Дарина стояла біля кухонного столу, тримаючи чашку чаю, що давно охолов. Її пальці міцно стискали посуд, ніби це допомагало знайти сили для наступних слів. Вона повільно підвела погляд на матір, яка сиділа навпроти, дивлячись на неї з тривогою.

— Мамо, — Дарина глибоко вдихнула, ніби перед стрибком у безодню. — Це остаточно. Я подаю на розлучення. І цього разу я не зміню своє рішення.

Мати, насупивши брови, тихо запитала:

— Доню, ти справді впевнена? Це дуже серйозний крок. Ви так багато пережили разом.

— Впевнена, — Дарина стверджувально кивнула. Її голос звучав твердо, хоча в очах на мить промайнув сум. — Я вирощу дитину самостійно, хай там що.

Вона опустила очі, а потім знову підняла їх, щоб зустріти погляд матері.

— Уявляєш, мамо, приходжу я з лікарні після планового огляду, і мені кажуть, що є ризик вродженої вади серця у нашої донечки. Але це ще не точно — потрібні додаткові обстеження. Тобто вона може бути абсолютно здоровою, просто після народження, можливо, знадобиться лікування.

Мати обережно поклала руку на долоню Дарини, її обличчя затьмарилося.

— Але ж ми впораємося, — продовжила Дарина, ніби шукаючи підтримки. — У нас є час усе спланувати, підготуватися. Я навіть хотіла спитати, чи ти допоможеш? Бо, окрім тебе, в мене більше нікого немає.

Мати, яка уважно слухала, відкинулася на спинку стільця й схрестила руки на грудях.

— Даринко, — вона промовила тихо, але з ваганням у голосі, — це справді складне рішення. І я завжди була поруч із тобою. Але ти усвідомлюєш, наскільки це важко? Таке життя змінить усе твоє майбутнє. Може, варто подумати ще раз? У тебе ще буде шанс народити здорову дитину.

Дарина стиснула губи, намагаючись утримати сльози, але її голос затремтів від гніву.

— Дмитро теж поводився так само, коли я йому все розповіла. Він сказав, що не хоче такої дитини. Уявляєш? «Краще б термін був менший», — кинув він мені в обличчя. А потім додав, що після народження можна відмовитися від доньки.

Мати із жахом прикрила рот рукою.

— Він це серйозно?

— Так, мамо, я не вигадую, — Дарина гірко усміхнулася, але ця посмішка більше нагадувала гримасу болю. — А його мати взагалі сказала, що онучка повинна бути бездоганною, бо в їхній родині всі ідеальні. Їй це не потрібно, розумієш?

Мати поклала руки на стіл і міцно стиснула пальці. Її погляд став різким, а очі загорілися гнівом.

— І що ти зробила?

— Я? — Дарина криво усміхнулася. — Сказала їм усе, що думала. Але повторювати не буду — ти ж таких слів не любиш.

Мати мовчала, напружено слухаючи, але її погляд не пом’якшувався.

— Даринко, — вона заговорила спокійно, але наполегливо, — не квапся з висновками. Ви могли б усе владнати. Можливо, він злякався і не подумав, що каже.

— А ти знаєш, що він сказав наостанок? — Дарина почала говорити швидше, ледь стримуючи сльози. — Він заявив, що я повинна вибрати між нашою донькою і “інтересами сім’ї”.

Мати нахилилася вперед, уважно дивлячись на доньку.

— І що ти йому відповіла?

— Я сказала, що вибрала. Моя сім’я — це моя донька. І я не зраджу її заради їхніх “інтересів”.

Дарина нервово засміялася, її сміх був гірким і болісним. Мати задумалася, але її обличчя залишалося суворим.

— Доню, подумай про це ще раз. Дмитро правий — навіть із здоровою дитиною шлюб може зруйнуватися. А з хворою… це буде дуже важко.

Дарина різко підняла голову, її очі палали сльозами й обуренням.

— Мамо, як ти можеш таке казати? Це моя дитина! Я ніколи не відмовлюся від неї!

Мати важко зітхнула, відводячи погляд.

— Я розумію, це складно. Але подумай, чи зможеш ти виховати доньку без чоловіка, із хворобою, що вимагатиме постійної уваги? Ти ще молода, у тебе попереду все життя.

Дарина подивилася на матір, наче перед нею була чужа людина.

— Я думала, ти мене підтримаєш, — її голос затремтів.

Мати нахилилася ближче, намагаючись говорити м’яко, але її слова звучали холодно:

— Я хочу, щоб ти була щаслива. Але це твоє рішення, і я не зможу тобі допомогти.

Дарина відчула, як світ довкола руйнується. Вона дивилася на матір, яка мовчки вставала зі стільця й забирала порожню чашку.

— Ти просто залишиш мене? — Дарина прошепотіла, ледве знаходячи сили вимовити ці слова.

Її руки тремтіли, коли вона обхопила живіт. У голові крутилася лише одна думка: “Я і моя донька. Ми справимося. Хай що там буде”.