Тетяна Михайлівна смажила на кухні курячі котлетки, як раптом почула з коридора якийсь звук.

Вона застигла біля плити і прислухалася.

З коридору почувся чийсь голос.

– Та це ж… – не повірила жінка. – Та невже мій Микола?!

Тетяна Михайлівна швидко витерла руки об фартух і кинулася у коридор.

Серце аж стрепенулося від хвилювання.

– Синку, це ти?! – вигукнула вона і одразу замовкла.

На порозі стояв її син Микола – високий, змужнілий, у гарному модному пальто.

А поруч з ним…

Тетяна Михайлівна так і стала від побаченого.

Поруч стрибала якась дівчина в яскраво-червоному береті, з рудими кучерями й ластовинням на носі…

– Мамо, знайомся – це Аліса! Моя наречена!

– Наречена?! – Тетяна ошелешено дивилася на сина.

У голові промайнуло: «Яка наречена? Де Марійка? Та сама, спокійна, домашня дівчинка з сусіднього будинку, з якою вони дружили зі школи?»

– Здрастуйте, Тетяно Михайлівно! – защебетала руда дівчина, заходячи в коридор. – А у вас так затишно! Ой, які половички! А що це за картина? Микольцю, дивись, у твоєї мами такий самий сервіз, як ми нещодавно бачили в магазині!

– Господи, яка ж вона жвава! Ні хвилини на місці не сидить… – подумала Тетяна, спостерігаючи, як майбутня невістка гасає по хаті.

– Мамо, ми не просто так приїхали, – Микола усміхнувся тією самою посмішкою, від якої у Тетяни завжди тануло серце. – Ми заяву подали. У ЗАГС.

Тетяна відчула, що зараз заплаче.

Так просто? Без благословення? Без розмов до душі?

– Я… Я в магазин сходжу, – пробурмотіла вона. – Треба щось на вечерю…

– Не треба, мамо! – Микола махнув рукою у бік сумок. – Ми все привезли! Аліса така господиня! Готує дуже смачно!

– Ще й готувати буде… На моїй кухні… – подумала Тетяна.

Вона спробувала посміхнутися, але вийшла якась невиразна гримаса.

– Тетяно Михайлівно, а де у вас святковий посуд? – раптом запитала Аліса. – Такий день особливий, хочеться гарно стіл накрити!

– Ні-ні, – ахнула Тетяна. – Там бабусин сервіз, я його бережу…

Але було пізно. Аліса вже відкривала дверцята серванта.

– Яка краса! – захоплено сказала вона. – Микольцю, допоможи дістати!

– Не смійте! – вигукнула Тетяна. – Це… Це на особливий випадок!

– А що може бути особливішим? – пролунав спокійний голос зі сторони дверей.

Це повернувся з роботи чоловік Тетяни – Борис Петрович.

– Борисе, ти не розумієш! – сказала Тетяна. – Це ж мамин сервіз! І скатертина…

– А коли ж розуміти, Тетяно? – Борис зняв окуляри і втомлено потер перенісся. – Двадцять років зберігаємо «на потім». Син одружується – чого ще чекати? Коли мене не стане?

В кімнаті запала важка тиша.

Аліса застигла з кришталевим келихом у руках, Микола насупився:

– Тату…

– Ні, синку, нехай твоя мама послухає, – Борис підійшов до серванта. – Пам’ятаєш, Тетяно, сукню твою синю? Ту, що п’ять років тому купили? Так і висить із етикеткою. Італійські туфлі теж стоять неношені. І парфуми французькі припадають пилом. Все чекаємо на особливий випадок. А життя йде…

Тетяна відчула, що червоніє.

А й справді…

Скільки всього хорошого лежить просто так!

– Мамо, – тихо покликав її Микола. – Пам’ятаєш, як у дитинстві ти мені казала: «Життя – воно тут і зараз»?

Вона мовчки пішла у спальню. Через десять хвилин повернулася – у тій самій синій сукні, причесаним волоссям і сережками у вухах.

– Ну що, – посміхнулася вона тремтячими губами. – Будемо накривати на стіл?

