Звідки взявся Василь в їхньому селі – ніхто не знав, Ліза точно не знала. Спочатку чула розмову мами й бабусі, що Васька син бандита, того прибили, а мати рідна кинула його до бабці, бо не потрібен. Потім чула, як баби в магазині говорили, що Васька в один день без батьків залишився, тому його і привезли жити до бабусі.

Загалом, точних відомостей не було ні в кого, ну, можливо, лише у кількох людей, але вони не поширювалися на цю тему.

Запитати в самої бабки не було можливим, тому що бабцею Васьки була та сама Миронівна, повз будинок якої всі навшпиньки ходили. А все тому, що Миронівна це була не просто бабкою, а Бабкою з великої літери. Усі в селі знали, що якщо хтось захворів сильно, то бігти потрібно з усіх ніг до Миронівни. Лікарі не допоможуть, а вона допоможе. Ну, і якщо дорогу Миронівні перейшов, то все, або переїжджай, або молись.

Ліза, коли підросла трохи, все допитувалася в бабці своєї:

— Бабусю, а розкажи, хто перейшов дорогу, що з ними було?

Бабця на секунду замислювалася, потім сердито говорила:

— Ой, іди вже ділом якимось займися, он, смородина вся обсипається, а ти тут дурниці питаєш!

Зрештою, Ліза зрозуміла: або Миронівні ніхто дорогу не переходив, а в сільських просто від страху очі великі, або… Або все це не більше, ніж фантазії.

Але, все одно, не дізнатися нічого, і жити спокійно, було зовсім не в правилах Лізи. Мати, забираючи її наприкінці серпня з села, завжди зітхала:
«Господи, знову тебе відучувати від усіх цих сільських замашок…».

Лізі було трохи прикро. Їй здавалося, що в селі якраз усі правдиві, добрі, і взагалі правильні. Ось узяти, наприклад, їхню класну керівницю Аллу Євгенівну. Ліза з самого першого класу вважала, що їхня вчителька свята. Вона дивилася на неї, відкривши рота, і чесно, думала, що вчителі настільки чарівні люди, що навіть у туалет не ходять.

А одного разу вони з татом були в дитячому парку. Там же була й Алла Євгенівна. Мабуть, зі своїм сином. Ліза не відразу впізнала в жінці, яка кричала на дитину, свого кумира. Хлопчик забруднив морозивом сукню, в яку вчителька була одягнена. І тепер вона такими словами на нього кричала, що Лізі навіть погано стало. А ще супроводжувала ці свої слова стусанами.

Коли Алла Євгенівна прийшла на урок і завела промову про те, що треба бути чесним і справедливим до тих, хто слабший за тебе, тема така була, то Ліза просто встала і вийшла з класу. До школи викликали батьків, у кабінет до директора запросили й саму Лізу. Там вона й пояснила свою позицію. Алла Євгенівна побіліла, коли Ліза без запинки видавала слова, якими вона дитину називала. Мама ледь непритомна не зомліла, а тато… Тато старанно ховав усмішку.

Алла Євгенівна залишилася в них викладати. З Лізою довелося говорити татові, і пояснювати, що вчителі теж люди, і в них можуть бути проблеми з настроєм. Звичайно, Ліза зробила вигляд, що все зрозуміла, але насилу дочекалася кінця навчального року. Наступного року вони всі переходили до старших класів, і тому спілкування з Аллою Євгенівною зводилося до нуля.

Першим, кого вона побачила, вийшовши на вулицю після ситної бабусиної зустрічі, був Васька. Він помітно витягнувся, навіть ніби змужнів. Ліза прикинула, скільки ж йому років… Бабуся говорила, що він на три роки її старший. Виходить, що йому 13 чи 14… Ну, десь так. Звісно, він уже дорослий, але й Ліза теж у старші класи пішла.

Вона вийшла з незалежним виглядом і попрямувала до річки. Уже два літа їй було можна ходити на річку одній. Як не дивно, але Васька був уже там.

— Як водичка?

Він з цікавістю подивився на неї:

— А ти що, купатися зібралася?

— Зібралася, а що, не можна?

