— Мамусю, можна Анечка у тебе тиждень поживе? Нам із Танею треба поїхати в її рідне місто, оформити спадщину. Можливо, одразу зайнятися продажем квартири.

Надія Іванівна насупилася.

— А чому ви її з собою не можете взяти?

— Тягати дитину по нотаріусах та рієлторах? А ти ж зараз усе одно на дачі живеш, у тебе свіже повітря, город…

— А ти навіщо їдеш? Таня і сама могла б, — буркнула Надія Іванівна.

— Мам, ну Таня погано в цьому розуміється, я їй допоможу. Та й удвох простіше якось…

Син Віталій одружився з Тетяною два роки тому. Але у Тані вже була донька від першого шлюбу — Аня. Дівчинці зараз було дев’ять років. Надія Іванівна, звісно, не дуже раділа невістці з таким «приданим». Вона мріяла про онуків, але рідних. А це все ж таки чужа дитина.

Проте у їхню сім’ю вона не втручалася, до Тані та її доньки ставилася з повагою, хоча особливо й не любила. Звісно, коли приїжджала в гості, привозила якісь подарунки для дівчинки, але бажання проводити з нею час не було.

Тішило те, що Аня була тихою і слухняною дитиною. І, здається, Віталіка добре сприймала, та й син полюбив нерідну доньку.

Але зараз, коли він просив Надію Іванівну посидіти з нею цілий тиждень, у душі жінки піднялася хвиля протесту. Їй зовсім цього не хотілося. Одне діло — побути разом кілька годин під наглядом матері Ані, і зовсім інше — залишитися наодинці так надовго.

— Мам, я розумію, що прошу багато, але нам, справді, дуже потрібно. Аня ж дуже вихована і тиха дівчинка, вона тебе не обтяжить.

Звісно, Надія Іванівна у цьому сумнівалася. У будь-якому випадку дитина — це відповідальність. Треба стежити, їжу готувати. А в неї город. Одне діло, коли це рідні онуки, яких сильно любиш, і зовсім інше — чужа дитина.

Але Віталій так сильно просив, і серце матері зжалилося. Гаразд, витримає вона якось тиждень.

— Добре, — неохоче погодилася вона. — Але нехай Аня буде готова, що не на курорт їде. Доведеться їй мені допомагати. І догоджати за нею я не стану.

— Звісно, мам, — зі зітханням відповів Віталій.

На вихідних вони всією родиною приїхали на дачу. Надія Іванівна дивилася на машину, що наближалася, відчуваючи лише роздратування. Наче на старості років їй тільки нянькою не вистачало стати.

Вийшов Віталій, потім його дружина Тетяна, а слідом із машини вибралася Анечка, стискаючи в руках свій рюкзак.

— Худюща яка, — буркнула собі під ніс Надія Іванівна. — Не годують її, чи що?

— Дякуємо вам, — підійшла до жінки Тетяна. — Ви нас дуже виручаєте.

— А куди мені діватися? — буркнула вона.

Аня дивилася на господарку дому наляканим поглядом, а потім обернулася до матері й притиснулася до неї.

— Аню, ми скоро повернемося, — промовила Таня.

Дівчинка підняла свої великі очі, у яких застигли сльози.

— Не залишайте мене, — пошепки попросила вона. — Можна, я з вами поїду?

— Не можна. Це ж ненадовго.

Чомусь від цієї сцени у Надії Іванівни серце защеміло. Вона ж не монстр, що Аня так злякалася?

— Ладно тобі, — одернула вона дівчинку. — Добре все буде. Повернеться твоя мамка скоро.

Таня їхала, але на душі було важко. Можливо, справді потрібно було взяти Аню з собою? Все ж уже доросла.

Вона навіть запропонувала Віталію повернутися за нею, але той лише насупився.

— Не кажи дурниць. Побуде вона тиждень із бабусею, нічого страшного.

— Але ж це не її бабуся, — заперечила Таня. — І я знаю, що твоя мама Аню недолюблює. Але вона й не зобов’язана, це ж не її онука.

— Та нормально вона до неї ставиться, — зітхнув Віталій, — просто мама у мене трохи сувора…

— От і я про те саме… — пробурмотіла Таня.

Тим часом Надія Іванівна накривала на стіл. Вона навіть суп сьогодні зварила, розуміючи, що привезуть дитину.

— Їж давай, — сказала вона, підсуваючи до Ані тарілку.

Дівчинка беззаперечно взяла ложку та почала їсти. Мовчки, не піднімаючи голови. Зазвичай діти під час їжі розмовляють, відволікаються, веселяться, але Аня поводилася, як робот.

— Зараз пообідаємо, — заговорила Надія Іванівна, щоб хоч якось розрядити обстановку, — і підемо з тобою збирати малину. Ти любиш малину?

— Люблю, — тихо відповіла Аня.

