Сьогодні весь день у мене за вікном йде дощ, вже вечір, в нашому місті дуже сиро та сіро. Якось сумно мені в порожній кімнаті гуртожитку. Раніше я раділа, що маю змогу переїхати сюди, а зараз великий сумнів. Чи правильно я вчинила?

Зараз меблів у мене ще немає зовсім, та й грошей на них теж поки ніде взяти. Тільки маленький старий матрац на підлозі і один комплект постільної білизни, який мама мені дала з собою, коли я йшла з хати від неї.

З посуду в мене: лише одна маленька каструля, для мене однієї якраз в самий раз, чайник, кружка, тарілка, чайна та столова ложки. На життя тут не скаржуся, звісно, адже в цьому гуртожитку хоч є маленька кухня і невеличка ванна, завжди є гаряча вода і газ, в моєму селі такої розкоші не було зроду у нас з мамою, про таке я раніше і мріяти не могла, для мене це щось неймовірне, хоча можливо може видатися дивним для людей, які ніколи не жили в маленькому селі.

Але історія з моїм переїздом дуже сумна для мене, на жаль, адже мамі це дуже не подобається, вона була проти і сказала, що навіть носа не покаже сюди і ноги її тут ніколи не буде. Вона образилася на мене, що я вирішила взяти цю кімнату, сказала, що ніколи не зможе пробачити мені мій нелегкий вибір.

Справа в тому, що кімната ця дісталася мені від мого рідного батька. Я його бачила всього лише пару разів в житті, лише в дитинстві. Мої батьки навіть не були одружені, мій тато просто залишив маму через великі борги. Він не міг один тягнути всю сім’ю, в ті часи було важко, тому мама поїхала жити в рідне село, повернулася в хату до своїх мами й тата, а батько мій залишився в місті, працював зварювальником на заводі щоб хоч якось прожити в своїй маленькій кімнаті в гуртожитку, яку й отримав з роботи.

Мій батько одружився два роки тому. Дружину його я ніколи в очі не бачила, але уявлення про неї у мене вже склалося не дуже хороше з людських розмов. Після того, як мого рідного батька не стало, ця зовсім чужа нам жінка вивезла з його кімнати все, що він встиг нажити за всі ці роки, аби це все не дісталося мені разом з кімнатою, яку батько заповів саме мені, як єдиній спадкоємиці, своїй єдиній рідній донечці.

Залишила мені ця жінка лише одні фіранки та старий матрац, на якому я тепер сплю. Виходить, що це все, що я маю на сьогоднішній день.

Мама моя, звичайно, була дуже здивована такою щедрістю мого батька, за життя він не дав нам ні копійки на моє утримання, жодної, навіть не цікавився мною ніколи. А тут раптом ціла кімната дісталася саме мені від нього, це нерухомість, яка може повністю змінити моє життя, адже тепер я можу жити у місті, можу знайти тут собі хорошу роботу. Як би там не дуло, але переді мною тепер відкриваються великі перспективи.

Я б послухалася маму і відмовилася від спадщини, лише щоб тільки вона не ображалася на мене, якби не прийшла пора мені навчатися. А так не доведеться їздити з села кожен день, в кімнаті жити можна і без меблів, а коли знайду якусь непогану роботу, з кожної зарплати буду купувати щось необхідне і облаштовувати свій затишний куточок.

Запасів картоплі у мене вистачить до весни, а поки можна не боятися, що буду голодною. Погано для мене тільки те, що без досвіду не беруть на роботу, молода дівчина, яка жодного дня не працювала не дуже потрібна в хороші компанії. Але я бачила невеличкий магазинчик поруч з гуртожитком і, можливо, мені вдасться влаштуватися туди на пів ставки на роботу, я дуже їх проситиму про це.

Я всього два дні в цьому місті, в цій кімнаті, але вже дуже сумую за своєю матусею. У мене тут зовсім нікого немає, ніхто не обійме і не допоможе мені, не розрадить в скрутну хвилину. Мама поїхати зі мною не захотіла, так і не пробачила моєму батькові, що він так повівся з нами. А я на нього зла не тримаю, навпаки вдячна йому за можливість почати доросле життя у власній кімнаті.

Як би там не було, та минулого не повернути. Я розумію, що вона дуже ображається на нього, адже він залишив її у найважчу хвилину в житті. Але що тепер можна змінити? Та мама вважає, що я зрадила її. Але хіба вона права? Хіба я маю відмовлятися від цієї спадщини і залишити цю кімнату жінці чужій?