Васька зніяковів.

—- Чому не можна, можна. Просто, я думав, що такі міські в простих річках не купаються, бояться розтанути.

Ліза хмикнула і стрибнула у воду. Чи то вода виявилася холоднішою, ніж вона думала, чи то вона забула за зиму, як це – плавати, але дівчинка відчула, що дихання перехопило і її охоплює паніка…

— Не бійся, я підтримаю. Ну…

Вона розплющила очі, і перестала безладно плескати руками по воді.

— Ось , заспокойся, ти що? Тут же мілко…

І Ліза попливла. Тіло згадувало, як це треба робити, але більшої впевненості надавав темноволосий хлопчик, який плив поруч.

Потім вони лежали на траві й реготали.

— А я дивлюся, у тебе очі скляними стали, ну, думаю, все. Зараз тонути почнеш!

Ліза сміялася у відповідь:

— А я ж і збиралася. Ніяк не могла згадати, що потрібно робити.

Поверталися вони з річки вдвох, і вже досить пізно, бо біля хвіртки на Лізу чекала мати.

— Хто це з тобою був?

— Це Вася…

— Вася? Не знаю такого. А він чий?

— Мамо, ну раз ти не знаєш, тобі це навіщо? Головне, що я його знаю.

Мати насупилася, а як увійшла до хати, одразу поставила бабусі запитання:

— Мамо, що за кавалер у нашої Лізки? Василем звуть.

Бабця впустила тарілку:

— Лізко, я тобі ще колись казала, щоб не сміла з Ваською водитися!

Ліза сіла на диван і з цікавістю подивилася на бабусю.

—Та тому що в нього бабця чаклунка?

Батько Лізи, який впроваджував у виробництво сучасні технології, якось болісно скривився, намагаючись стримати сміх, а бабця вперла руки в боки.

— А ти що думаєш, це все жарти? Він, не так давно, у дачників хлопчик однією ногою на тому світі був, вважай! Вони сюди приїхали, щоб йому легше було, повітря свіже… Усі лікарі руками розводили, а тут Миронівна за нього взялася. Ой, кажуть, і лаяла батьків його, на чому світ стоїть. І за місяць він уже бігав зі збитими колінами із сільськими хлопчаками. Що скажеш, не диво?

Ліза кивнула, наминаючи млинці.

— Диво, звісно, бабусю. Тільки тоді взагалі незрозуміло, чому ти незадоволена. Виходить, що Миронівна дуже хороша і добра людина!

Анастасія Семенівна розгублено подивилася на доньку, потім на зятя, але вирішила не здаватися.

— Гаразд, не хотіла я тебе лякати, але якщо ти не хочеш старших слухати. Ось Василя батьки… Татко його матір на той світ загнав. Говорили, що бив, як сидорову козу. А Миронівна на прощання з донькою у місто з’їздила, одне тільки слово наодинці зятю шепнула, і все… Згинув зять! Ніяка поліція знайти не змогла. Але ж він не простою людиною був, він був бандитом!

Бабуся підняла вгору вказівний палець. А Ліза, скориставшись тим, що в будинку настала тиша, запитала:

— Бабусю, а от ти звідки знаєш, що вона там щось шепнула, якщо це було наодинці. І бандитам у нас що, посвідчення видають? Приходить людина, дістає посвідчення і каже-я бандит?

Батько Лізи не витримав. Скільки міг, стільки тримався. А тут не витримав. Зігнувся навпіл від сміху, а Анастасія Семенівна на нього докірливо подивилася.

— Ну, що ти іржеш? Потім пізно думати буде! Ось пам’ятайте моє слово. Або ви їй забороняєте спілкуватися з цим Ваською, або знімаю з себе будь-яку відповідальність!

Ліза розуміла, що вона дівчинка слухняна, і якщо батьки зараз щось скажуть, то доведеться послухатися, а це зіпсований відпочинок, тому поспішила сказати:

— Мої батьки знають, що я розумна людина, і просто так, без причини, забороняти мені спілкуватися з людьми не будуть.

