– Що, бабусю? Принести води? – Уляна помітила, як бабуся відкрила очі і подивилася кудись у стелю, облизуючи кінчиком язика пересохлі губи.

Не повертаючи голови, та ледь чутно сказала:

– Софійко! Софійко!

Почувши слова сестри, Валя, яка стояла біля вікна, обережно підійшла ближче.

– Улянко, вона щось сказала?

Сестра не відповіла. Поправивши ковдру, вона схилилася до обличчя бабусі і сказала:

– Бабусю, Софійка скоро буде. Вона в дорозі. Вже їде.

Старенька ледь помітно кивнула і знову заплющила очі.

– Чекає Софійку? – запитав дядько Микола, який теж підійшов до ліжка.

– Так. Тільки про неї й говорить. Хоч би Софійка ще встигла побачити її…

– Сходи на кухню, чаю попий. Втомилася, мабуть. Я посиджу біля бабусі, – запропонував дядько.

Уляна кивнула і слухняно попрямувала на кухню, де за величезним столом сиділи дядьки, тітки й численні онуки баби Тані.

Людина, яка мало знає про цю сім’ю, і не здогадалася б, що люди, які ходили по будинку, сиділи на диванах і кріслах, стояли біля вікна або зручно влаштувалися на підвіконні – це найближчі родичі Тетяни, її діти й онуки.

На загальний подив, почувши сумну звістку, зібралися всі, окрім двох внучок.

Одна з них, Поліна, була зараз у пологовому будинку. Це були її перші пологи і жінці не стали казати про те, що бабусі раптово стало недобре.

Іншою людиною, якій два дні не наважувалися розповісти, що бабуся дуже слаба, сподіваючись на поліпшення її стану, була найулюбленіша внучка, яка опинилася у відрядженні в іншій області і була зараз у поїзді, прямуючи додому.

Час наближався до півночі. Молодших уже вклали спати. Більше ніхто не лягав. Усі були в очікуванні.

Ось-ось з вокзалу мали повернутися Толік і Славко, які поїхали зустрічати свою старшу сестру, Софійку.

Гримнули вхідні двері. У коридорі почувся галас. Хтось скрикнув. Потім плач, швидкі кроки і в кімнату забігла Софійка.

Дівчина стала навколішки біля ліжка бабусі. Обережно підняла схудлу руку з ковдри і приклала її до своєї мокрої від сліз щоки.

– Мамо. Я тут. Мамо… Я приїхала, мамо…

Пальці старенької ворухнулися.

Тетяна ледь підняла повіки. Погляд її колись блакитних, а зараз безбарвних і нерухомих очей, із застиглим виразом безпорадності, спочатку був спрямований у порожнечу.

Потім вона повільно глянула на ту, на яку так довго чекала.

– Софійко! Дівчинко моя! Дочекалася все таки я тебе. Тепер можна й піти…

Внучка крізь сльози вдивлялася в рідне обличчя і гірко плакала.

Маленька і легка рука, що лежала поверх блакитної ковдри, сіпнулася:

– Не треба плакати, Софійко. Втомилася я. Настав мій час. Треба вирушати в дорогу. Ти залишаєшся не одна. У тебе є батько й брати. Коли я піду, вони будуть поряд з тобою. Я за тебе спокійна.

Тетяна окинула поглядом усіх, хто підійшов до ліжка, і ледь помітна усмішка майнула на її губах. Потім вона зітхнула і знову прикрила повіки, наче занурюючись у глибокий сон…

Хтось обережно торкнувся плеча Софії. Піднявши голову, вона побачила змарнілого батька:

– Тату!

Обійнявши дочку, яка заплакала знову, Олексій вивів її з кімнати.

Під ранок бабусі не стало…

…Щойно Тетяні виповнилося вісімнадцять років, як одного разу батько покликав її до себе, після відходу гостей.

Він сказав, що до них на вихідні прийдуть поважні гості – його друг прийде сватати її за свого сина.

Помітивши, як дочка раптово побіліла, він насупився.

