Світлана овдовіла, коли їй було всього тридцять років. Безглуздий випадок на дорозі забрав її чоловіка…

Чотири роки прожила Світлана в селі, в будинку, де вони з чоловіком були раніше такі щасливі. І все таки вона вирішила поїхати звідти. Аж надто все нагадувало про минуле…

Так вона зі своєю донечкою Марійкою опинилася в місті, на околиці, в хаті на малолюдній вуличці.

Містечко було невелике. Світлана була чудовою кравчинею, і вирішила, що буде, окрім роботи, і вдома шити – треба було заробляти на життя.

Стала вона вести свою сторінку в інтернеті, викладати фото своїх робіт, розповідати про стиль, моду, різні фасони, фігури і тканини.

Підписників ставало в неї все більше, в основному, в її місті, стали приходити клієнти, робити замовлення.

Світлана раділа, і вже більше працювала вдома, аніж на офіційній роботі, там вона залишилася тільки на пів ставки. Доньку водила в садок. Батьків відвідувала у селі на вихідні, привозячи їм гостинців.

– Невже ти стала така багата, що дорогі цукерки нам привозиш? – запитувала мати, радіючи успіхам доньки.

– Ну, не така й багата, як хотілося б, але їсти є нам що з Марійкою. І це добре! – сміялася Світлана. – В місті більше замовлень, я намагаюся шити добре, і вже є у мене постійні клієнти.

– Ох, доню, шиття стільки часу забирає, – шкодувала Світлану мати. – А тобі б не зір псувати, а друга знайти. Не можна залишатися одній. Розумієш? Ти така симпатична, ще молода.

– Не треба про це, мамо. Поки що мені не до цього. Треба Марійку виховувати, більше працювати. А там – як доля розпорядитись. Я все розумію. Але сама нікого шукати спеціально не буду.

Сусідами по під’їзду у Світлани були як на підбір майже всі пенсіонери, одна молода парочка, дівчина-студентка, що винаймала квартиру біля дальньої рідні, та невизначеного віку дивний чоловік, більше схожий на самітника.

– Ну, і трудівниця ти, дівко, – хвалила Світлану сусідка по майданчику Галина Іванівна. – Навіть мені захотілося щось собі пошити. Ось зараз у магазинах і на базарі речей багато. І все якесь неякісне, не те, що душа просить. А ти пошиєш, так пошиєш. Всі твої клієнти задоволені йдуть

– Я і вам пошию обов’язково, і грошей не візьму, по-сусідськи, – пообіцяла Світлана. – Ось тільки впораюся із замовленнями, і в перший же ж вільний від роботи вихідний – пошию для вас. А поки візьміть ось фартух для кухні. На знак подяки, адже ви мою Марійку, немов бабуся рідна, любите. І гуляєте з нею, і до себе в гості раз у раз кличете…

– А що робити? Для мене малюки – найкращі друзі. І весело з ними, і кумедно навіть. А мої онуки в іншій галузі. Приїжджають рідко, і вже великі. Так і дивися – самі скоро батьками стануть, – відповіла Галина Іванівна.

Світлана багато працювала, вела сторінку в інтернеті, і навіть сама стала моделлю для своїх виробів. Добре фігура у неї була стандартна, струнка. Тут же ж у неї під фотографіями з’явилися відгуки, схожі на компліменти. Світлана тільки зітхала:

– Ну ось, я не свої речі рекламую, а себе. Доведеться наймати моделей. А то вже наречені з’явилися. А тут не сайт знайомств. І донька побачить, і батьки – навіть незручно.

Вона видаляла найяскравіші зізнання шанувальників-чоловіків, і тільки один під іменем «Власник сірого кота» викликав у неї завжди посмішку. Цей хтось завжди залишав під фото Світлани картинки з квітами, найкрасивішими, і бажав їй здоров’я та щастя.

– Треба ж, який ввічливий і постійний у мене шанувальник, – зауважувала вона, розглядаючи майже щоденні його фотографії квітів і картинки, – і не втомлюється надсилати і писати… Не лінивий.

Зрештою, вона так звикла до його постійної уваги, що якщо не було раптом два чи три дні послань, то вона згадувала його:

– Ну де ж ти, Власник сірого кота? Куди зник? Чи все в тебе гаразд?