Батько швидко вийшов на вулицю, боявся, що теща його чимось огріє, якщо він ще раз розсміється. Мати зітхнула:

— Мамо, ми, звичайно, теж переживаємо, але забороняти їй спілкуватися з Василем нерозумно. Вони ж тут у селі всі, як брати й сестри, і як це буде виглядати? Я дуже сподіваюся, що наша дівчинка достатньо доросла, щоб розібратися самій, хороший цей Василь, чи ні.

Ліза відправила до рота ще один млинець, швидко чмокнула маму й бабусю і вискочила на вулицю. Батько сидів на ґанку.

— Ну, що, дзиґа , усіх умила?

— Тату, але це ж несправедливо.

— Та розумію я. Але, дуже тебе попрошу, будь уважна, і, будь ласка, не зли бабусю. Ти ж знаєш, що в нас із мамою великий проєкт, а бабуся може будь-якої миті наказати-приїжджайте.

— Добре , тату… Я буду дуже уважна.

Уранці батьки поїхали, а Ліза, швидко перекусивши, вирушила на вулицю. Потрібно було зустрітися з усіма, з ким вона тут бачилася тільки влітку. Загалом, справ не переробити.

З Василем вони бачилися щодня, а до середини літа майже й не розлучалися. Тільки спати додому й ходили. Він навчив її знаходити місця, де бралася найбільша риба, навчив іти туди, де була найбільша і найбільша ягода в лісі. А ще вони багато купалися, а потім, лежачи на березі, мріяли.

— Ось я, коли стану зовсім дорослим, буду багатим бізнесменом.

Ліза розсміялася:

— Васю, ну немає такої професії-бізнесмен. Ти ж маєш обрати якийсь напрямок, ну, торгівлю, або виробництво… Загалом, чим будеш займатися, і тоді ти там можеш стати бізнесменом.

Вася теж усміхався:

— Ні, я точно буду бізнесменом, а вже яким, потім вирішу. А ти ким хочеш стати.

Ліза посерйознішала.

— Я дуже хочу стати дитячим лікарем. Знаєш, таким, найкращим. Найкращим… Щоб мене запросили працювати в найкращу лікарню, де операції коштують шалених грошей. А я б погодилася, але, щоб мені дозволили проводити і безкоштовні для тих, хто не може заплатити.

Василь здивовано подивився на неї:

— У тебе набагато серйозніші мрії, ніж у мене.

— Знаєш, у нас у школі не так давно пішов з життя хлопчик. Батьки не встигли набрати потрібну суму на операцію. Я його майже не знала, кілька разів усього бачила, але це так страшно.

Василь усміхнувся:

— Знаєш, а я буду таким бізнесменом, який допомагатиме дітям і оплачуватиме їм операції.

Ліза розсміялася:

— От і чудово, буду знати, до кого звертатися.

Увечері за вечерею бабуся бурчала:

— Приїдуть батьки твої, зі світу мене зживуть. Схудла вся, тільки очі й залишилися.

— Бабусю, зате я вгору дуже швидко зростаю.

Анастасія Семенівна зітхнула.

— Думаєш, що за це мене похвалять? Це ж тепер весь одяг потрібно новий купувати. От не знаю, чи то не годувати тебе, щоб угору більше не тягнулася, чи то, навпаки, годувати, щоб хоч трохи м’яса наросло…

Ліза розсміялася:

— А не можна залишити все, як є?

Бабуся махнула рукою.

— Біжи вже. Васька он, п’яте коло навколо будинку на велосипеді накручує.

Ліза з подивом подивилася на вулицю. Дивно, вони ж уже розлучилися, до завтра, чому він знову тут?

Вона швидко накинула куртку і вийшла на вулицю. Васька хвацько загальмував.

— Ліз, я попередити тебе…

— Що трапилося?

— Татко мій з’явився. Відсидів своє… Ну, і побачитися зі мною хоче, сюди їде. А я його бачити не хочу. Я в сторожку лісову на кілька днів піду. А ти не нудьгуй.

— Я з тобою!

Вася суворо на неї подивився:

— Не говори дурниць. Сиди вдома, я, як дізнаюся, що він поїхав, відразу повернуся.

