Дув холодний жовтневий вітер. Мрячив дощ. Ірина з досадою дивилася вслід поїзду. Запізнилася…

Вперше за п’ятнадцять років регулярних поїздок додому – запізнилася!

– Прямо як у поганому сні, – подумала вона, машинально поправляючи пасмо волосся.

На платформі було пусто й незатишно, тільки жовті ліхтарі відображалися в калюжах, створюючи химерні світлові доріжки.

– Наступний поїзд тільки вранці, – байдуже сказала касирка, навіть не піднявши очей від кросворда. – Може, автобусом?

– Автобусом… – Ірина скривилася. – Три години трястися по поганій дорозі? Ну ні вже.

Телефон у сумці завібрував – мама. Ірина зволікала секунду, дивлячись на екран, але відповідати не стала. Навіщо хвилювати її? Краще просто повернутися до неї додому. Добре є ключі.

Таксі летіло порожніми вулицями, і місто за вікном здавалося декорацією – несправжнім, пласким.

Водій щось бубонів про погоду та затори, але Ірина не вслухалася. Усередині росло дивне передчуття – чи то тривога, чи хвилювання.

Старий будинок зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона вдихала знайомі з дитинства запахи – смаженої картоплі з третього поверху, прального порошку, старого дерева. Але сьогодні у цій звичній симфонії з’явилася якась чужа нота.

Ключ повернувся в замку несподівано важко, наче двері опиралися. У коридорі було темно і тихо – батьки вже спали. Ірина навшпиньки зайшла у свою кімнату, намагаючись не шуміти.

Увімкнувши настільну лампу, вона озирнулася. Все як завжди: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку – релікт дитинства, з яким мама не розлучалася. Але щось було негаразд. Щось невловимо змінилося…

Можливо, справа була в тиші? Не в звичайній нічній тиші, а в якійсь іншій – густій, в’язкій, схожій на передгрозове марево. Немов будинок зачаїв подих, чекаючи чогось…

Ірина дістала із сумки ноутбук – роботу ніхто не скасовував.

Але, простягнувши руку до розетки за столом, випадково зачепила якусь коробку. Та з’їхала з полиці, розсипавши свій вміст по підлозі.

Ірина глянула, що то таке й остовпіла від побаченого.

Листи… Десятки пожовклих конвертів із вицвілими марками…

І фотографія – стара, із загнутими куточками. Молода мама – зовсім дівчинка! Сміється, притулившись до плеча незнайомого чоловіка…

Перша сльоза впала на фотографію, перш ніж Ірина усвідомила, що плаче.

Тремтячими руками вона розгорнула перший лист. Почерк – розгонистий, впевнений, зовсім незнайомий.

«Люба, Віро! Знаю, що не маю права писати, але мовчати більше не можу. Щодня думаю про тебе, про нашу… Вибач, навіть написати лячно – про нашу дочку. Як вона? Схожа на тебе? Чи вибачиш ти мене колись за те, що я поїхав?»

Серце шалено стрепенулося. Ірина схопила наступний лист, потім ще один. Дати – 1988, 1990, 1993… Усе її дитинство, її життя було розписане у листах чужим почерком.

«…бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем більшим за неї саму. Я не посмів підійти…!

«…п’ятнадцять років. Уявляю, якою красунею вона виросла. Віро, можливо, настав час?..»

У горлі стояла грудка. Ірина машинально увімкнула настільну лампу, і жовте світло вихопило з темряви старе фото. Тепер вона вдивлялася в обличчя незнайомця з жадібною увагою.

Високий лоб, розумні очі, трохи глузлива посмішка… Господи, та в неї ж його ніс! І цей характерний нахил голови.

– Іриночко? – тихий голос матері змусив її здригнутися. – Ти чому не попередила, що…

Віра Павлівна застигла у дверях, побачивши розсипані по підлозі листи. Її обличчя побіліло.

– Мамо, хто це? – Ірина підняла фотографію. – Тільки не кажи, що це просто старий друг. Я ж бачу… Я ж відчуваю…

Мати поволі сіла на край ліжка. У світлі лампи було видно, як тремтять її руки.

– Микола… Микола Сергійович, – голос звучав глухо, ніби з іншої кімнати. – Я думала, що ніколи… Що ця історія залишилася в минулому…

– Історія? – Ірина майже кричала пошепки. – Мамо, це все моє життя! Чому ти мовчала? Чому він… Чому ви всі…

– Тому що так було треба! – у голосі матері чувся смуток. – Ти не розумієш, тоді все було інакше. Його батьки, мої батьки… Нам просто не дали бути разом.

Тиша лягла на кімнату важкою ковдрою. Десь далеко прогримів поїзд – той самий, на який сьогодні Ірина запізнилася.

Випадковість?

Чи доля вирішила, що настав час правді вийти назовні?

Вони просиділи до ранку. За вікном повільно світліло небо, а в кімнаті чувся гіркий запах чаю, який вже охолов, і було відчуття недомовлених слів.

– Він був учителем літератури, – Віра Павлівна говорила тихо, ніби боячись злякати спогади. – Приїхав у нашу школу. Молодий, гарний, розказував напам’ять вірші… Усі дівчата були закохані в нього.

