Арина Григорівна мирно спала на дивані, як раптом голосно задзвонив телефон. Жінка аж підскочила від несподіванки. На іншому кінці дроту почувся голос дочки Наталії.

— Мамо, треба з Толиком посидіти, приїдь через дві години, – не вітаючись, промовила Наталя. – Нам із чоловіком треба виїхати у справах, а сина залишити нема з ким.

Бабуся погодилася і поспішила збиратися. Насилу вставши з ліжка, привела себе в порядок, набрала гостинців для онука і потопала важким кроком до автобусної зупинки. Їхати, у кращому разі, півтори години, тож варто було поквапитися. Забравшись у задушливий автобус, бабуся присіла і, обмахуючи обличчя хусткою, судомно поглядала на годинник – боялася запізнитися до коханої доньки.

Коли Арина дісталася квартири Наталії, та зустріла її незадоволеним поглядом і з гидливістю в голосі сказала:

— Ти на сім хвилин спізнилася.

— Наташенько, ти ж знаєш, до тебе їхати довго. Та й я вже немолода, ходити стало дуже важко.

— Значить, таксі треба було викликати, – огризнулася жінка і, сказавши чоловікові, що час виходити, додала. — Так, ми приїдемо годині о десятій вечора. Уважно стеж за Толиком і в квартирі прибери – я не маю на це часу. А з холодильника не смій нічого брати – ми ці продукти за власний кошт купували.

Арина Григорівна здивовано запитала:

— Але як же так, Наталко? Я, виходить, весь день у тебе залишаюся, що мені тоді їсти?

— З собою треба було прихопити. Гаразд, нам час. Бо через тебе і ми не встигнемо. – Наталя зачинила за собою двері, залишивши бабусю та онука наодинці.

Аріна не розуміла, що трапилося з її дочкою, адже вона ніколи слова поганого про неї не сказала, жодного разу в житті не покарала за витівку. Думка про те, щоб ударити свою дівчинку, жінці навіть на думку не спадала. Дуже сильно любить Арина Григорівна свою Наташу.

Так вийшло, що Наталя була пізньою дитиною – Арина народила дівчинку в сорок чотири. Радості жінки не було межі – так сильно вона чекала на маленьке чудо, так сподівалася, що рано чи пізно стане матір’ю. І ось Наташа народилася. Жінка пестила дитину, купувала дівчинці все найкраще, задовольняла будь-яку забаганку – так виявлялася турбота про єдину дочку. З віком Наталя ставала дедалі вередливішою. Відчуваючи владу над мамою, що ні в чому не відмовляє, зневажала їй, як заманеться.

— Мам, я з подружками гуляти йду, – тоді ще юна дівчина одягала важкі сережки і красувалася перед дзеркалом.

— Наташенько, куди ти зібралася? Вже пізно, а тобі завтра до школи, – Арина Григорівна збиралася лягати спати.

— Без тебе розберуся, – огризнулася дочка, одягаючи черевики. – Повернуся не скоро. А ти поки що погладь шкільну форму.

Не встигла мати щось сказати, як дівчина вискочила з помешкання. Арина спробувала повернути її, але, вийшовши на вулицю, нікого не виявила – за дочкою і слід вистив. Усю ніч Арина не знаходила собі місця, дивилася у вікно і чекала на доньку. Здавалося, вона виплакала всі сльози. Дочекалася вона лише під ранок. Наталя повернулася – вірніше, приповзла – додому о шостій ранку у нетверезому вигляді. Схвильована мама зустріла дівчинку і, не лаючи, відвела до ліжка. Звісно, ​​у такому стані донька до школи не пішла.

І таких ситуацій, коли Наташа плювала на думку матері та її авторитет, було достатньо. Та жінка звикла. Головне – зробити доньку щасливішою, решта не має значення.

Виконавши всі вказівки доньки, Арина Григорівна дочекалася повернення Наталки та зятя. Як завжди, не отримавши жодної подяки за послугу, старенька пізно ввечері попрямувала ловити останній автобус, щоб повернутися до маленької двокімнатної квартири. Повернувшись, стомлена, прилягла на старий, облізлий диван і оглянула кімнату: сіра, потріскана стеля, облізлі стіни, меблі – чи не ровесниці Арини, потерта підлога… У квартирі, на пам’яті бабусі, жодного разу не робився ремонт: усі гроші йшли на забаганки Наташі, а зараз, з наявною пенсією, про ремонт Аріна могла тільки мріяти.

— «Зате донечка зараз добре живе, не скаржиться», – подумки пораділа за Наташу Арина, згадуючи багате оздоблення квартири зятя.

