Ліля відчула неприязнь до майбутньої свекрухи, Ірини Павлівни, з першої зустрічі. Зовні все здавалося краще нікуди: привітна широка посмішка, ласкаві слова та звернення «Лілечка» – занепокоєння про те, що молодій гості незручне місце за столом дісталося. Проте, дівчина відчувала всім тілом, що відбувається щось, що підозріло нагадує дешеву виставу, в якій режисер і виконавець головної ролі – одне й те саме обличчя.

Ліля не могла розповісти про цього коханого (Микита любив свою матір і вважав, що на світі немає нікого більш щирого і люблячого, ніж вона).

— Моя мама іноді може перегинати із турботою. Але це все тому, що їй не байдуже, що в нас відбувається. Але я впевнений – все буде гаразд. Вона тебе називає не на ім’я, а каже: «Як там моя доця? Ти її не ображаєш?». Навіть пригрозила, що даватиме мені по вухах, якщо почує від тебе скаргу на мою адресу, уявляєш?

Ліля посміхалася, чуючи подібні слова, але на серці наче давило щось важке, непідйомне. Вона не розуміла, чому так реагує на слова майбутньої свекрухи, яка невдовзі буде їй як рідна мати. Тим більше, що Микита одразу попередив: житимуть разом із Іриною Павлівною, бо в них зараз немає можливості для окремого проживання. Та й літній жінці був потрібний нехай невеликий, але все ж таки догляд. Тому Лілія, скріпивши серце, прийняла умову нареченого.

— Мені здається, я себе надто накручую. Може, перенервувала через знайомство з мамою Микити? – Запитала своє відображення Лілія. Дзеркало у відповідь неупереджено показувало її змарніле обличчя і трохи зацькований погляд.

— Напевно, вона теж переживає, таки єдиний син одружується, – заспокоювала себе Ліля. Проте відчуття невідворотності чогось поганого не відпускало дівчину ні вдень, ні вночі.

Весілля відбулося у гарному ресторані, всі гості від душі веселилися та брали участь у різних конкурсах. Ліля забула на вечір свої переживання і була рада, що все минулося, як по маслу. Після бенкету молоді разом з Іриною Павлівною почали збиратися додому, у велику чотирикімнатну квартиру, де свекруха виділила їм найпростішу і найсвітлішу кімнату. Але з невеликим нюансом: вона була прохідною. Тобто через неї йшов прохід до іншої кімнати, вже ізольованої. Усі подарунки з весілля та різного роду дрібниці свекруха склала саме в ту, далеку кімнату та півночі ходила туди-сюди, заважаючи спати.

Настрій Лілі було зіпсовано. Вона мріяла, що їхня перша шлюбна ніч з Микитою пройде в спокійному, відокремленому місці, де їх ніхто не відволікатиме. Однак, як на зло, виявилося, що в сусідній кімнаті дружно хропіло сімейство старшого брата Ірини Павлівни: він, його дружина та молодша дочка, яка майже до ранку слухала музику на телефоні. Було душно, тож двері до кімнати ніхто не зачиняв. Відчинені вікна не рятували від спеки та задухи.

Вранці свекруха висловилася щодо подарунка для сватів.

— Кажуть, що в Азії мати нареченої отримує великий подарунок від сватів, якщо її дочка незайманою вийшла заміж, – ніби між іншим помітила за сніданком Ірина Павлівна. – Я ось думаю: швидше за все, мені не було б чим обдарувати маму нашої Лілечки. Та й гостям у такому разі нічого не дісталося б.

Напевно, Лілька думає: дякувати Богові, що ми не в Азії живемо, – зареготав брат Ірини. – Ну гаразд, справа молода. Нехай не перший, але єдиний.

Це ще як сказати, – стинула губи свекруха. Вони розмовляли про Лілю з таким виглядом, наче її поряд не було. Або вона була настільки недолугою, щоб не зрозуміти, що йдеться про неї.

Дівчині стало неприємно.

— Вибачте, що ви хочете сказати? – рівним голосом спитала вона у свекрухи. Та ширше розплющила очі і заляпала бляклими віями.

— Не приймай на свій рахунок, люба моя, – звернулася вона до невістки. Усміхнувшись, відвела погляд. – Ми з братиком любимо пожартувати, не треба ображатися. І взагалі, на злодії шапка горить, чула про таке?

Ліля не знайшла, що відповісти. Вибачившись і пославшись на головний біль, вона пішла до спальні.

— Ось що чекає на мого хлопчика, – скрушно зітхнула Ірина Павлівна. – У неї з першого дня сімейного життя болить голова. Що ще буде, страшно подумати.

— Зате тобі не доведеться паритися з вихованням онуків, – відповів брат, посміхнувшись. – Вона його до себе не підпускатиме. Відразу буде зрозуміло, що народиться приблудник.

— Тип тобі на язик, – засміялася Ірина Павлівна. – Навіть якщо й підпускатиме, все одно примушу зробити тест на батьківство. Я працювала не для того, щоб подарувати цю квартиру якомусь нагуляному збоку.

