Коли я почала зустрічатися з своїм однокласником Андрієм, моя мама була дуже проти. Вона лаяла мене і все питала, чи не могла я собі іншого хлопця знайти. Причина була дуже проста – мама Андрія любила оковиту.

– Ти що, іншого кавалера не могла собі знайти? – питала мама мене.

– Мамо, я не з нею ж зустрічаюся, а з її сином! Діти не повинні відповідати за вчинки своїх батьків!

Наша розмова з мамою мене дуже насторожила. Дивно, що саме на Андрія вона так відреагувала, адже ми вчилися з ним в одному класі, і хлопець він був в принципі хороший, але, на жаль, моя мати не сприйняла його. Відтоді мама почала уважно стежити за тим, хто проводжає мене додому.

Тому ми з Андрієм вдавалися до маленьких хитрощів, прощалися на розі нашого будинку, але всюдисущі сусідки доповіли все мамі…

– Я ж переконливо просила тебе не зустрічатися з цим Андрієм. Навіщо він тобі, дочко, хіба інших хлопців немає?

– Мамо, він добрий, чуйний і уважний, таких ще пошукати треба!

– Так, з його фінансовими можливостями тільки і залишається що бути галантним кавалером. Перестань ганьбити мене перед усіма!

– Мене абсолютно не хвилює думка інших, не розумію, чому ти так переживаєш.

– Ось народиш, зрозумієш…

Я не знала, що мені робити. Так, його мати і справді добряче дружила з оковитою. Андрій шкодував її і допомагав, чим міг. А потім вона занедужала і Андрій почав доглядати за нею, після школи відразу біг додому, годував, прибирав, готував, а потім на роботу. Його взяли вантажником, в такому віці брати були не повинні, але видно пошкодували хлопця. Про наші зустрічі тимчасово довелося забути…

Я все розуміла і дуже сумувала за ним. Якраз в цей час до нас в клас прийшов новий хлопчик. Симпатичний, але зухвалий і самовпевнений. Мирон чомусь відразу звернув на мене увагу: приходив з красивими букетами квітів, які діставалися моїй мамі, постійно тинявся у мене у дворі… Він був з досить заможної родини, ходив з дорогим плеєром, в модному одязі. Його залицяння мені дуже швидко набридли, а ось мама була в захваті! – Сходи з Мироном в кіно!

– Мамо, у мене інші плани?

– Які ще в тебе можуть бути плани?

– Треба допомогти прибрати в квартирі Андрія, він не встигає.

– Ще чого не вистачало, моя дочка буде прибирати!

Якось Андрій прийшов на зустріч і сказав мені:

– Іринко, мені запропонували роботу хорошу на будівництві, платять пристойно, я навіть зможу відкласти дещо на навчання.

– Ти вирішив вчитися?

– Звичайно, не правильно, якщо дружина буде розумніша, ніж чоловік! – і він підморгнув мені.

– Дружина?

– Виходь за мене заміж!

– Прямо зараз?

– Ні, спочатку ми поступимо в інститут, потім зіграємо весілля. Правда робота не в нашому місті, мені потрібно буде виїхати на кілька місяців з містечка, зі школою я вже домовився …

– Ну кілька місяців я як-небудь проживу. Повертайся скоріше!

І Андрій поїхав. А я відразу засумувала. Тут ще мама постійно говорила:

– Досить чекати свого «принца».

Йшла б краще з Мироном погуляти.

– Хочеш щоб я купилася на його гроші?

– Ні, я тобі тільки щастя бажаю. У Мирона більше можливостей ніж у Андрія.

Тільки Мирон дізнався, що Андрій поїхав, тут же відновив спроби залицяння, мало того, він взяв в оборот моїх батьків, мамі носив сумки з ринку, батькові допомагав частенько по господарству.

Одним словом, знайшов з ними спільну мову. Я ж чекала Андрія, але він не повернувся з визначений термін. Подзвонив і сказав, що йому запропонували залишитися ще на кілька місяців. Треба погоджуватися, так як його квартира потребує капітального ремонту, а він хоче щоб я жила в хороших умовах. Природно я сказала, щоб він залишався. Якби я знала тоді, до чого це призведе…

Дізнавшись про це мама щодня початку заводити одну і ту ж пластинку, мовляв вона вже стара, і тільки я зможу забезпечити їй безбідну старість, батько підтакував. І я чомусь здалася. Адже любила іншого…

Мабуть цим людям простіше було сказати «так», ніж пояснити причину відмови. А потім було галасливе весілля, всі веселилися, співали, танцювали, а я пам’ятаю цей день як в тумані.

Пам’ятаю, як після я побачила маму Андрія, вона нічого мені не сказала, просто стояла і дивилася, але цей погляд я не забуду ніколи…

Минуло десять років. Сказати, що щаслива я не можу. Мій чоловік часто буває нетверезий. Дітей у нас так і не вийшло. Хоча надії я не втрачаю. Андрій одружився, у нього своя будівельна фірма, дружина і двоє дітей. Частенько, коли їжджу до батьків, проходжу повз його будинок. Бачу, як в парку гуляє його мама з онуками, вона змінилася – покращала, посвіжішала, добре одягається.

У ці моменти я зупиняюся і розумію, що зробила найбільшу помилку в своєму житті, не на того поставила, не на любов, але пізно, вже нічого не виправиш, він тепер чужий чоловік, чуже щастя.