У тиші своєї квартирки я раз по раз набирала номери дітей. Навіть гудки не йшли, одразу виклик скидався. Я знаю, що після того, як придбала їм по будинку вони занесли мене в чорний список, але надія на те, що одумаються мене не покидає уже третій рік.

Знаєте, коли я розповідаю свою історію подругам, які зі мною в Італії були, ті співчувають, але не припиняють дивуватись. Ніхто не може зрозуміти, як так вийшло, що мама, яка купила будинки залишилась для обох дітей не такою.

А як пояснити чужій людині, що я не мала іншого виходу і лиш так мала змогу їх помирити? Та от не тільки не помирила, а й сама для обох стала не такою. Ображені на мене який рік.

Зі своїх 58 років, я майже половину провела на заробітках за кордоном. Поїхала, коли мої діти ще були малими. Важко було їх залишати, але я розуміла, що мушу їхати адже треба було дати їм краще майбутнє.

Чоловік тоді саме занедужав, і більшість наших заощаджень пішла на його відновлення. Тож я, не маючи іншого вибору, залишила свій дім, дітей і вирушила працювати за кордон.

Каюсь, у гонитві за тими євро я і не бачила, як ростуть мої діти. Спершу було важко, але з часом я навчилась жити от так: душею вдома поруч із дітьми, а тілом в Італії.

Робота — це переважно прибирання. Коли ж підвернулось постійне місце я доглядала за старенькою сеньйорою. Платили непогано. Я не жалілася, бо знала, заради чого це все.

Доки я була на заробітках і євро періодично надходили додому в село, чоловік почав будувати двоповерховий дім у нашому дворі — просторий, з великими вікнами й гарним садом.

Це був мій подарунок дітям. Хотіла, щоб вони жили разом, поруч, мали місце для своїх родин. Уявляла як на старості років ми із чоловіком будем проводити дні серед веселої метушні великої родини, серед дзвінкого сміху дітей.

Коли будинок був завершений, я повернулася додому, щоб подивитися на нього. Це була моя гордість. Нажаль, на той час чоловіка мого уже не стало. Попри всі наші старання він пішов у засвіти.

Ключі від дому я дочці Олені вручила, бо ж вона старша була і так вийшло, що саме вона більше займалася господарством. Вона з чоловіком зробила гарний ремонт: обрали меблі, поклеїли шпалери, облаштували кожну кімнату зі смаком. Я була рада, що дім оживає, що мої діти матимуть затишок.

Коли одружився мій син Андрій, то привів свою дружину, Мар’яну, у наш великий дім. В мені було стільки гордості, що я – жінка, змогла заробити на те щоби мої діти не знали нужди і жили в достатку із сім’ями.

Спершу все було добре. Ніби як ніхто мені нічого кривого не казав, перші пів року все було тихо. А потім почались суцільні непорозуміння.

Дві господині у одному домі і дворі — це завжди важко. Олена з чоловіком вважали, що вони мають більше прав на будинок, бо вкладали в нього свої сили.

Мар’яна ж, як нова господиня, хотіла мати власний куточок і свої порядки в ньому. Навіть у дрібницях вони не могли порозумітися: як будуть лежати ложки у кухні, які квіти садити у дворі, хто має платити за ремонт воріт.

Андрій заступався за свою дружину, а Олена — за свою сім’ю. Я намагалася згладити ці непорозуміння, коли дзвонила з-за кордону, але це не допомагало. З кожним разом ситуація ставала все важчою.

І от коли я вчергове приїхала додому у відпустку, замість того щоб насолоджуватися спокоєм у своєму будинку, я опинилася у самому епіцентрі сімейного розбірок.

Не минало й дня без суперечок. Олена скаржилася, що її діти не можуть спокійно гратися, бо племінники “займають весь простір”. Мар’яна ж звинувачувала Олену в тому, що та “командує” і хоче всім керувати.

Я намагалася поговорити з кожним окремо, але це не дало результатів. Вони стояли на своєму, і ніхто не хотів поступатися. У ці дні я вперше задумалася, чи варто було взагалі будувати цей великий дім.

Звісно, при мені вони стишували і тон і вирази були літературніші, але я розуміла, так між моїми дітьми бути не повинно. Край. Ту ніч я не спала і довго думала. Вже на ранок я зібрала всю свою сім’ю..

— Я втомилася від ваших постійних чвар, — почала я. — Цей будинок будувався для вас обох, щоб ви жили в мирі. Але ви перетворили його зміїне гніздо. Я більше цього не витримую.

Олена одразу почала говорити, що це Мар’яна винна, а Мар’яна, звісно, звинувачувала Олену. Я спинила їх.

— Досить! Я прийняла рішення. Я продам цей будинок, а гроші поділю між вами порівну. Кожен зможе купити собі окреме житло й жити, як захоче.

У кімнаті запанувала тиша. Потім Олена почала протестувати:

— Мамо, як ти можеш?! Ми з чоловіком зробили тут ремонт, вклали стільки грошей і сил. Це несправедливо!

— Олено, — відповіла я, — цей будинок будувала я. І рішення теж приймаю я. Ви обидвоє мої діти, і я хочу, щоб у ви, попри все, були братом і сестрою, щоб дружили сім’ями, мали опору одне на одного в житті, а не розводили чвари через ложку.

Андрій мовчав, але було видно, що він полегшено зітхнув. Мар’яна теж нічого не сказала, але я знала, що вона підтримує моє рішення.

Протягом кількох місяців я займалася продажем будинку. Це було нелегко, бо дім для мене — не просто будівля, а частина мого життя, мого труду. Але я знала, що це правильний крок.

Зрештою, я продала його за хорошу ціну. Половину грошей я віддала Олені, половину — Андрію. Звісно, мусила ще докласти гарну копійчину аби вони змогли придбати собі невеликі, але комфортні будинки. Я була рада, що вони нарешті житимуть окремо.

Собі ж я поїхала заробляти на квартирку у тому ж містечку куди переїхали мої діти. Думала, що будуть мене навідувати, буду бачити онуків. будемо жити у мирі і злагоді.

Але ж знову не вгодила, бо у нових будинках потрібен був ремонт і діти до мене звернулись по допомогу.

— Мамо, – каже Олена, – Ми зняли підлогу скрізь, кинь три тисячі євро, ми хочемо постелити теплу.

Коли ж я відповіла, що не маю таких грошей, адже мушу собі на житло зібрати, донька дуже ображилась, сказала, що я повинна була б забеспечити їй рівноцінні умови тим, які вона втратила через продаж дому, який я колисьзбудувала.

— Ти зробила все нашими руками і дала рівну частину як мені так і брату. Ти мене використала і тепер відцуралась. відкупилась грішми.

Син також просив грошей, але йому потрібні були не на ремонт, а на свою справу, він хотів відкрити СТО. Коли ж отримав відмову, то сказав мені, що я ніколи не була їм матір’ю, що я залишила їх і проміняла сім’ю на гроші. І навіть тепер, коли він вперше в житті попросив у мене допомоги, я обрала саме гроші. а не свою дитину.

Сиджу я у своїй квартирці одиноко і виглядаю у вікно на чуже мені подвір’я. Сусідів я не знаю. навіть привітатись ні з ким. Діти забули про моє існування, обоє ображені.

Але скажіть мені, хіба я не справедливо вчинили. Чим я винна? Чим, поясніть?