Ім’я священика Стефана Батруха неминуче виринає тоді, коли говорять про польсько-українські взаємини в останньому десятилітті.

Священик у затишній дерев’яній греко-католицькій церковиці в студентському Любліні, можливо, і сам цього не сподіваючись, став парохом відсутньої і у ватиканських архівах, і в списках православних церков парохії, окресленої лише людською  пам’яттю, парохії польсько-українських взаємин, яка немає чітко окреслених географічних границь. але яку на карті духа означують спільні причини для смутку і взаємного звинувачення, і на якій так багато нагод для взаємного прощення.

Стефан Іван Батрух — священник Перемишльсько-Варшавської архієпархії Греко-Католицької Церкви у Польщі, мітрат, доктор богословських наук, парох греко-католицької парафії у Любліні, президент Фундації духовної культури пограниччя, член Комітету польсько-українських культурних зв’язків Польської академії наук у Любліні.

Священик Стефан Батрух: ”Мої батьки були переселені на північно-західні землі Польщі із місцевости Балигород, неподалік  Сянока.

Сам процес депортації постійно непокоїв мене та викликав десятки питань. Потім я зрозумів, що це не тільки трагедія українців, а й поляків та німців. Однак стосовно українського населення в Польщі після війни вели особливу пропаганду з боку комуністичного режиму, яку була спрямована нате, щоб українсько-польські  стосунки наражалися на психологічно-емоційний бар’єр, яким мав стати негативний  образ українця та поляка. Використовували для цього відповідну ідеологію. Навіть у школах обов’язковими були лекури, де однобічно йшлося про українців як про бунтівничих гайдамаків, а про поляків – як про відвічних господарів на українських землях.

Звісно, це впливало на ставлення  одних до інших. Так створювали негативний  стереотип в уяві польського населення. У той час говорити про Україну, про її минуле і про Греко-Католицьку Церкву позитивно було взагалі заборонено.

Згодом я зрозумів. що так жити не можна, що ми як українська громада, як греко-католики не можемо закриватися  віконцями, всі  однаково  безнадійні. Звичайній людині тут важко витримати один день. Отець Омелян Ковч провів тут вісім благословенних місяців. Тут він зустрів Різдво Христове 1944-го.

До прочан звернувся архиєпископ Юзеф  Женінський: “Історія не повинна бути похмурою. Так багато зараз  темряви і спроб  витягнути темні  сторінки  історії.  Ісус Христос є світлом. І сьогодні, , з’єднані в роздумах і молитві, єднаємося усі біля світлої постаті  о. Омеляна, єднаємося в Євхаристії”.

Згадали також про виконавців і учасників акції “Вісла”, про трагедію на теренах Волині, про табір в Явожні, про спалені і знищені церкви і костели, перетворені в стайні чи склади хімікатів.

“Можна і треба давати свідчення  любови завжди і скрізь. Моральні авторитети постійно хитаються. Варто жити не тільки для себе, аби це переконання стало нашим життям”, –  сказав у промові мер Любліна п. Адам Прушковський.

Божественна Літургія українською та польською мовами розпочалась на фоні іконостасу з церкви Св. Андрія Боболі. Очолив її архиєпископ Іван Мартиняк, якого першим співслужителем був архиєпископ Йосиф Жецінський. Коли співали “Блаженства”, мимоволі спало на думку, що отець  Омелян Ковч став містилищем усіх блаженств. Він –  миротворець. Він – “алчущий  і жаждущий”  правди, людина, яка вже на землі жила як спадкоємець Царства Божого.

Запам’яталося: “Якби я віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, я був би ніщо”. Після Євангелія від Івана (“Ніхто не спроможен любити більше…”) проповідь двома мовами виголосив владика  Софрон Мудрий:  “Життя о. Ковча було сповнене любови до найкращого твору Божого – людини. Цю любов він  проніс до мученицької смерти.  Його приклад вчить нас, як даати свідчення віри, толерантности і любови в час беззаконня і людиноненависти, в давні епохи чи тепер. Творімо добрі діла – і спасемося !”

Зачитали листа від Патріарха Любомира, який не міг бути учасником  через хворобу. “Будьмо душ пастирями без кордонів. Будьмо усім для всіх, – писав Глава нашої Церкви”.