Наступного дня бабуся прокинулася з головним болем. Арина Григорівна відчула шум у вухах, важко було підвестися з ліжка.

— Тиск, – пробурчала вона, намагаючись дістатися шухлядки з ліками.

Ризика серед картонних коробочок і напівпорожніх блістерів, спробувала відшукати потрібні таблетки – не знайшла.

— Мабуть, скінчилися. – Потираючи віскі, з сумом у голосі промовила жінка. — Прийдеться в аптеку йти.

Порилася в маленькому чорному гаманці і, знайшовши пару дрібних купюр, зажурилася.

— Зовсім грошей не залишилося, – важко зітхнула Арина. — А пенсію лише за тиждень виплатять.

Неохоче жінка зателефонувала Наталі – було соромно турбувати єдину дочку, але інших варіантів немає. На іншому кінці дроту бабуся почула її невдоволений голос:

— Чого тобі?

— Наташенька, привіт! – Заговорила мати, хапаючись за голову. — Можеш, будь ласка, дати трохи грошей – на ліки не вистачає. Я тобі поверну, обіцяю!

Наталя насупилась.

— У нас самих не густо, – сердито промовила дочка. — І так живемо від зарплати до зарплати, ще й тебе забезпечуватимемо? Ні, дякую.

— Може, тоді приїдеш, доню? – благала Арина Григорівна, стогнучи від болю. — Мені так страшно залишатися однією…

— Я зайнята, не заважай! – гаркнула Наталя, втрачаючи терпіння.

Вона кинула слухавку, залишивши матір однією. Просити допомоги більше немає в кого – залишається тільки терпіти, поки недуга сама не відпустить.

Але старенькій краще не ставало. Через добу Арина просто не змогла встати з ліжка, з’явився моторошний біль по всьому тілу, від якого не рятувало жодне знеболювальне. Серце шалено стукало, у вухах стояв дзвін. Жінка почувала себе все гірше та гірше. Арина Григорівна розуміла: це останні дні її життя, і проводить вона їх на самоті, а не в оточенні близьких людей.

Наступного дня Наталя приїхала до сірої п’ятиповерхівки та озирнулася. Нічого особливого: звичайне подвір’я з дитячим майданчиком та припаркованими автомобілями. Лише з класичної картини вибивалися карета швидкої допомоги та поліцейський автомобіль. Цікавість взяла гору, і жінка підійшла до входу під’їзду. На лавці сиділа незнайома бабуся, що тримала палицю в руках.

— Наташка, ти, чи що? – старенька впізнала Наталю. — Добре, що ти приїхала. А у нас таке горе, таке горе! Григорівна вчора померла! Я дивлюся, а вона гуляти не виходить, у двері дзвоню – не відповідає, довелося кликати на допомогу, щоби двері виламали. А вона там лежить… – плаксиво вигукнула жінка, схлипнула і голосно висморкалась у носову хустинку.

У цей момент медики з глибини будинку тягли тіло бабусі на ношах. Наталя побачила бліде, зморшкувате обличчя матері, і до горла одразу підкотив ком. Вона стояла, остовпіла, і дивилася, як Арину, залишену дочкою на свавілля долі, вантажать у карету.

“Мама”, – єдине слово, що засіло у думках Наташі. Жінка залишилася стояти осторонь, дивлячись, як швидка відвозить тіло. Нарешті вона прийшла до тями і, не звертаючи уваги на балакучу сусідку, пройшла на ватяних ногах у під’їзд. Двері квартири виявилися не замкненими.

Оглядаючи темне приміщення, Наталя повільно пройшла коридором. Знайомий інтер’єр, який не змінювався десятиліттями. Перед очима виникли спогади: Новий рік з пишною ялинкою та подарунками, уроки приготування на кухні від мами, спільні ігри… Наташа згадала, як мама підтримувала її у скрутну хвилину, допомагала з уроками, слухала всі скарги, давала поради. Діставшись до книжкової шафи, дістала альбом із побіленою обкладинкою. Арина намагалася зберегти кожен момент із життя доньки: перші кроки, кожен день народження, перший малюнок… Вдивляючись у знімки скляними очима, Наташа відчувала вологу на щоках. Руки тремтіли, а джинси на колінах стали мокрими від сліз.

Наталя, перебуваючи в шоці від того, що трапилося, не витримала і, звалившись на курний килим, голосно розридалася, порушивши мертву тишу. Туга скувала розум жінки, їй стало шалено соромно за байдужість по відношенню до мами. Тільки було пізно, і Наталя це розуміла. Ще болючіше було від того, що не муки совісті привели її до рідної матері, а спрага наживи.

Наталя збиралася умовити Арину Григорівну продати квартиру, а її відправити до будинку для літніх людей.