось хто б мене навчив, як заміж вийти? – серйозно відповіла Світлана і тут же ж розсміялася.

Їй у селі було добре. Вона сподівалася змінити обстановку, щоб відійти від втоми, від міського шуму, від напруженого часу іспитів та захисту диплома.

– На все воля Божа… – почула вона від Петрівни. Сусідка погладила по плечу Світлану. – Була б жива твоя мама, тобі легше було б жити на світі. Батько, звісно, рідна людина, але він давно одружений з іншою, у нього інша сім’я, інші діти… От і виходить, що ти сама собі психолог. А тітоньку бережи. Нехай видужає.

Світлана пішла в сад. Там було свіжо, зелено. Земля була перекопана під гряди.

Також було зроблено посіви, що було видно по яскравих пакетиках з-під насіння на паличках, які були встромлені на початку грядок.

– Ну тітонька моя й виробляє… Ну невиправна, – пробурчала Світлана і раптом почула якийсь звук.

Вона обернулася і застигла від несподіванки.

До неї йшов якийсь молодий чоловік.

Він привітався і сказав, що допомагає з городом, поки хазяйка у від’їзді і приходитиме сюди, поки не зробить усе, що сказала Ганна Сергіївна.

– Невже ви не працюєте ніде, що маєте час на такі послуги? – здивувалася Світлана.

– Чому ж не працюю? Я викладаю в місцевій школі мову та літературу. А за сумісництвом і трудове навчання.

– А тепер ще й помічник у господарстві, – іронічно зауважила Світлана.

– Я приходитиму вечорами, адже в школі вранці йдуть заняття, але незабаром канікули, хоча шкільний табір також вестиму я, – сказав помічник.

Світлана кивнула і пішла оглядати сад. Їй хотілося побути на самоті. Вона сіла біля лазні й заплющила очі. Тепле сонце пестило і спів птахів заспокоював.

– Ось те, що треба… Найприродніша і найбажаніша атмосфера для щастя… Як добре… – думала вона.

Минуло три дні. Світлана відпочивала, блукала селом, гуляла біля річки і багато спала. А потім ніби прокинулася: від втоми не залишилося і сліду, і дівчина вирішила зробити генеральне прибирання в будинку до приїзду тітки.

Вона сушила на подвірʼї ковдри та подушки, пальта, шуби, валянки та килими. За два дні перепрала половички з кімнати та кухні, фіранки, і перемила люстри.

– Ох, дівко, молодчина. Ганна Сергіївна зрадіє. Вона теж чистюля, ось тільки здала останнім часом, – казала Марія Петрівна.

Помічник Іван з’являвся щовечора і порався у саду: робив підпірки під кущі, ремонтував паркан палісадника, розпушував молоді сходи квітів, поливав грядки.

Світлана годувала курей і собачку Джека, і не дивилася на працівника, не заважала йому працювати. Лише коли він йшов, вона оглядала город і дивувалася чистоті прополотих квітників, і акуратним сходам на грядах.

Вони не розмовляли з Іваном. Світлана насолоджувалась відпочинком і думала про те, що незабаром їй потрібна буде практика, і коли вона приїде до міста, то почне підбирати клієнтів для роботи. А з початку навчального року вона працюватиме у школі.

Минув тиждень, другий. Світлана вже не раз помічала, що Іван якось дивно поглядає на неї, і відверталася, обмежуючись лише вітанням і прощанням. Вони лише зрідка перекидалися кількома фразами про погоду, рослини. Потім Світлана йшла в сад і читала книги: з ними вона теж відпочивала, бо любила читати, і тут був для цього час.

Марія Петрівна приносила Світлані гарячі пиріжки, розповідала про сільські новини, які мало цікавили Світлану. Якось сусідка побіжно розповіла і про Івана, який живе після розлучення один, і взагалі чудовий чоловік, ось тільки дружину йому тепер важко знайти, бо в селі немає вільних молодих дівчат, і в сусідньому селі та сама історія…

Світлана кивнула, і не надала значення словам Петрівни. Вона думала про те, що скоро вже повернеться тітка і треба буде їхати до міста зустрічати її.

Проте з кожним днем ​​Світлана бачила і відчувала на собі уважні погляди Івана, їй спочатку було це смішно, потім цікаво, але вона не відповідала на його погляди і поспішала піти на свою лавку, до своїх книг.