Аліса радісно заплескала в долоні:

– Тетяно Михайлівно, ви така гарна!

І вперше за день Тетяна подивилася на неї іншими очима: – Може, вона не така вже й погана?

…Звістка про те, що Борис Петрович і Тетяна Михайлівна дістали святковий сервіз «просто так», розлетілася по селу зі швидкістю блискавки.

– Тетянко, ти чого це?! – сплеснула руками сусідка Надія Степанівна, яка зазирнула до них на хвилинку. – У тебе що, когось не стало?

– Та живі всі, слава Богу! – сказала Тетяна, розставляючи кришталеві келихи. – Просто вечеряємо сім’єю. Проходь, Надю!

– У сукні?! Із сережками?! – Надія сіла на стілець. – Та ти що… А як же ж «”на потім»?

– А потім може й не бути, – сказав Борис Петрович, нарізаючи копчену ковбасу. – Глянь, яка у нас краса стоїть!

На столі виблискували кришталеві салатниці, порцелянові тарілки, срібні ложечки.

Аліса поралася з салатами, раз у раз радячись з майбутньою свекрухою:

– А майонезу достатньо? Може ще зелені додати?

– А й справді ж, хазяйська дівчинка, – думала Тетяна, дивлячись, як спритно невістка господарює на кухні.

Надвечір у хаті зібралася половина села. Хтось приніс домашнє ігристе, хтось закуски. Надія Степанівна побігла додому і повернулася… У мереживній сукні і з брошкою!

– А що?! – заявила вона чоловікові. – Нема чого добру пропадати!

Наступного дня сусідка навпроти, Зінаїда Петрівна, дістала з шафи шаль і гарну хустку.

А її чоловік уперше за десять років одягнув костюм «не на поминки».

Через тиждень усе село наче змінилося.

Немов люди прокинулися від довгого сну, де все хороше відкладалося на потім.

– Бачиш, що ти наробила? – жартома докоряв дружині Борис Петрович. – Тепер усі як на свято ходять!

А Тетяна дивилася у вікно на вулицю, і подумала, що, можливо, це і є справжнє життя – яскраве, красиве, без вічного «потім»…

…Перед від’їздом Микола обійняв маму:

– Дякую, що прийняла Алісу.

– Знаєш, синку… – Тетяна погладила його по щоці. – Іноді треба просто довіритись життю. Як твоїй цій… – вона замовкла, а потім засміялася. – Як Алісі.

Увечері Тетяна дістала останню річ «на потім» – старовинні мереживні серветки, які вона берегла «на весілля сина».

– Ні! – рішуче сказала жінка. – На сніданок їх застелю. Отак просто.

У двері постукали – це була Надія Степанівна з коробкою тістечок.

– Тетянко, чай пити будемо? У мене там бабин заварник ще є…

– Неси! – рішуче сказала Тетяна. – І знаєш що? Давай завтра всю вулицю покличмо! Влаштуємо чаювання прямо на подвірʼї!

…Минув місяць.

Микола з Алісою поїхали готуватися до весілля. А в селі наче почалося нове життя. Люди діставали з шаф ошатний одяг, прикрашали будинки, ходили один до одного в гості «просто так».

— А це ж все ти почала, — казала Надія, розливаючи чай.

– Ні, – похитала головою Тетяна. – Це Аліса. Вона навчила мене бачити красу кожного дня. Знаєш, іноді треба подивитися на світ іншими очима – легко, радісно, ​​без страху щось втратити.

Увечері вона дістала фотоальбом і посміхнулася, дивлячись на фото сина з нареченою.

Руді кучері Аліси сяяли в вечірньому сонці, а очі виблискували таким щастям…

– Як же ж я раніше не бачила? – подумала Тетяна. – Бо ж головне не те, щоб берегти речі. Головне – берегти моменти. Тут і зараз.

І вона рішуче відкрила шафу, дістала останню «святкову» скатертину і розстелила її на столі.

Отак просто!

Тому що життя – воно сьогодні. А найкращий день – той, який зараз…

Джерело