— А як ти дізнаєшся?

— Ти не переживай, я дізнаюся. Ну, все, бувай!

Вася тільки зник за поворотом, як на небі щось гримнуло, і на землю хлинули потоки води. Ліза стояла під дощем і розуміла, що тепер їй тут зовсім не цікаво.

Наступного дня всі вже знали, що приїхав батько Васі, і що бабка на поріг його не пустила. Бабуся все хрестилася і причітувала:

— Істинний бандюга!

А Ліза з тугою думала – скоріше б цей бандюга поїхав, а то без Васі зовсім нудно.

Минуло три дні. Батько Василя начебто поїхав, а ось сам Василь не з’являвся. Тоді Ліза зважилася і пішла до Миронівни.

Старенька зустріла її неласкаво.

— Що треба?

Лізі було дуже страшно, але вона взяла себе в руки:

—Скажіть, будь ласка, а коли Вася повернеться?

Стара жінка дивилася на неї довго, потім вимовила:

— Як повернеться, так і повернеться. Рано, мабуть, йому ще.

— Як ви так можете говорити? А раптом він захворів? Лежить там, у лісі один, і допомогти йому нікому.

Баба навіть палицею по землі стукнула:

— Вернеться, я сказала, а ти не здумай нічого робити…

Але Ліза вже знала, що вона піде в ту саму сторожку, Василь їй показував її один раз.

Вона розвернулася, щоб піти, але стара спритно зловила її за руку.

— Стій… Не здумай до Васьки в ліс! Згубиш ти його! І мене заодно!

Але Ліза вирвала руку і припустила до будинку бігом.

Бабусі вона написала записку, щоб та не переживала, вона буде з Васею. Зібрала деякої їжі, і рушила до лісу.

Ліза не знала, що так вийде. Вона заблукала буквально через дві години. Потім їй здавалося, що все, вона знайшла стежку, але на небі стало темніти, і стежка знову загубилася. Стало так страшно, що Ліза заплакала. І, коли надії вже не було, вона побачила сторожку.

— Васю! Васю!

Він був усередині. Лежав на якомусь тапчані і його била лихоманка. Ліза озирнулася. Знайшла недогарок свічки, розтопила складену просто на землі чавунку чи грубку, дівчинка не розбиралася. Вискочила назовні, одразу побачила малинник, наламала і листя, і ягід… Всю ніч вона просиділа біля Васі. Поїла його чаєм, прикладала на лоб змочену ганчірку. Щойно небо посвітлішало, Вася розплющив очі:

— Лізко, ти звідки?

Ліза, у якої стукало у скронях, мляво відповіла:

— Звідти…

І тихо сповзла на підлогу. Чи то втомилася сильно, чи то теж захворіла….

Їх знайшли до вечора. Тепер уже Василь намагався поїти її відваром малини, прикладав холодну ганчірку…

Першим на галявину вискочив батько Лізи, він одразу відчув димок, кинувся до хатинки:

— Відійшов від неї! Швидко!

Одразу ж з’явилися інші люди, Василя відтягли вбік, не давши йому й слова сказати. Лізу на саморобних ношах понесли в село.

Вона прокинулася через день… Поруч сиділа мама, бабуся.

— Ну, слава богу, з поверненням…

— Мамо, бабусю, що сталося?

— Що-що… Мало не згинула. Якби не Миронівна… Вона травички принесла, і слава богу, допомогло тобі. Якась лихоманка болотна, не інакше.

— А Вася? Де Вася? Він теж хворів…

Мати й баба переглянулися й промовчали.

— Мамо?

Жінка зітхнула.

— Розумієш, донечко… Так вийшло… Ми злякалися дуже. І шукали ж тебе і люди з органів, і з опіки приїжджали, і з сусідніх сіл…

— І?

— Загалом… Васю в притулок забирають. Забирають його в бабці, бо вона не може його виховувати.

Ліза сіла.

— Як? Через мене? Мамо, треба щось робити! Чуєш? Вася не зробив нічого поганого.