Потім голосом, який не терпів заперечень, він сказав, що, зваживши все, дійшов висновку, що це хороша пара для його єдиної доньки. І втрачати такого нареченого він не має наміру.

Дружині він сказав зробити необхідні покупки і підготуватися до важливого для їхньої сім’ї майбутнього заходу.

Тетяна не пам’ятала, як опинилася у своїй кімнаті.

Плачучи, вона кинулася на ліжко. Мати, яка зайшла слідом, намагалася її заспокоїти, але марно.

Вона сіла поруч і гладила дочку по волоссю, втішаючи її…

Залишившись одна, дівчина незабаром заспокоїлася і, схлипуючи, почала міркувати, що їй робити далі.

Батько був строгим, хоч він ніколи і не сварився. Троє його синів були хорошими хлопцями.

Сказати батьку, що вона хоче вчитися далі, Таня не наважилася. Вона мріяла стати лікаркою.

Крім того, їй подобався однокласник Макар. А тепер про все це доведеться забути…

Раптом хтось тихо постукав у шибку. Підійшовши до вікна, Таня відсунула фіранку і, придивившись, мимоволі відсахнулася. За вікном стояв Макар.

– Будь що буде! – промайнула в дівчини думка.

Обережно відкривши вікно, вона вилізла на вулицю і, взявши хлопця за руку, повела його в садок.

– Ти навіщо прийшов?! Незабаром брати повернуться і батько. Уявляєш, чим це обернеться для нас двох, якщо вони тебе застануть тут?!

– Я чув тебе збираються сватати за Сергія? – глухим голосом запитав Макар.

– Від кого ти це дізнався?

– Мати почула сьогодні у магазині. У селі про це тільки й говорять. Відмінниця, староста класу, гордість школи… І батьки видають її заміж. За людину набагато старшу за неї. Давай поїдемо, Таню, не дозволимо зруйнувати наше майбутнє. Хіба про це ми мріяли з тобою?

Хлопець несміливо взяв її за руку і почав благати поїхати разом у місто. Там жив його дядько. Поживуть у нього спочатку. Якщо вступлять на навчання, то житимуть у гуртожитку. Згодом рідні їх вибачать.

Макар говорив і говорив. Серце дівчини стрепенулося. Вона уявила себе вже в білому халаті в палаті, де пацієнти дивляться на неї з надією в очах.

І Таня погодилася…

Вони домовилися зустрітися післязавтра за школою. Звідти прямісінько через ліс вийдуть на зупинку, поїдуть автобусом до найближчого містечка і там сядуть на поїзд…

…Дівчина ледве встигла залізти назад, як у кімнату знову зайшла мама. З занепокоєним обличчям вона почала розпитувати дочку про її стан. Помітивши, що та помітно заспокоїлася, вона поцілувала її і вийшла.

Таня поставила стілець і полізла по маленьку валізку, яка була на шафі. Незграбно смикнувши її, вона не розрахувала свої сили і валізка з гуркотом полетіла на підлогу.

На щастя, мати вийшла на подвірʼя і не почула галасу.

З валізки вивалилося два фотоальбоми. По всій кімнаті розлетілися фотографії. Збираючи їх, Таня спочатку не стала вдивлятися.

Раптом вона побачила одну фотографію.

Там була вони з батьком.

Їй було два роки. Батько тримав Таню на руках. На звороті знімка був зроблений напис: «Я і моє сонечко».

Потім знімок, де тато веде її у перший клас. Вона із величезними білими бантиками.

Потім вона тримає за руку батька біля фонтану в місті.

Таня сіла на підлогу і знову заплакала. Хіба вона може так вчинити з батьком? Він же ж не зможе пережити її зради.

Витерши сльози, вона почала складати розсипане в валізу побільше.

В цей час почулися голоси. Прислухавшись, Таня зрозуміла, що батько повернувся разом з матір’ю.

Обережно прочинивши двері, дівчина прислухалася і почала підслуховувати їхню розмову.

– Ну що, Галю, дочка заспокоїлася? – запитав батько, відсуваючи стілець і сідаючи за стіл.

– Може, ти все це даремно затіяв, Іванку? – запитала мати, дістаючи щось із холодильника.