— Ну от, зберемо, а потім налисників напечемо, будемо з малиною їсти.

Аня лише кивнула у відповідь.

Дівчинка беззаперечно збирала малину, а Надія Іванівна стежила за нею. Попри своє невдоволення тим, що її навантажили, жінці чомусь стало шкода цю дитину. Було відчуття, що Аня ніби змирилася з чимось поганим і, замість того щоб радіти життю, діє, як робот.

— Допоможеш мені налисників напекти? — запитала Надія Іванівна. Вона б краще сама все зробила, щоб ніхто не крутився під ногами, але їй хотілося хоч якось зацікавити дитину.

— Я не вмію, — зізналася Аня.

— А я навчу. Потім маму й Віталіка здивуєш сніданком.

При згадці мами Аня якось здригнулася. Якась емоція промайнула на її обличчі.

Жінка бачила, що дівчинка ніби щось хоче запитати, але не наважується. І тоді Надія Іванівна вирішила їй допомогти.

— Що ви з мамою зазвичай готуєте?

— Мама зазвичай сама готує… — відповіла Аня. — Вона тільки яєчню навчила мене смажити.

— О, то ми з тобою за цей тиждень натренуємося! Ти їм ще потім кулінарний майстер-клас покажеш! — усміхнулася Надія Іванівна.

Аня підняла свої великі очі, в яких застигли сльози.

— Ти чого це плакати надумала?! — злякано запитала Надія Іванівна. — Я чимось образила тебе?

Дівчинка замотала головою, а потім притулилася до нерідної бабусі й розплакалася.

Кілька хвилин заспокоюючи дитину, Надія Іванівна почала допитуватися, що трапилося.

— Я боюся, що мама мене покинула, — зізналася нарешті Аня, витираючи сльози.

— Та ти що! — сплеснула руками жінка. — Яка ж мати покине свою дитину?! Вони у справах поїхали, а тебе не хотіли мучити. От і залишили зі мною на дачі. Тут же добре! Якщо завтра сонечко буде, підемо купатися. А через тиждень мама за тобою приїде!

— Тато теж, коли йшов, казав, що скоро повернеться. І більше не повернувся. Покинув мене і маму. А тепер у мами новий чоловік, навіщо я їй? — запитала Анюта і знову розплакалася.

Надія Іванівна притиснула до себе дитину, відчуваючи, як щемить серце від її слів.

— Ох, горе ти моє! Мама тебе ніколи не покине! І Віталій теж! Він же вас любить!

— Справді? — запитала Аня.

— А тобі самій як здається, любить вас мій син?

Аня подумала і кивнула головою.

— Ну от і все.

Увечері зателефонувала Анина мама. До того часу дівчинка вже заспокоїлася і навіть повеселішала. Вони з Надією Іванівною напекли налисників і вже половину з’їли.

Аня так зраділа дзвінку мами, що розповіла їй усе, що вони робили за день. Мабуть, те, що мама про неї не забуває, дало дівчинці надію, що її й справді незабаром заберуть.

Увесь тиждень вони з Надією Іванівною займалися справами. А вечорами ходили купатися або просто відпочивали на лавочці, слухаючи спів птахів. Анюта дуже допомагала жінці, та й усе їй було цікаво. А які ж смачні були овочі й фрукти прямо з грядки чи з дерева! Спочатку вона соромилася, але Надія Іванівна дала дозвіл, і Аня влаштувала ревізію городу.

Увечері останнього дня зателефонувала Таня й сказала, що завтра вранці вони вже приїдуть.

Аня зраділа. Надії Іванівні теж мало б бути радісно — нарешті позбудеться тягаря. Але чомусь радості вона не відчувала. Якось прив’язалася до цієї розумної дитини, якій довелося багато пережити за своє коротке життя.

Коли приїхали Віталій і Таня, настрій жінки зіпсувався. Вона буркнула їм привітання, спостерігаючи, як Аня вішається на маму, широко усміхаючись від щастя.

— Усе зробили? — запитала вона Віталія.

— Усе. А ви як? Втомилися?

— Нормально, — буркнула Надія Іванівна, не бажаючи показувати, що вона буде сумувати за Анею.

Анюта зібрала свої речі й уже прямувала до машини. Потім, подумавши, вона розвернулася і побігла до Надії Іванівни, міцно її обіймаючи.

— А можна я ще приїду до тебе, бабусю? — тихо запитала вона.

— Звісно, приїжджай. Ми з тобою ще не всього навчилися готувати, — тремтячим голосом відповіла вона.

Таня з Віталієм здивовано переглянулися, але не втручалися в цю зворушливу розмову.

Аня усміхнулася й побігла до машини. Надія Іванівна махнула рукою й пішла до хати, мовляв, справ у неї ще багато, немає часу розкланюватися.

Але насправді вона пішла, щоб ніхто не бачив її сліз. Як же чудово, виявляється, бути бабусею.