Вона схопилася і, похитуючись, пішла на вулицю. Мати слідом:

— Лізо, повернися! Ми розуміємо… Але тоді в нас уявляєш, що в голові було? Ми тепер нічого не можемо змінити…

У дворі сидів батько. Він тільки коротко глянув на Лізу, підставив їй руку, і вони пішли до будинку Миронівни…

Ліза здалеку побачила, що біля будинку розгортається драма. Стояла машина. Кілька людей у формі, сама Миронівна. Старенька плакала… Ні, вона ридала, з якимось страшним підвиванням, а Василя тримали в машині, не даючи йому вийти.

— Васю!

Він побачив її, усміхнувся:

— Не плач, Лізко… Ми з тобою обов’язково побачимося…

Двері зачинилися, і машина рушила. Миронівна впала на землю, і вже з землі прохрипіла, дивлячись на Лізу:

— Будь ти проклята! Ти і вся твоя сім’я!…

-Ти проклята… Проклята…

Ліза різко сіла в ліжку.

— Господи, коли все це вже закінчиться?

Вона пройшла на кухню, випила води, подивилася в темне вікно. На вулиці літо. Цього року воно якесь нерадісне. Ось уже понад місяць немає дощів. Рослинність більше нагадує змучені віники, ніж кущі й траву.

Ліза присіла на стілець, і очі її затуманилися. Сьогодні вона збиралася їхати в село. Буде 20 років, як не стало бабусі. Вона прожила рівно рік після того, як Ваську відвезли. Пішла в теж саме число. Вона пам’ятає, як мати сказала:

— Ой, не до добра це… Це все прокляття Миронівни діє.

Тато тоді заперечив:

— Та ну, ти доросла, сучасна людина, а в такі дурниці віриш…

Рівно через рік, у цей самий день, тато невдало послизнувся у ванній, і впав спиною на край ванни. Було кілька операцій, мама тягала його майже на руках. Коли всяка надія вже була втрачена, зателефонували з якоїсь клініки і сказали, що готові взятися за лікування. Лізі тоді було 15.

Мама й тато загинули миттєво. Саме того дня, коли Миронівна прокляла їх, тільки кілька років потому. На мокрій, після дощу дорозі, їхню машину підрізав якийсь бовдур, і мама, мабуть, не змогла втримати її.

Ліза мало не пішла за батька слідом. Тітка Валя, сестра тата, яка забрала її, приходила до неї вечорами і довго говорила:

— Лізо, дівчинко моя… У житті трапляється всяке… Ти зрозумій одне, хоч як би погано тобі не було, але твоє життя триває. Хочеш ти цього чи ні. Я знаю точно, і ти це знаєш теж, що ні мама, ні тато, ні, тим паче, бабуся, не хотіли б, щоб скотилася в навчанні, щоб ти стала добровільним самітником удома… Подумай над моїми словами. Людина нічого не може змінити, крім свого ставлення до життя.

Ліза почула її тільки через три місяці. Розлютилася. Усе це не більше, ніж збіги. Ну, ось так… Страшно, боляче… Але вона, Ліза, доб’ється в цьому житті всього! Щоб мамі й татові, і вже тим більше бабусі, не було соромно на небесах…

У Лізи не було ні подруг, ні друзів. Вона одразу припиняла всі спроби з нею подружитися в новій школі. І взагалі, їй було ніколи. Вона вчилася. Вчилася так, що вчителі навіть переживали за неї.

— Лізо, ти що, вирішила осягнути всі науки разом? Ти ходиш на всі курси, береш участь у всіх олімпіадах. На це потрібно занадто багато сил…

Ліза піднімала голову, дивилася на класну керівницю, спокійно відповідала:

— Хіба це погано чи заборонено?

А про себе думала – така вся добренька, а сама, напевно, вдома теж кричить на дітей, на чоловіка, а можливо, й б’є навіть… Одразу пригадувалася Алла Євгенівна.

Ліза обрала університет, про який кілька років тому навіть і не думала. Ніколи не любила цифри, економіку, бізнес. Напевно, саме тому й вирішила піти туди. Тітка Валя зітхала:

— Лізонько, дівчинко моя, ну навіщо ти мучиш себе? Ти ж завжди хотіла стати лікарем.