Якось Іван працював саме біля лавки. Він почав говорити про те, про се, і потім запитав Світлану, чи правда, що вона професійний психолог.

– А що, я не справляю гарного враження? – здивувалася Світлана. – Точніше, я поки не можу сказати, який я психолог, тому що тільки починаю свою роботу в цій професії… А що, вас щось хвилює?

– Я хотів би спитати, – сором’язливо почав Іван. – Ось, наприклад, мій товариш хоче дізнатися. Як можна поговорити з людиною, яку соромишся? Поговорити щиро.

– Скажіть вашому товаришеві, що все дуже просто. Сказати будь-якому співрозмовнику можна спокійно все, що завгодно, якщо не дивитися йому у вічі. Так легше. Просто говорити, і не дивитися на нього прямо, – порадила Світлана.

– Треба ж… І це працює? – здивувався Іван.

– Ще й як. Можна спробувати. Сам побачить.

– Хто побачить?

– Ну, товариш ваш, – усміхнулася Світлана.

– Ах, так, товариш. Звичайно, я передам, — погодився Іван. — Значить, не дивитись у вічі. Як дивно, зазвичай, коли говориш із людиною, то саме найбільше хочеться дивитися їй у вічі. А тут – не можна.

– Так можна, от тільки якщо боязко щось говорити, то краще не дивитися хоча б перші фрази, – сказала Світлана.

– А ви це самі пробували? – спитав Іван.

– Я? А до чого тут я? – здивувалася Світлана. – Так пишуть інші… На чужому, так би мовити, прикладі вчаться…

– На чужих помилках? – поправив її Іван.

– Так… Ви що від мене хочете? – Почала сердитися Світлана. І відразу посміхнулася: психологу не можна дратуватися.

— Я хочу спробувати цей метод на вас перед тим, як радити це товаришу, — сказав Іван.

– Ну, давайте, – кивнула Світлана, – так про що ви хотіли поговорити?

Іван кахикнув і, глибоко зітхнувши, сказав:

– Ви скоро поїдете. І мені треба порозумітися. Нехай це навіть нічого абсолютно не дасть. Але я маю використати свій шанс.

– Це ви зараз про мене? – обернулася до нього Світлана, – чи так би сказав ваш товариш?

– Товариш… Не заважайте… Будь ласка.

Світлана, ледве стримуючи сміх, кивнула і підібгала губи:

– Я вас слухаю…

– Відколи ви тут, я відчуваю, що… нічого не відчуваю, окрім бажання постійно бачити вас, бути поруч і дивитися у ваші очі… Хоча й дивитися не можна… – Іван дивився в землю.

До нього підійшла тітчина кішка і почала лащитися об його ноги. Іван сів на траву і почав гладити кішку.

– Що ви замовкли? Далі… – тихо гукнула його Світлана.

– А далі мій товариш навряд чи придумає щось значуще, може щось порадите йому? – Запитав Іван, – а я передам.

Світлана теж не дивилася на Івана. Вона замислилась на хвилину, а потім сказала:

– Далі вже радити нічого не можна. Все залежить від другої сторони, від того, хто слухає… Її реакція, якщо вона буде… Ось така психологія стосунків…

Вони мовчали. Іван підвівся. Кішка заскочила на коліна до Світлани, теж просячи ласки. Світлана погладила кішку так само ніжно, як Іван. І Мурка лягла, згорнувшись калачиком.

– І все ж таки дивно: чому не можна дивитися в очі? Це ж, на мою думку, найголовніше. Іноді навіть слова не потрібні. Так пишуть в літературі … – розчаровано промовив Іван.

– Правильно, так пишуть у романах… Але там – кохання, – підтвердила Світлана, і різко додала:

– А якщо його немає, то нічого й у вічі дивитися, обманювати живу людину. Адже так?

Іван видихнув, обернувся і пішов.

Світлана похитала головою і теж зітхнула, дивлячись йому вслід.

– Дивний… помічник. І симпатичний. І, здається, я його образила.

Наступного вечора Іван працював у саду, майже не дивлячись на Світлану. Вона кілька разів проходила повз, заговорюючи з ним, але він уперто не відповідав, тільки кивав і старанно починав поратися в квітнику.

Світлана підібгала губи, і дивилася на нього, не приховуючи посмішки. На душі у неї було добре: тиха радість від того, що в тебе закоханий молодий чоловік, огортала її серце, наповнюючи тією солодкою впевненістю, що ти потрібна і необхідна.