– Знову ти за своє. Ти не гірше за мене знаєш цю сім’ю. Ми з Миколою виросли разом. Я був свідком на весіллі. І Сергія я знаю змалку. Він буде хорошим чоловіком для нашої дочки. Спокійний добродушний хлопець. Єдиний син серед дочок, у нас майже така сама картина. Інші он як балують дітей, а Микола з дитинства привчив своїх до праці. Як його дочки допомагають матері, сама бачила.

Хлопцеві сподобалася наша дочка. І вона покохає його, коли дізнається краще. Я ж про її щастя дбаю. Галю, Галю… Та хіба ж я своїй дитині поганого бажатиму? Для мене немає нічого дорожчого за щастя улюбленої доньки.

Таня закрила двері і сіла на ліжко. Знову по її щоках покотилися сльози. Вона зрозуміла, що не зможе втекти з Макаром через батьків. Що робити? Як вчинити?

…Через місяць вона вийшла заміж за Сергія. Весілля було пишним. Три дні гості веселилися й піднімали келихи за здоров’я молодих.

Не дочекавшись Таню, Макар поїхав сам. Після закінчення навчання він переїхав в іншу область працювати ветеринаром. Згодом там одружився і влаштувався остаточно…

…Тетяна зустріла його випадково біля сільського магазину аж через двадцять років. Вона ледь впізнала в лисуватому чоловікові з величезним животом того самого хлопця, який колись їй снився ночами…

Сергій був старший за дружину на десять років. Був він спокійним і спочатку від того, соромився, небагатослівним.

Згодом Тетяна покохала його за доброту й розуміння.

Прожили вони у любові і злагоді п’ять років, а дітей у них все ще не було.

Сергій заспокоював дружину, мовляв, мине час і діти будуть у них обов’язково.

Але свекруха почала натякати на те, що ровесники сина давно стали батьками і навіть не один раз, а йому дружина не може народити бодай одного.

Тетяна плакалася матері, що свекруха майже щодня дорікає її тим, що вони не мають дітей. Мати просила потерпіти. Заспокоювала, що мине час і все налагодиться.

Чоловікові Галя не розповідала того, чим ділилася з нею донька. Не хотіла засмучувати і його. А сама часто звертала свій погляд до Бога і просила його про допомогу.

Незабаром Тетяна завагітніла і наступного року народила сина.

У сім’ї влаштували грандіозне свято!

Вдячний чоловік і його батьки засипали молоду маму подарунками.

Потім вона народила одного за іншим чотирьох синів і двох дочок.

Згодом діти підросли і випурхнули один за одним з батьківського гнізда, але у великому будинку було так само галасливо вже від дзвінких голосів онуків і внучок.

З настанням літніх канікул, на наполегливу вимогу Тетяни, один за одним у селі з’являлися сини зі своїми сім’ями. Всі жили у місті.

Залишившись на вихідні і допомігши батьку і матері по господарству, вони їхали, залишаючи своїх дітей у діда з бабою.

– Навіщо дитина буде сидіти цілими днями в тісній квартирі? Тут он яке їм роздолля! І побігають вдосталь і награються.

Через кілька днів, побачивши Тетяну, яка прямувала з дітьми по гриби, сусіди жартували:

– Гляньте, Тетяна зі своїми нащадками вийшла на прогулянку!

Онуки підростали й ставали помічниками бабусі і дідусеві в домашніх справах. Влітку внуки косили траву і збирали сіно разом із батьком, дядьками і дідом.

Наприкінці серпня на всю вулицю лунали дзвінкі голоси та сміх, коли всі дружно збирали яблука в саду і викопували картоплю.

Сусіди із заздрістю поглядали на велику і дружню родину, де кожен почував себе щасливим. Деякі хитали головою і примовляли:

– Нелегко прогодувати таку ораву.

Разом із синами Сергій змайстрував два великі дерев’яні столи і довгі лавки, які до настання осені стояли на подвір’ї і де сиділа вся велика і галаслива родина.

З настанням негоди столи і лавки забирали в сарайчик.