— Ні, тітонько Валю… Не завжди, а тільки в тому житті…

— Ну, навіщо ти так… Ти ж знаєш, як я люблю тебе. Ти в мене зовсім одна на цьому світі.

— Я знаю, тітко Валю. І це погано. Не можна любити людей, не можна прив’язуватися до них, бо потім, коли їх втрачаєш, дуже боляче. Дуже…

У тітки Валі не було дітей. Та й заміжньою вона ніколи не була. Тому все, що вона говорила племінниці, було справжнісінькою правдою. Тітка чудово чула, як Ліза плакала ночами. Раніше… Тепер же вона не плакала, тільки стогнала іноді уві сні.

Лізі було вже 20, і вона відкрила свою першу справу, нехай невелику, але доволі прибуткову, коли тяжко захворіла тітка. Дівчина божеволіла. Вона пропонувала лікарям будь-які гроші, але вони тільки розводили руками. Занадто пізно, занадто…

Тітка пішла спекотного літнього дня. І Ліза могла не дивитися на календар, вона й так знала, яке число. Прокляте 28 липня…

Щороку, в один і той самий день, Ліза об’їжджала місця спочину її рідні. Перший час, звісно, тітка її з собою не брала до бабці на могилу. Та Ліза, особливо й не рвалася туди. А потім, як тітки не стало, вона поїхала в село. Одразу, після прощання і поїхала. І не на бабусину могилку, а до Миронівни. Розуміла, що тієї, найімовірніше, і на світі немає, але зупинитися не могла.

Будинок Миронівни стояв якось боком. Тільки підійшовши ближче, Ліза зрозуміла, що він не просто скособочився від старості, а сильно погорів.

— Лізо, ти чи що?

Поруч зупинилася літня жінка. Ліза розуміла, що знає її, але згадати не змогла.

— Я, здрастуйте. Скажіть, а де Миронівна?

— Ох, згадала… Нема її давно. Щоправда, так незвично. У липні суша стояла страшна, ні дощику. А тут уночі гроза страшна, гроза така, якої за сто років не було. І вже майже закінчилося все, а самому кінці як палахкотне, так прямо в її хату.

Виявляється, Миронівни не стало, якраз того дня, і того року, коли загинули батьки Лізи.

Дівчина запитала, як знайти могилу Миронівни, подякувала і пішла… Довго стояла над зарослою могилкою, а потім розплакалася:

— Що ж я зробила такого страшно, що ти і з того світу моїх рідних забираєш? Ми не хотіли, щоб так вийшло, щоб Васю забрали…

Звичайно, жодної відповіді не було, і дівчина пішла назад…

Скоро Лізі виповниться 31. У неї є дуже багато грошей, дві машини, купа найрізноманітніших прихильників, тільки от… Немає в неї щастя, і не буде. Тому що Ліза знає точно – щастя немає. Потрібно брати від життя все, все, що тільки можна, і якнайшвидше. Бо завтра може й не бути.

Вона повернулася після поїздки розбита, і вирішила, що навіть заїжджати на роботу не буде. Впораються там і без неї. Даремно вона чи що такі зарплати платить? Тим паче, всі підлеглі знали, якщо якийсь косяк, то Ліза і розбиратися не буде, одразу за поріг. На фірмі її не інакше, як відьмою, не називали. Але Лізі було абсолютно начхати. Їй узагалі було плювати на все.

Вранці вона увійшла в офіс і зрозуміла, що щось не так. Що саме, вона поки що не розуміла. Ліза коротко кивнула підлеглим, увійшла до свого кабінету. Тут же викликала до себе секретарку:

— Здрастуй, Соня.

— Доброго ранку, Єлизавета Ігорівна.

Дівчина витягнулася по стійці струнко, і Ліза вперше подумала про те, що, напевно, трохи перегинає палицю. Хоча… Яка різниця…

— Ну, розповідай, Соню, що нового?

Дівчина здивовано подивилася на неї і вимовила:

— Нічого, все йде за планом, усі працюють…

Ліза підозріло подивилася на неї.

