О, який у мене син Микола був! Такий добрий, такий роботящий. Невісточку мені привів, першу. А я ж донечку завжди мріяла мати, тож прийняла її за рідну. Десь на базарі видивлюся якесь платтячко чи костюма гарного – купую, грошей не шкодую. Так мені хотілося, щоб моя невістка була краща за інших. Вона й розхорошіла, розквітнула. Троє діток у них з Миколою народилося. Стали жити окремо, бо батьки залишили невістці велику хату. Здається, що ще треба молодій сім’ї: свій дім, гроші Микола заробляв непогані, діти ростуть… І от якось пораюся я на кухні, як серед полудня мій син став на порозі, як мара. У мене аж серце обiрвалося, такий чорний на виду був.

– Що сталося, синку?! – кинулася до нього.

– Нема мені чого жити, мамо… – тільки й промовив.

Лише ввечері розповів про свою оказію. Я тільки за голову хапалася, коли слухала. Не йняла віри його словам. Повідав Микола, що у той день він заскочив додому на обід зненацька. Під’їхав, а біля воріт якийсь КАМаз припаркований. Микола почав обходити, а в кабіні… його жінка з водієм. Поки стояв, вже й вони його помітили. Невістка вискочила, на ходу одягається і при цьому божиться, що він не так усе зрозумів. Микола зайшов у хату, забрав лиш паспорта і поїхав звідти. Навіть за речами туди не повернувся. В такій депресії був, вам не розказати! Я думала, що син здуріє. Особливо після того, як почув, що той вже через два тижні вселився і живе, носить його одяг. А дітям Катька-невістка розповіла, що то мій Микола такий поганий, покинув її та дітей і не хоче знатися із ними. От і відплатила нам за хороше ставлення.

А Микола потрохи-потрохи – і таки за рік часу повернувся у звичний ритм життя. Відсвяткували його 35-річчя. Хата у мене велика, на чотири кімнати – дарма, що вдовою будувала. Місця мені і трьом синам вистачало. Вже я почала йому казати, щоб шукав якусь порядну дівчину – не жити ж самому весь вік. Але чорне прийшло неждано-негадано. Миколи раптово не стало… І якось дивно: бачимо, йде додому, але як зомбі якийсь, аж руки розставив. Зайшов у сіни – і тут же впав, як підкошений. Навіть «швидка» не встигла приїхати. Але мені тоді не до того було… Коли ж я задумалася, чому так сталося, від чого  – було пізно щось ворушити.

…Минули роки з того часу. Люди розказують, що невістка моя п’є. Геть опустилася. А мені вже якось все одно. Я ж навіть після смepті Миколи їм гроші передавала: онуки ж бо мої. Старший вже працює, а менші ще підлітки. Але сеpце до них закам’яніло після того, як, зустрівши на базарі, спитала, чому не навідуються до мене. Та й у тата ще не були. А вони як мене висповідали: «А він нам ніхто! І ти – теж!» Нехай так!

Незабаром я ще одну звістку отримала. Перестріла мене якось знайома і просить, щоб навідала односельчанку. Мовляв, вона дуже хворіє і твердить, що хоче мене бачити. Я здивувалася, адже ми і не балакали ніколи. Знаю, що у неї теж не стало сина, який вирізав із дерева всілякі шкатулки. Тож пішла до неї дуже зачудована. А вона і справді доживає віку: лежить, важко дихає, аж ніс у неї загострився. Як побачила мене, враз залилася сльозами і все шепоче: «Простіть мене, простіть…»

– Та я ж вас і не знаю, тітко, – спробувала пояснити. – За що ж прощати?

– Ой простіть гріх: і мій, і мого сина, – як у гарячці почала тарахкотіти. – Ваш синочок, Микола, через нас відійшов. Прийшов тоді до мого сина за шкатулкою, яку замовляв раніше, а мій пив тоді та й не зробив нічого. Чула, що почали свaритися вони. Я бігом туди – і бачу, що мій син вашого по голові. І якось так втрапив, що нічого не виступило. Злякалася я тоді, на вулицю Миколу швидко вивела. І він пішов помаленьку, геть ніякий був. Простіть мені, що лікарів тоді не викликала. Простіть, дайте й мені піти спокійно…

Додому я тоді йшла, ніби мене теж по голові. Я вибачила цій жінці, але легше від того не стало ні мені, ні моєму сину.

Сергійко у мене спокійний син, хороший. Геть молодим був, як надумав женитися. Так закохався, що ледве не літав. Дівчина була з іншого села, син казав, що кращої на світі немає. Ну якщо вже так, треба робити весілля. От зібралися ми до майбутніх сватів на заручини. Нарядилися, гостинців взяли – їдемо у маршрутці. Але знаєте, які люди скрізь цікаві: а куди зібралися? а кого сватати будете?

– До Галі Гаврилюкової? – почала дивуватися одна пасажирка. І до мене так тихенько. – Ой, куди ж вас несе… Галя ця – у неї хворoба з дитинства!

Я аж очі вилyпила на неї. Повернулася до сина, а у нього обличчя щасливе-щасливе, замріяне… В самої чорні кішки почали дерти душу. Але не повертатися ж додому. Приїхали до сватів, познайомилися із Галею – з вигляду гарна, приємна дівчина. Я до свахи тоді підступилася.

– Та ви що, здурiли? – враз скрикнула жінка. – Як таке могли подумати на мою дитину?

І поки я щось белькотіла про людей, вона сказала, як відpyбала:

– То злі язики говорять! Дочка – здорова!

Тож я і замовкла. Після весілля молодята поселилися у нас. Галя майже відразу чекала дитину. Я вже зовсім заспокоїлася. Але, як виявилося, дарма.

Звісно ж, я їздила до сватів, плaкала, розповідала про біду. Та й лікарі нам чітко сказали, що на облiку вона стояла все життя. Але сваха, знай, твердила: «Дочка була здорова, то при вас вона така стала».

А Галя, до речі, після народження сина так і не змогла поправитися.

А шість років тому знову сталася бiда. Пам’ятаю, що Сергій передзвонив мені з магазину – мовляв, отримав зарплату і купив собі та синові якісь модні дорогі мобілки. Але додому на ніч так і не прийшов. Знайшли його лише зранку, в іншому селі, біля траси. Без телефонів і грошей. Живемо разом. І допомагає няньчити мою маленьку, покинуту матір’ю, внучку, а його – племінницю.

Мирослава КОСЬМІНА,

Рівненська область

Фото ілюстративне, з вільних джерел