— Дивись, не перестарайся, – попередив чоловік. – Вона дівка спокійна, але якщо брикне, тобі мало не здасться. Не поспішай воду каламутити. Микитка її любить.

— Знаю я, де у мужиків кохання живе, – відмахнулася Ірина Павлівна.

Лілю затрясло, коли вона ненароком підслухала ту розмову на кухні. Свекруха зовсім не соромилася висловлюватися про невістку, називаючи її любителькою легкої поведінки.

— Вона просто вирішила – окручу-но я цього дурника Микиту, він на мені одружується і подарує мені цю квартиру, – єхидно промовила свекруха. – Ми ще побачимо, хто кого.

— Іра, не пересмикуй, – суворо сказав їй брат. – Ти одного разу таким чином своє щастя пропустила, не лізь до хлопця. Сам вирішить, як і з ким йому жити. Пожартували та вистачить.

Ліля була в шоці: де Микита побачив у своїй матері щирість та любов? Все, що хвилює Ірину Павлівну, це її влада та майно. Навіщо тоді запропонувала жити із нею, якщо з першого дня після весілля веде такі промови? Адже знає, що син нічого не чує. Все, що вона сказала, було призначено виключно для Лілі, більше ні для кого.

— Дорогий братику, пора б і честь знати, – промуркотіла Ірина Павлівна. — Я тебе з твоєю храпунню впустила до себе тільки на одну ніч. І те щоб подивитися, як на вас відреагує Лілька. Я побачила, що треба, і тепер ви вільні. Дякую за подарунки, обов’язково все поверну, коли ваше дитя заміж збереться.

Розлучилися рідні не найкращим чином. Як тільки за сімейством брата зачинилися двері, Ірина Павлівна поспішила до молодих. Незважаючи на невістку, яка збиралася переодягатися, свекруха влаштувалася на ліжко поряд із сином і цмокнула його в чоло.

— Вставай, мій добрий, – покликала вона Микиту і погладила по трохи зарослій щоці. Лілю пересмикнуло від побаченого, ніби вона підгледіла щось таємне, не призначене для її очей.

— Сину, скажи дружині, щоб приготувала тобі нормальний сніданок, – скомандувала жінка. – Якщо вона живе з нами, то нехай звикає до наших вимог та правил. Перше правило: на той час, коли прокинеться Микита, готовий сніданок має стояти на столі. Щоб усе було накрите і тішило око. Правило друге: за столом багато не розмовляти, це шкідливо здоров’ю. Правило третє: я не маю вказувати тобі, що робити. Ти дівчинка велика і маєш сама бачити, де і що не так. Побачила та швиденько все виправила. А то я розстроюся, а мені не можна нервувати.

Микита розплющив очі, потягнувся і сів на ліжку. Побачивши матір, що сиділа поруч, поцілував її в щічку і незрозуміло дивився на Лілю:

— Ти ще тут?

— А що не так? – Ліля відчула, що відбувається щось дивне.

— Тобі ж українською мовою сказали про наші правила. Не стій біля стіни, її нема чого підпирати. Іди на кухню і приготуй мені сніданок. Мамо, ти чого хочеш? Кашу, пластівці, омлет? – дбайливо спитав він, не дивлячись на дружину. Ірина Павлівна променисто посміхнулася:

— Я щаслива жінка, коли одружений син так турбується про мене. Мабуть, не відмовлюся від омлету.

— Чула? – недбало запитав Микита, нарешті удостоївши Лілю поглядом.

Дівчина повільно кивнула, а потім пішла.

— Щось непомітно, щоб вона готувала, – помітила мати за кілька хвилин і запитливо подивилася на сина. Прислухаючись до тиші, вона примружилась.

— Піти, чи глянути, чим вона там зайнята? Раптом доведеться з першого дня розуму вчити?

— Навчимо, якщо потрібно, – жорстко відповів Микита, натягуючи на себе футболку та спортивні шорти. На його подив, на кухні не було навіть натяку на приготування їжі. Зате з балкона він побачив, як Ліля сідає у таксі з двома невеликими валізами.

— Ти куди? – закричав Микита, анітрохи не переймаючись тим, що його можуть почути сусіди. Ліля нічого не відповіла і зачинила двері. За кілька секунд вона поїхала.

— Вони один за одним труси доношують, а ти з ними жити зібралася

— Чай мені приготуй! – фиркнула свекруха на невістку. – У мене дворяни були в роді!

Того ж дня дівчина подала на розлучення. Ірина Павлівна довго і безуспішно намагалася помирити Лілю з Микитою, але після чергової спроби відмовилася від цієї витівки. Зате тепер півміста знало, що Ліля – та ще ледар і халявщиця, що втекла від чоловіка наступного дня після весілля. Про свій досвід спілкування з колишньою свекрухою та чоловіком дівчина згадувала зі здриганням.

— Слава богу, вистачило розуму піти одразу ж, доки не дійшло до народження дітей. Нехай сама догоджає своєму синочку.