— Ось мені здається, що ти мені чогось недоговорюєш. І ти прекрасно знаєш, що я не помиляюся.

Соня опустила очі.

— Вибачте, будь ласка, Єлизавета Ігорівна, я скажу дівчаткам, щоб вони тихіше…

— Тихіше? Соня, я не розумію, ти хочеш залишитися без роботи?

— Ні…

Соня ще нижче опустила голову.

— Тоді я слухаю.

— Меня просили нічого не говорити вам…

— Соня!

Дівчина заплакала.

— Будь ласка, не лайтеся. Хочете, звільняйте мене. Нам залишилося зібрати всього половину! Дівчата залишаться потім, вони все відпрацюють! Весь час!

Ліза сторопіла. Вона очікувала всього, чого завгодно, але тільки не такої істерики.

— А ну сядь!

Дівчина здригнулася і присіла на стілець. Ліза поставила перед нею склянку води.

— Випий, і поясни, що відбувається в мене на фірмі! Ти ж розумієш, я зараз зупиню роботу і влаштую допит із пристрастю!

Соня гикнула і тихо заговорила.

— Розумієте, у нашого бухгалтера… Загалом, від неї рік тому чоловік пішов. Потім подав на поділ квартири, загалом, залишив її і сина ні з чим. Але, вона не сумувала. Працювала, жила. Павло в неї хороший, завжди допомагав. А потім у нього стала голова боліти. Ну, Світлана Григорівна думала, що він так через батька переживає. Далі гірше… Вона поклала його на обстеження. А в нього в голові… Хлопчику потрібна операція. Лікар погодився його прооперувати безоплатно, ми всі до нього ходили… Він дуже гарний, але, ліки, які потрібно приймати потім… Вони страшенно дорогі. І в нас їх немає. А колоти потрібно відразу. Ось, ми зробили групу. Тиждень гроші збирали, і самі скидалися. Операція на завтра призначена, а ми ще не набрали всю суму.

Ліза мовчки дивилася на Соню, потім запитала:

— Чому Світлана Григорівна не прийшла до мене?

Соня здивовано подивилася на неї:

— До вас? Навіщо? Вона й так боїться, що ви, коли дізнаєтеся про її проблеми, одразу її звільните.

Ліза встала:

— Можеш іти.

Соня моментально покинула кабінет. А Ліза підійшла до вікна.

— Ну, що… Єлизавета Ігорівна? Усе так, як ви й хотіли. У вас немає нікого, за кого ви могли б переживати, і всі навколишні вважають вас безсердечною поганью. Браво! План з ненависті виконано…

За хвилину вона схопила пальто і пішла в бухгалтерію. Щойно вона відчинила двері, усі бухгалтери встали. Ліза сумно усміхнулася:

– Вільно.

Знайшла очима Світлану Григорівну. Та трималася. Тільки очі червоні.

— Світлана Григорівна, одягайтеся. Вам потрібно поїхати зі мною.

Жінка мовчки взяла куртку і пішла за начальницею. Колеги проводили її співчутливими поглядами. Одна з жінок не витримала:

— Світлано, якщо тебе звільнять, пам’ятай, ми з тобою…

Ліза різко обернулася, але так і не змогла зрозуміти, хто це говорив.

— Чорт забирай що… Зовсім розбовталися. Ну, нічого. Я повернуся, і влаштую вам тут прочуханки.

Вони підійшли до машини Лізи.

— Сідайте.

Світлана так само мовчки сіла. Ліза завела машину:

— Адреса лікарні.

Жінка подивилася на неї здивованим поглядом.

— Що?

— Адреса лікарні, де оперуватимуть вашого сина.

Ще хвилина тиші. Ліза вже хотіла повторити запитання, але Світлана відповіла:

— Центральна 17.

Вони мовчки доїхали до лікарні. Ліза з подивом розглядала нову будівлю. Коли це встигли таку лікарню побудувати? Щось вона зовсім відстала від життя міста.

— Ну, ходімо.

Світлана Григорівна вийшла з машини і попрямувала до дверей. Ліза слідом. Вона одразу попрямувала до стійки, за якою сиділи дві дівчини.

