Так буває, що справжню історію свого життя людина дізнається вже коли не має її рідних

Світ

Так буває, що справжню історію свого життя людина дізнається вже після смерті своїх рідних. Така і ця історія. В кінці 80-х в одній сім’ї з’явилася дівчинка. Появилась і двадцять п’ять років свого життя прожила в одній кімнаті зі своєю бабусею. Про бабусі далі і піде мова…

Історія ця справжня, історія мого життя. Може, комусь вона здасться занадто заплутаною, але з пісні слів не викинеш.

Моя улюблена бабуся, справжній мій друг, народилася у 1929 році. Дитинство її до дев’яти років було безхмарним. Батько – з обрусілих німців, мати – із заможних нижегородських селян. Батько був завгоспом, мати – обстувала гостей санаторію. Їхня маленька донька Ларисочка росла серед пальм і гарних дядечків і тітоньок, які приїжджали на відпочинок. Пам’ятала вона і лімузини-кабріолети, які були для високих гостей-туристів як екскурсійні автомобілі, пам’ятала і любила той час. Найщасливіший час у її житті.

У 38-му році все полетіло шкереберть. Батька Ларисочки був запрошений на службу, але з умовою: родина твоя нічого не потребуватиме, та ось спілкування між вами на невідомий термін припиниться зовсім. Не погодився чоловік розлучатися зі своєю сім’єю… Лише одного листа вони отримали від нього: мене не чекайте.

Добу на збори речей та вирушайте на всі чотири сторони. Репресовані, без свого кута, їздили вони заслужувати більш заможним родичам. Там і застала їх війна, за 25 км від міста.

Бабусі моїй на той момент було вже дванадцять років. З усіх історій про війну, почутих від неї, я добре запам’ятала наступну:

Сиділи ми у підвалі будинку, підвал був буквою “П”. Ось в одній такій “нозі” ми й сиділи. Мати моя одразу сказала, що краще помре, але на вулицю не вийде. Три кімометри пішим ходом, робити нічого, о п’ятій ранку, коли активних бойових дій не було, навпіл зігнешся, і з відром у руках біжиш до річки. Місяць знайдеш – і води набереш. Страшно, кулі блукають свистять. Потім взагалі до будинку потрапила бомба. Засипало другу частину підвалу, то всіх, хто там сидів, убило, а ми вижили.

Після того, як прийшли наші, питали – чи є їжа? А їжа була – сиділи ті вбиті на мішках із зерном. Ми зерно це не брали, не могли. А солдати зважилися… І завжди, все життя, коли моїх сил на щось не вистачало, коли мені здавалося, що я більше не можу, я уявляла худеньку дівчинку з коротким волоссям, яка взимку біжить зігнувшись під кулями. Біжить за водою, щоб самій вижити та врятувати свою маму.

– Після війни нам казали, що ми були схожі на птахів. Ось такі худі.

Закінчилась Велика Вітчизняна війна. Відучилася бабуся спочатку у середній вечірній школі, а потім уже на радиста. Була учасницею клубу радіоспорту. Грошей та свого житла не було, подалася Лариса до праці і знову працювала радистом тільки з кращими умовами. Вийшла заміж, народила дочку, чоловік-матрос прокрався. Розлучилася вона з ним. Довго шукали вони своє місце. Дочка вже доросла, самотня, треба їй свою долю влаштовувати. Стали вони тоді міняти квартири (було таке поширене). Великі міста та здоров’я бабусю підвели.

Тут дочка з листування знайомиться з прапорщиком. Має контузію, лежить у шпиталі. Зібралася, поїхала, закохалася.

Привезла його знайомити з матір’ю, так і лишився він у них. Розписалися, почали жити разом у трикімнатній квартирі. Тільки після контузії дітей, сказали, не буде в них. Правдами-неправдами, взяли в сім’ю тоді дівчинку десяти днів від народження, відмовницю, з будинку малюка. І так, наприкінці 80-х, в одній родині з’явилася дівчинка. Чи не склався цей шлюб, розлучилися вони через рік. На руках нерідна маленька дитина, що тепер робити? Немає шляху назад. Дико для когось тільки стала моя бабуся мені і за маму, і за тата.

У дитинстві маму дуже погано пам’ятаю, вона завжди була на роботі. А бабуся зі мною. І я з нею. Підлогу мити при спортивній школі, за черемшею, за грибами, за ягодами. А перед сном – казки. Так і пролетіло дитинство. Не було в мене тільки розуміння, як же так, що у нас із мамою не складаються стосунки? Не любить, не приласкає, тільки лається на мене. Пішли вони одна за одною з різницею на три тижні. Мені було 25 років. І всі ці роки я не знала, що не рідні вони мені. Минуло вже десять років із тих подій. Все стало на свої місця, і причина таких стосунків у нашій сім’ї стала мені через роки ясна – це ревнощі. Ревнощі дочки до матері, яка в нерідній онучці душі не чула. Була я маленькою донькою бабусі, другою її донечкою, не за документами, а по серцю.

Люблю бабусю Ларису всією душею, не було між нами ніколи таємниць, крім цієї однієї. І через все своє непросте життя, де жіночого щастя їй не вдалося випробувати, пронесла вона людяність, виховала мене. Низький уклін тобі мій улюблений друже, моя мила бабуся. Моя мати. На жаль, багато чого я не знаю досі, запитати нема в кого. Прийняти все, як є, вийшло, а повірити, що все по-справжньому, досі немає. Це ж тільки в кіно так буває? Скільки доль навколо нас.

Залишити відповідь