Ірина дивилася на матір і не впізнавала її. Куди поділася повсякчасна стриманість? Перед нею сиділа інша жінка – юна, закохана, із сяючими очима.

– А потім… – мати замовкла. – Потім я зрозуміла, що вагітна.

Ти навіть не уявляєш, що тоді почалося! Його батьки були проти «сільської витівки», мої казали про «ганьбу»…

– І ви просто… Здалися? – Ірина не могла стримати смутку.

– Його перевели і інше місто. Терміново, без розмов. А через місяць мене познайомили з твоїм… – вона осіклася. – Із Сергієм Петровичем. Хороший чоловік він, надійний…

«Надійний», – луною відгукнулося в голові Ірини. «Як старий диван. Як шафа. Як все в цій квартирі».

— Але ж листи… Чому ти їх зберігала?

– Бо не могла викинути! Це було все, що лишилося. Він писав щомісяця, потім рідше… Але писав.

Ірина взяла останній лист. Дата – три роки тому.

«Люба, Віро! Я переїхав у Зелене, купив будинок на Вербовій вулиці. Можливо, колись… Завжди твій М…»

– Зелене, – повільно промовила Ірина. – Це ж чотири години їзди звідси?

Мати встала:

– Навіть не думай! Іриночко, не треба ворушити минуле…

– Минуле? – Ірина встала. – Мамо, це не минуле. Це сьогодення. Моє сьогодення. І я маю право знати.

За вікном остаточно розвиднілося. Новий день вимагав нових рішень.

– Я поїду туди, – твердо сказала Ірина. – Сьогодні ж.

І вперше за цю нескінченну ніч вона відчула, що робить правильно.

Невелике містечко зустріло Ірину вітром і дощем. Воно здавалося застиглим у часі: старі будинки, рідкісні перехожі, тихі вулички, ніби списані зі сторінок романів.

Вербова вулиця була на околиці. Ірина йшла повільно, вдивляючись у номери будинків. Серце тріпотіло так, що, здавалося, його стукіт чути на всю вулицю.

Будинок 17. Невеликий, акуратний, із фіранками на вікнах і жовтими айстрами в садку. Хвіртка була незамкнена.

– Що я йому скажу? – майнуло в голові. – Здрастуйте, я ваша дочка?

Але вирішувати не довелося.

На ґанок вийшов високий сивий чоловік із книжкою в руках. Він підвів очі, і книжка випала з його рук.

– Віра? – прошепотів він. – Ні… Не Віра…

– Я Ірина, – її голос тремтів. – Ірина Сергіївна… Хоча тепер я не впевнена в по-батькові.

Микола Сергійович побілів і вхопився за парканчик біля ґанку.

– Господи… – тільки й зміг сказати він. – Заходь… Заходь же ж!

У будинку пахло кавою. Всюди стояли полиці, заставлені книжками. На стіні – картина.

– Я завжди знав, що цей день настане, – Микола Сергійович метушився з чашками. – Але уявляв його тисячу разів інакше…

– Чому ви не боролися за нас? – питання вихопилося саме собою.

Він застиг, тримаючи турку з кавою над плитою.

– Бо був слабкий, – просто відповів він. – Тому що повірив, що так буде краще. Найбільша помилка мого життя.

У його голосі була така щирість, що в Ірини защеміло серце.

– Знаєш, – Микола Сергійович дивився кудись поверх її голови. – Щороку на твій день народження я купував подарунок. Усі вони тут…

Він встав і відкрив двері в сусідню кімнату. Ірина ахнула. Уздовж стіни стояли акуратні стоси книжок, кожна із закладкою-стрічкою.

– Я вибирав те, що хотів би прочитати з тобою…

Ірина провела пальцем по книжках. Тридцять років розмов, тридцять років непрочитаних історій…

– А це… – він дістав пошматовану книжку. – Твоя перша публікація. Я впізнав твій почерк – ти пишеш як я.

– Ви стежили за мною? – Ірина не знала, злитися їй чи плакати.

– Не стежив. Просто… Жив паралельно. Як тінь, як відображення у кривому дзеркалі.

Вони проговорили до вечора. Про книжки й вірші, про нездійснені мрії і втрачені можливості.

Про те, як він бачив її випускний, стояв за деревами на шкільному подвірʼї. Про те, як надсилав анонімні рецензії на перші статті.

Коли за вікном стемніло, Ірина раптом зрозуміла, що вже кілька годин називає його тато. Це слово саме зісковзнуло з язика, природнє, як дихання.

– Мені пора, – вона встала. – Мама, напевно, дуже переживає.

– Передай їй… – він затнувся. – Втім, ні. Я сам напишу. Востаннє.

Біля хвіртки він раптом гукнув її:

– Ірино! Ти… Пробачиш мене колись?

Вона обернулася. У сутінках його постать здавалася розмитою, нечіткою.

– Я вже пробачила, – тихо відповіла вона. – Але нам доведеться багато чого надолужити.

…Через тиждень Віра Павлівна отримала листа. Останнього. У ньому було тільки три слова:

«Приїжджай. Я чекаю.»

А ще через місяць вони вперше сіли за один стіл – усі разом.

І виявилося, що кохання, як хороша книжка, не має терміну давності.

Треба лише набратися сміливості й відкрити першу сторінку…