— Здрастуйте, я хотіла б оплатити лікування Павла…

Ззаду почувся якийсь зітхання, і тут же одна з дівчат кинулася туди. Ліза теж обернулася, і ледь встигла підхопити Світлану, яка падала на підлогу…

Хвилин за п’ятнадцять, коли Світлана прийшла до тями, плакала і все намагалася поцілувати руки Лізи, вони всі почули гучний чоловічий голос:

— Ну, покажіть мені цього благодійника! Я хочу потиснути йому руку.

Ліза повільно, наче робот випросталася, і стала повільно повертатися. До них ішов здоровенний чоловік, за два метри точно. Ліза зі своїми 174 виглядала Дюймовочкою поруч із ним. У чоловіка була чорна, широка борода, і взагалі, він більше був схожий на коваля, ніж на лікаря, та ще й дитячого хірурга.

— Вася…

Лікар спіткнувся і зупинився.

— Ні… Цього не може бути. Лізка!

Ліза тут же злетіла вгору на його величезних ручищах.

— Ліза! Ліза! Яке щастя, що ти жива! Я ж навіть боявся шукати тебе! Я все знаю, знаю, що бабуся, що батьки… Я готовий був прибити свою бабусю, але вона раніше пішла. Лізо! Господи!

Він, нарешті, поставив її на підлогу. Ліза безглуздо посміхалася, дивлячись на нього.

— Васю… Як же так? Це ж я збиралася стати лікарем, а ти бізнесменом.

Чоловік весело знизав плечима:

— Подумаєш, переплутали трохи. Головне, що є і те, і інше… Значить, це ти той самий меценат…

— Точно. Ти ж обіцяв оплачувати операції, але тепер, схоже, мені доведеться.

Вся уважно подивився на неї, потім узяв її праву руку, подивився на безіменний палець. Лізі здалося, що він полегшено зітхнув.

— Лізо, у мене операція, а потім ще одна. Нам потрібно обов’язково зустрітися! Чуєш, обов’язково!

Він то обіймав її, то дивився в очі, а Ліза так само безглуздо посміхалася.

Вона витягла аркуш, написала адресу і сказала:

— Ти можеш прийти в будь-який час, я буду дуже чекати на тебе…

Взагалі Ліза дивувалася жіночій здатності передавати й дізнаватися новини, навіть нічого не роблячи. Коли вони зі Світланою увійшли до офісу, увесь персонал вишикувався в проході й просто аплодував їй. Ліза насупилася. Зовсім не розуміла, як до цього ставитися.

— Ви працювати збираєтеся? Чи всі хочете бути звільненими?

Вона сказала це якомога сердитіше. До неї тут же підлетіла Соня. Дзвінко чмокнула її в щоку:

— Збираємося, Єлизавета Ігорівна!

Одразу ж розсміялася й побігла геть. Ліза тільки головою похитала – зовсім розбовталися!

Вася не прийшов увечері. Ліза просиділа за накритим столом майже дві години, у підсумку, не стала нічого прибирати, просто пішла спати.

Але щойно лягла, як у двері подзвонили. Вона подивилася на годинник. Майже 12 ночі. На порозі стояв Вася. Очі втомлені-втомлені.

— Тут гостей ще приймають?

— Проходь, тебе приймають.

Він пройшов, сів на диван. Потягнув її за руку.

— Лізо, мені так багато потрібно тобі сказати, але я так до біса втомився, що просто боюся заплутатися. Давай трохи посидимо так?

Ліза кивнула, а він з усієї дурі притиснув її до себе. Як не дивно, їй було дуже зручно. Хвилин за 15 руки Васі вже розтиснулися . Ліза зрозуміла, що він заснув… Що він там говорив, дві операції в нього?

Вона хотіла встати, щоб покласти йому подушку і вкрити пледом, але Вася одразу ж зімкнув руки і, не відкриваючи очей, прошепотів:

— Все, більше тебе нікуди не відпущу…

А Ліза, в принципі, і не була проти. Вона зручно влаштувалася в кільці його рук і заплющила очі….