Якось Яні подзвонила її мама.

— Яночко, донечко, уявляєш, яка радість! Приїжджайте швидше, я вам усе розповім! — схвильовано промовила Мар’яна Степанівна, ледве стримуючи емоції.

Яна з чоловіком Тарасом швидко зібралися й вирушили до матері. По дорозі вони міркували, що ж за новина так схвилювала Мар’яну Степанівну, адже в їхньому селі особливих радощів не було — ні грошей, ні перспективної роботи, ні навіть власного житла.

Після весілля молодята вже два роки жили в орендованій квартирі. Про покупку власної навіть не думали, адже це здавалося чимось недосяжним.

— Яночко, ти не повіриш! Це просто диво! — радісно вигукнула Мар’яна Степанівна, зустрічаючи доньку з чоловіком. — Пам’ятаєш мою тітку Світлану? Вона залишила тобі у спадок свою квартиру!

— Це точно? Ви впевнені? — з підозрою перепитав Тарас.

— Звісно, точно! — запевнила жінка. — Сьогодні нотаріус подзвонив і сказав, що заповіт оформлено саме на Яну. Я їй завжди допомагала, ліки привозила, продукти. Ось і подякувала вона мені за турботу.

Не гаючи часу, вони вирушили до квартири. Тарас і Яна вирішили зробити ремонт, а Мар’яна Степанівна активно допомагала. Вона вкладала гроші, які мала, і навіть сама бралася за ремонтні роботи. Усе вільне від справ і роботи часу вона проводила в новій квартирі молодят.

Коли ремонт завершили, Яна з Тарасом нарешті переїхали у власне житло. Мар’яна Степанівна не могла натішитися — тепер донька жила у своїй квартирі! Проте вона зауважила, що жодного слова подяки за її допомогу так і не пролунало.

«Ну, я ж не для подяки це робила. Може, колись згадають», — роздумувала жінка. Але згодом їй стало самотньо. Вона сумувала за донькою й прагнула бути ближче до її нової родини.

— Мар’яно Степанівно, а що ви тут робите? — якось запитав Тарас, повернувшись із роботи й побачивши тещу в себе вдома.

— Ось, млинців привезла, вирішила вас пригостити, — зніяковіло відповіла вона.

— Здається, ви стали приходити занадто часто. Може, якось обмежите ці візити? У вас немає своїх справ? — холодно кинув він.

— Та які у мене справи? Я ж тільки про вас і думаю, — тихо промовила Мар’яна Степанівна. — Але якщо я заважаю, то поїду.

— Де мама? — поцікавилася Яна, вийшовши з душу. — Вона ж млинці привезла. Ми домовлялися дочекатися тебе й повечеряти разом.

— Вона поїхала, — коротко відповів Тарас.

Після цього Мар’яна Степанівна перестала навідуватися до них. На питання доньки вона відповідала, що зайнята.

— Тарасе, що відбувається? Чому мама більше до нас не приходить? — якось запитала Яна.

— Тому що я забрав у неї ключі й поміняв замки. Уявляєш, приходиш додому, а тут теща! Це ж наш дім, а не її. Вона повинна зрозуміти, що у нас своя сім’я, і приходити тільки за запрошенням, — роздратовано відповів чоловік.

— Але вона стільки для нас зробила! Мама ще цілий рік борги виплачуватиме після ремонту! Ми навіть їй дякую не сказали! — обурилася Яна.

— Ніхто її не змушував допомагати. Це було її рішення. А тепер нехай звикає, — холодно заявив Тарас.

Яна розплакалася. Їй було боляче за матір. Вона подзвонила їй і вибачилася за поведінку чоловіка.

— Не хвилюйся, донечко, — спокійно відповіла Мар’яна Степанівна. — У вас своє життя, у мене своє.

Жінка більше не нав’язувалася, але образа залишилася в її серці.