Сиджу я і прикро мені, ви не уявляєте як. Так, вони мене кликали в гості.

У мене двоє дітей, дочка і син. Вони дружать сім’ями, і я дуже за них рада, але живуть вони за якимись новими правилами, незрозумілими для мене.

Сьогодні вони збиралися у мого сина й невістки в будинку, двома родинами. Кликали мене, казали:

– Свято ж, мамо, приходьте.

А я кажу:

– Діти, я вас чекатиму сьомого. Сьогодні для мене ніякого свята немає. Я сподіваюся, що і ви збиратися не будете.

Але вони мене не послухали.

Подзвонила дочці, вона взяла трубку. Я чую: шумно-голосно там, жарти родинні, тости, діти сміються.

А я розумію, що сьомого, після Нового року, на справжнє Різдво я буду сидіти сама у себе на кухні.

Адже вони мені вже сказали, що сьомого для них звичайний робочий день і ніхто нічого святкувати не буде.

Ох, що я могла зробити? Повернулася до кухні, поставила чайник, вирішила трохи відволіктися. Але думки самі накочуються.

“Невже так важко зрозуміти? — міркую я. — Це ж наше Різдво, наше коріння! Ми завжди святкували сьомого. Хіба можна від цього відмовитися? Адже це не просто день, це традиція, це сім’я”.

Я знову згадала, як ми святкували Різдво, коли діти були маленькими.

Вони бігали по дому, чекали на святу вечерю, питали, чи прийде Дід Мороз. А я з мамою пекла калачі, готувала 12 страв, разом всі прикрашали ялинку. Так було тепло й затишно.

А тепер… Взяла телефон, довго дивилася на екран. Хотілося знову подзвонити, щось сказати, але що?

Думки перервав голос телевізора. “Щасливого Різдва!” — проголошували ведучі з екрана. Але чомусь від цих слів стало ще сумніше.

Раптом у двері тихенько постукали. Я здивувалася, бо гостей не чекала. Відчинила, а там Марічка, моя сусідка.

В руках вона тримала невеликий пакет із домашніми цукерками.

– Знаєте, Ганно Іванівно, подумала, що ви, може, вдома самі, то вирішила зайти. Не можна ж у свято без компанії.

Я запросила її всередину. Ми посиділи, випили чаю, поговорили про всяке. Вона розповіла, як її онуки поїхали до Америки й тепер тільки по скайпу спілкуються.

Виявляється, я не одна така, кому бракує тепла сім’ї.

Але поки Марічка була поруч, мені стало трохи легше.

– А знаєте, — раптом каже вона, — може, наступного року ми разом святкуватимемо? Якщо діти зайняті своїми справами, ми ж можемо створити своє маленьке свято!

Ця думка мені сподобалась. Можливо, дійсно, варто не чекати, а щось змінити самій?

Коли Марічка пішла, я знову взяла телефон. І цього разу зважилася набрати номер сина.

– Привіт, мамо, – відповів він.

– Привіт, сину. Як там у вас? Весело?

– Дуже. Але чому ти не прийшла? Ми ж хотіли, щоб ти була з нами.

– Та ви ж знаєте, для мене це не свято, — відповіла я трохи різко.

На тому кінці лінії замовкли. Потім син сказав:

– Мам, може, це для тебе не свято, але ми теж хочемо тебе бачити. Хоч на хвилинку.

Його слова трохи пом’якшили мою душу. І хоч було пізно, я вдяглася, викликала таксі і поїхала до них.

Коли зайшла, мене зустріли радісні обличчя онуків, сміх, теплі обійми. Так, це було інше свято, не таке, як у моєму дитинстві, але в ньому теж була любов.

І я зрозуміла: час іде, і традиції змінюються. Головне — не як і коли святкувати, а щоб у серці залишалося тепло. Всім радісних і світлих свят!

Джерело