Він пішов після роботи, а їй вперше захотілося гукнути його, щоб не йшов, а побув поряд із нею ще трохи.

Вечір був теплим. Він чомусь озирнувся біля хвіртки. А вона встала і поправила чубчик, дивлячись на нього. Він пішов. Світлана знову сіла, розчаровано дивлячись у книгу і думаючи про свою безглузду холодність, зарозумілість і манірність.

Сльози потекли по її щоках, вона шкодувала себе і думала, що зовсім поганий вона фахівець, якщо не вміє розібратися навіть у собі, бачити поряд із собою людину, слухати й розуміти її…

Але не встигли обсохнути її сльозинки, як у садок знову зайшов Іван. Він був із пляшкою ігристого.

Вона незрозуміло дивилася на нього. А він, струсивши пляшку, відкоркував її різким рухом і пінний фонтан теплого напою бризнув прямо над головою дівчини.

– Жарко сьогодні… – сказав Іван, сміючись, – дощу давно не було…

Він поливав Світлану ігристим, а вона, витріщивши очі, відмахувалась руками від бризок, хоча було вже пізно. Сарафан був мокрий, по волоссю текло, Іван сміявся, стоячи перед нею на колінах, і виливав залишки собі на голову, обличчя, а потім обхопив Світлану і пригорнув до себе.

– Ти що гульбанив?! Ти зовсім вже… – шепотіла Світлана, викручуючи поділ сарафана.

– Ось ми й перейшли на «ти». Виявляється, душ ігристого допомагає стати ближчим. Це тобі на замітку, психолог… – він пригорнув Світлану і пристрасно поцілував її в губи.

Вона несміливо поклала руки на плечі Івану, не чинячи опору його ласці.

Через п’ять хвилин вони обливалися теплою водою з бочки, сміючись і бризкаючи один на одного. На шум визирнула через невисокий паркан зі свого саду Марія Петрівна, а потім, прикривши рота долонею, сховалась, щасливо посміхаючись.

Зустрічали на вокзалі тітоньку двоє: Світлана та Іван. Ганна Сергіївна швидко збагнула, що у молодих налагодилися стосунки. Вона ніби так і має бути сприйняла їхню зустріч, і вдома була влаштована вечеря на чотирьох. Марія Петрівна в ошатному платті з порога обійняла подругу і запитала:

– Ну, як там у санаторіях? Невже краще аніж нас?

– А як же ж! Потім усе розповім, – пообіцяла Ганна Сергіївна, – ти мені скажи, як тут молодь впоралася з моїм городом?

– О, вони молодці. Сама побачиш. Все у повному порядку.

Світлана з Іваном пішли після вечері гуляти до річки. Вони повернулися пізно, коли вже все село спало. Довго сиділа нова парочка на ґанку. Світлана, прощаючись, сказала:

– Дивно, але коли я була дівчинкою, і жила тут у тітоньки влітку, то мріяла саме так сидіти з коханим – на ґанку. І ось…

– Мрії збуваються, – продовжив Іван, обіймаючи Світлану, – адже я теж не думав, що приїду в село працювати, залишуся тут, і буду такий щасливий.

– Ми будемо такі щасливі… – поправила його Світлана.

– І яка ж формула щастя? Невже природа? Або збіг обставин? – усміхнувся Іван.

– Не знаю. Жодній науці це не підвладно, і формул не існує. Однак, якщо запалає одне серце любов’ю, то, як правило, і друге не зможе встояти… І це дивовижне світло… – Світлана притулилася до Івана і заплющила очі.

Після відпустки Світлана поїхала до міста. Але пара ненадовго розлучилася: вони розписалися наприкінці серпня, радуючи все село, своїх друзів та рідних.

На подив міських колег, Світлана поїхала до села, де почала працювати з чоловіком у сільській школі.

– І для чого ти дві вищі освіти отримувала? – Не розуміли її знайомі, – щоб виїхати в село?

– Там теж є діти, і їм також потрібні вчителі, і психологи, зокрема. Але я навчатиму їх географії в першу чергу. Не дарма ж у мене дві освіти! Правильно все… – Світлана посміхалася.

Вона змінилася. Не було й сліду від її колишнього невдоволення собою, зневіри та втоми. Вона поспішала у село, де на неї дуже чекали і чоловік, і тітонька, яка була по суті матір’ю, і сусідка Марія Петрівна, і нові учні – сільські діти.

Починалося нове життя…