Коли фотографії від невідомого доброзичливця з’являлися в мережі знову, то Світлана звично посміхалася і вголос віталася з ним:

– Ну, от і добре! З’явився. А то я вже занепокоїлася…

Її слова чула дочка Марійка, яка гралася у своєму куточку. Вона теж усміхалася і повторювала за мамою:

– Ось він, твій Власник сірого кота. Тут. Куди ж йому подітися? І кіт у нього справді добрий, пухнастий, і головне, розумний. Не всім такі дістаються – розумні коти.

Світлана сміялася:

– Ох, ти й фантазерка моя. Коти в тебе розумні. Як у казці, так?

– Звичайно, тільки казка – вона не справжня. А сірий кіт – справжнісінький і дуже красивий. І господар у нього добрий. І дуже соромиться, що його кіт не може виходити на вулицю, бо звик жити вдома. Він його тільки на балкон випускає.

– Знову фантазії… Ти скоро й сама станеш казки складати, доню… – Світлана подивилася на дочку.

– Напевно, тільки найдобріші, і щоб у кінці всі були щасливі, – пообіцяла та.
Справи у Світлани йшли добре. Весна манила на вулицю, і вона, відірвавшись від справ, ішла гуляти разом із донькою на дитячий майданчик.

Там було багато дітей. Світлана сиділа біля під’їзду і розглядала в інтернеті різні моделі, читала про моду, вела свою сторінку, поки дочка гралася з подружками.

– Здрастуйте, – почула вона приємний голос.

То був сусід – такий дивакуватий, скромний чоловік, який рідко їй зустрічався, і вони майже не говорили.

Світлана кивнула йому.

– Гарна погода сьогодні. А донька ваша дуже чемна дівчинка. Ми з нею вже друзі, – раптом сказав він.

– Коли ж ви встигли познайомитись? – здивувалася Світлана, відволікшись від телефону.

– Коли вона виходила ввечері гуляти з Галиною Іванівною. Я якраз у цей час з роботи приходжу, – він усміхався, дивлячись на Світлану, – а ви все працюєте, я дуже поважаю ваш талант.

– Це Галина Іванівна вічно мене нахвалює всім. Її заслуга… – засміялася Світлана, – може, ви теж хочете щось пошити? Хоча чоловікам ніколи не подобалися ательє, а ви, схоже, дуже спокійно ставитеся до одягу.

– Ви вгадали. Я ношу речі довго. Неначе приростаю до них. Буквально до дірок, якщо подобаються. Це мій недолік. Хоч я й не скупердяй, – він засміявся і одразу здався набагато молодшим.

Він якось так дивно дивився на Світлану, що їй стало ніяково. Вона встала з лавки і пішла до Марійки, настав час пройтися по магазинах і повертатися додому.

– А ти про що з ним розмовляла? – запитала Марія, коли Світлана підійшла до неї.

– З ким? З тим дядьком?

– Ну так. З власником сірого кота, – поправила її Марійка.

Світлана застигла.

– Що? Як ти його назвала?! Повтори… – вона не вірила своїм вухам.

– Власник сірого кота. Ну, кіт у нього є… – повторила дівчинка.

– Ах, так. Усі, хто має котів, можуть називатися їх власниками. Правильно, – погодилася Світлана.

– Він сам так себе називає, мамо. А як його насправді звуть, я й не спитала поки що, хоча ми з ним майже друзі. Він дуже добрий. І завжди розповідає про свого котика. Як він їсть, спить, який ласкавий…

– Сам себе так називає? – знову здивувалася Світлана, – але… я, здається, теж його знаю. Тільки в інтернеті. І теж не можу назвати його імені.
– Значить, він ховається від когось, – припустила дочка, – значить, чогось боїться. Може, хтось хоче забрати його кота?

– Не думаю, що комусь дуже знадобився його сірий кіт. Навіть якщо він і гарний. А ось ховатися від людей за прізвиськом – недобре, – підсумувала Світлана.

Однак, вона тепер чемно віталася з сусідом, а він, справді, соромлячись, відводив очі, але з легким кивком вітав Світлану і посміхався.

Через деякий час на її сторінці з’явилися його листівки та побажання з новим підписом: Власник сірого кота і друг чарівної дівчинки Марійки.

