Тато мав “золоті” руки. В селі не було такої хати, де б він щось там не майстрував. Але замість пару гривень на хліб, господарі розраховувались “біленькою”. Ніхто не знає, як нам з мамою було, коли приходили на подвір’я люди і з насмішкою говорили, щоб ми забрали тата, бо він спить десь під деревом. І лише на прощальній церемонії за татом я зуміла сказати всім те, що стільки років сиділо в мені.

Тато був вмілим майстром, і всі пригощали його “біленькою”. А потім підсміхувалися з нього, коли той лежав на узбіччі дороги.

Моє дитинство полягало в тому, що я сиділа в маленькій кімнаті і боялася вийти. Батьки часто влаштовували на кухні “бурю”. Тато приходив додому “веселий”, а мамі, звісно, це не подобалось.

Батько працював на будівництві. Ми жили в селі, де була традиція, коли сусіди допомагали один одному. Батько після роботи ходив допомагати “друзям”.

На все село не було хати, де б він щось не побудував, не відремонтував. На жаль, як було раніше, а можливо і зараз так є, всі господарі замість пару гривень на хліб, пропонували йому “біленьку”, щоб йому було легше та ситніше.

На перший погляд це, напевно, не було проблемою, але через кілька років я зрозуміла, що мій тато скотився на дно. Засмучувало те, що він, з одного боку, всім потрібен і не було такого дня, щоб він десь комусь щось не полагодив, а з іншого боку, з нього насміхалися, коли він міг просто заснути під якимось деревом.

Як тільки з’явилася можливість, я переїхала від батьків до міста. Хотіла спалити мости з рідним селом. Мене турбували плітки нашої родини, глузування за нашими спинами та дивні зауваження.

Ніхто із сусідів не міг уявити, як важко жилося моїм мамі й татові. Скільки разів в нас вдома літала посуда, а скільки тато не роздягаючись, а інколи і не роззуваючись, просто лягав в ліжко.

Батько, через такий стан, неодноразово спав на узбіччі дороги чи просто в центрі села.

Коли мій батько був на якійсь забаві, весіллі чи хрестинах, люди закладалися, о котрій годині він буде “готовим”. Але за тиждень він був їхнім найкращим другом, бо десь треба було щось полагодити.

Я рідко вживаю “червоненьке” через свій досвід дитинства. Але це ніколи не відбувається на на людях. Зараз мені трішки легше, я живу в місті. Лише кілька людей знають моє минуле.

Коли тата не стало, якийсь односельчанин після прощальної церемонії зробив коментар про тата та його прив’язаність до “біленької”.

Вперше в житті я позбулася сорому і сказала всім, хто прийшов пом’янути мого батька в кафе, що я чесно думаю про їх мораль.

Батька, звичайно, ніхто не змушував брати в руки стакан, але всі йому давали, навіть коли бачили, що він ледь тримається на ногах.

Вони опосередковано винні у такій важкій долі нашої родини. А найважче насправді було мамі і мені. Нікому не бажаю випробувати ту безпорадність, яку пережили ми з мамою.

Нехай все у вас буде добре…