А ось у хаті згодом стало тісно для такої компанії. Навіть найбільша кімната не могла вмістити всіх родичів.

Якось Микола, який жив із батьками, запропонував зібратися й допомогти йому.

Разом брати зробили прибудову до будинку позаду кухні. В подальшому, ця велика кімната стала просторою їдальнею, де за довгим прямокутним столом могли поміщатися більшість родичів.

Тут не лише обідали чи вечеряли, пригощали гостей, а й ділилися своїми планами на майбутнє, прощали один одному образи, міцно обіймали і втішали, і продовжували жити далі однією великою родиною.

Роз’їжджаючись після вихідних, з усмішкою прощалися із сумною бабою Танею й дідом Сергієм, яким здавалося, що вони вже ніколи не зберуться разом.

Знову збиралися перед настанням нового року. Дорослі здебільшого залишалися вдома, а дітлахи каталися на санчатах або гуляли по засніжених вулицях, вдихаючи морозне повітря серед величезних блискучих кучугур.

А потім, втомлені й задоволені, з настанням темряви мчали додому, де на них чекали ялинка, прикрашена іграшками, аромат мандаринів і величезний накритий стіл, де всі галасливо сідали великою дружною родиною.

П’ятеро старших дітей Тетяни й Сергія, дві дочки і троє синів, жили в селі. Їхні діти з нетерпінням чекали на приїзд своїх міських братів і сестер і, часом, загравшись з ними, неохоче йшли до себе додому.

Два сини влаштувалися в місті. У наймолодшого сина, Олексія, із сімейним життям не склалося. Перша сім’я розпалася, проіснувавши лише три роки. Дружина пішла від нього, залишивши дворічну дочку.

Тетяна виростила маленьку Софійку, віддавши їй всю свою любов і ніжність. Дівчинка дуже любила її і називала мамою.

Для кожного з онуків Тетяна знаходила лагідне слово й обдаровувала доброю усмішкою. Вона вміла знаходити з дітьми спільну мову.

Давши старшим дітям завдання зробити щось по господарству, сама починала готувати їжу, попутно даючи вказівки молодшим, які бігали поряд з бажанням допомогти.

Пообідавши, всі дружно вирушали у ліс, чи на річку.

Щовечора перед сном бабуся читала внукам казку. Зібравшись у просторій кімнаті, де спали дівчата, усі слухали чергову казку, а потім хлопці вирушали спати у свою кімнату.

Молодші дівчата, бувало, сварилися через те, що кожна хотіла опинитися поряд із бабусею, доки вона не закриє книжку після читання казки.

Бабуся посміхалася і, щоб не образити жодну з них, встановлювала чергу. Вона вміла вирішити будь-яке питання жартами і не підвищуючи голосу.

Шепотіла щось і, ніжно торкаючись, гладила їх волоссячко своєю натрудженою рукою, оселяючи спокій у дитячих серцях.

Після відходу чоловіка Тетяна знаходила втіху у своїх внуках, які вже завели сім’ї.

Тепер вони приїжджали з дітьми, але це було вже інше покоління. Міським дітям було нудно, і вони не хотіли залишатися надовго в селі. Побувши кілька днів, з батьками поверталися назад у місто.

Тетяна постаріла, але снувала по кухні, сухенька і маленька, дістаючи чашки і вази з варенням. Потім зникала і з’являлася з припасеними солодощами в руках.

Занедужала вона несподівано. Два дні скаржилася на відсутність апетиту. На третій день вона злягла, перестала їсти і пила тільки воду.

На пропозицію сина поїхати у лікарню відмовилася категорично.

У ліжку пролежала майже три дні. Зрідка піднімала висохлу руку і простягала її, ніби звертаючись до когось.

Після приїзду Софійки вона полегшено зітхнула і, безмовно попрощавшись з усіма, вночі тихо пішла…

Пішла, залишивши в серцях рідних спогади про себе, як про найближчу і найдорожчу людину з безмежно добрим серцем, де змогли поміститися всі її діти й онуки…

…Найкраще, що можна зробити на згадку про тих, кого ми любили – це просто жити…