– Ну, ось, – вигукнула Світлана, – викрили ми його з тобою, Марійко. Це наш сусід. Без імені, по батькові та віку. Та ще й дуже сором’язливий!

При випадковій зустрічі у дворі, коли він ішов з роботи, а Світлана гуляла з донькою, Марійка підбігла до нього і запитала:

– А як вас звати? Мене – Марійка. Маму – Світлана. А ось як вас?

Чоловік усміхнувся і відповів:

– Сергій Сергійович. Це тобі. А для мами можна просто: Сергій.
Все це чула Світлана. Вона кивнула йому на знак згоди та подякувала за гарні листівки в інтернеті та постійні знаки уваги.

– Дякую, що оцінили мою скромну творчість. Робота для мене – постійний творчий процес, пошук та радість, – сказала вона, коли вони втрьох піднімалися сходами у під’їзді.

– Ви не лише творча людина, Світлано. Ви – винятково гарна, мила та добра жінка. Вибачте, що так довго ховався за свого кота. Навіть не знаю, як це сталося. Чесне слово… – зітхнув він.

– Таємне завжди стає явним, – усміхнулася Світлана, – мені приємно, що в мене такі прекрасні сусіди. Просто пощастило. А в інтернеті можете залишатися власником сірого кота. Я вже звикла і мені подобається.

Сергій Сергійович відчинив свої двері, і звідти відразу з’явилася мордочка пухнастого красеня.

– Ого, – оцінила Світлана, – та він справжнє диво.

Кіт, почувши комплімент, зник у кімнаті. Сергій Сергійович помахав Марійці й пішов до себе.

Тепер їхня дружба була відкритою, вони часто гуляли разом, Сергій Сергійович ставав балакучішим, веселішим і при Світлані був щасливим.

– Скільки ж йому років? – запитала якось Галину Іванівну Світлана.

– Та він зовсім не старий. Є такі люди, ніби поза своїм часом. Старомодні, чи що. Здається, що йому сорок із хвостиком, а йому всього тридцять вісім. Лисуватий, от і вік, так би мовити, – Галина Іванівна засміялася, – він виріс у нашому дворі. З хлопчаків його знаю. Гарний хлопець, затятий холостяк. Я вже думала, що він не закохається…

Виховувала його бабуся. Батьки рано розлучилися і поїхали в область, створивши свої сім’ї. Сергій дуже переживав їхнє розлучення, але це пів біди. А от коли не стало його бабусі, то й зовсім замкнутим став, на той час він був студентом.

Бабуся і зробила його характер таким своїм вихованням старомодним. А взагалі, моя порада тобі: не відштовхуй Сергія. Не знаю, що з ним стане, якщо ти його не приймеш.

– Ви просите за нього? – усміхнулася Світлана, – я розумію, звісно, але він сам що про мене думає?

Галина Іванівна замовкла. А через два дні в інтернеті з’явилася листівка з червоними трояндами та освідченням у коханні. Так і було написано:

«Найкрасивішій, ніжній і добрій жінці на світі, яку я люблю…»

Світлана розплакалася. Вона підійшла до вікна і побачила, що на лавці чекає на них з Марійкою Сергій, а в руках у нього великий букет червоних троянд. Саме тоді вони завжди ходили гуляти разом у парк.

– Марійко, дивись хто там, – покликала Світлана. Вона підняла доньку на підвіконня, і вони почали дивитись на Сергія. А він побачив їх і жестом викликав виходити надвір.

Світлана помахом руки покликала його зайти до них. Він підвівся, і Світлана прийняла букет.

– Дуже гарні квіти, Сергію, – сказала вона, – я їх поставлю у воду швидше… Дякую! І за одкровення в інтернеті – дякую. Але краще все-таки говорити тут, наживо, добре?

– Добре. Вибач… Краще віч–на–віч, – відповів він, хвилюючись.

Вони вийшли надвір, і Світлана взяла його під руку. Так вони пішли в парк, вже не приховуючи своєї симпатії одна до одної. Бачачи їх з вікна, Галина Іванівна витирала сльози, що набігли.

– Ось, Сергійку, і твоя доля, дивишся, скоро влаштується. Обіцяла я твоїй бабусі доглядати тебе. Ось і ти закохався… І наречена твоя до тебе в під’їзд приїхала. Хіба не дивовижно? Дива та й годі. Як у казці…