Микола Васильович прожив у шлюбі з Оленою Сергіївною 40 років і коли її не стало, він відчув себе дуже самотнім.

Їхнього єдиного сина раптово не стало багато років тому, не встигнувши одружитися і подарувати їм онуків.

З рідних у Миколи Васильовича залишилася лише сестра та племінник Матвій, якого вдівець не дуже любив.

– Ох, розбалувала ти, Тоню, хлопця, – казав Микола Васильович сестрі. – Потім наплачешся ще.

– Та прямо там. Дитина і так без батька росте. Хто, як не мати, його шкодувати має? – казала Антоніна.

Але брат мав рацію. Матвій виріс зарозумілим, ледачим хлопцем, завдавав матері чимало клопоту, а вона, начебто, не помічала цього.

Коли Олени Сергіївни не стало, вдівець вирішив переїхати із великої міської квартири на дачу в село.

Там, у добротному теплому будинку, можна було жити цілий рік.

Миколі Васильовичу здавалося, що на природі йому легше переносити втрату.

– А що ж, квартира порожня стоятиме? – поцікавилася сестра. – Без нагляду?

– Сусідку попросив доглянути, ключі їй залишив про всяк випадок, – пояснив удівець. – Вона жінка хороша, заходитиме ще й пил протиратиме.

– Ніби в тебе рідних нема? – підібгала губи Антоніна. – Чи я не така хороша, щоб у твоїй квартирі прибирати?

– Тоню, та ти чого? Я не став тебе напружувати просто – їздити тобі далеко, а в тебе робота, син, онуки.

Антоніна образилася, але вигляду намагалася не подавати. Вона сподівалася, що брат подарує свою квартиру її синові.

Матвій, незважаючи на те, що працювати і піклуватися про когось не любив, примудрився одружитися і народити двох дітей.

Зараз його сім’я жила в однокімнатній квартирі, яка належала дружині, і, звичайно, їм було там тісно.

Тільки от Микола з Оленою не поспішали ділитися з родичами нажитим важкою працею майном.

– Ну нічого, тепер брат залишився сам. Може, стане зговірливішим, – думала Тоня.

Цілий рік прожив Микола Васильович на дачі один. Іноді до нього приїжджала сестра, але надовго не затримувалася.

Туга потихеньку починала відпускати вдівця, він почав спілкуватися з сусідами і познайомився з Тетяною – 45-річною, розлученою жінкою, яка приїхала погостювати до тітки на сусідню вулицю.

Працювала вона медсестрою, мала дорослу дочку, яка була одружена.

– Чоловік у неї – Павлик – добрий такий, дбайливий, тільки заробляє поки що мало, – розповідала Тетяна. – Живемо всі у моїй двокімнатній квартирі. Але це нічого.

Нова знайома дедалі більше подобалася вдівцю. Вона виявилася жінкою доброю, веселою, легкою на підйом. Встигала не тільки тітці своїй на городі допомагати, а й Миколі Васильовичу в хаті.

Вони часто гуляли по селу, допізна пили чай у чоловіка вдома. Невдовзі стало зрозуміло, що симпатія взаємна.

Відпустка у Тетяни закінчилася, але вона приїжджала до вдівця на вихідні. В один із таких приїздів, коли жінка мила вікна в хаті, а Микола Васильович допомагав їй, у дверях раптом з’явилася Антоніна.

– Здрастуйте, – сказала вона з цікавістю розглядаючи Тетяну. – У тебе гості, Микольцю?

– Привіт, Тоню! А ти чого не подзвонила? – обізвався Микола.

А Тетяна просто тихо привіталася.

– Хотіла зробити тобі сюрприз. Думала, що ти зрадієш…

– Та я радий, звісно. Проходь.

Сестрі було дуже цікаво, що за жінка господарює в будинку її брата, але вона терпляче дочекалася, коли Тетяна й Микола домиють вікна.

Потім Тетяна заявила, що їй терміново треба відвідати тітку й пішла.

– Делікатна яка, – усміхнулася Антоніна.

– То ти розкажеш мені, хто це? – звернулася вона до брата.

– Це, я сподіваюся, жінка, з якою я проведу решту свого життя, – заявив Микола.

Він просто сяяв від щастя.

– Ти серйозно? – здивування на обличчі сестри було таке явне, що брат мимоволі посміхнувся.

– А що? Я ще чоловік, хоч куди!

– Ні, ну ти, звичайно, для своїх років досить бадьорий, але ж вона? Вона ж молодша за тебе років на 20!

– На 15… І що?

– Як що? Їй тільки гроші від тебе й потрібні! – Антоніна розійшлася не на жарт і майже галасувала. – Молодець! Гарний вибір зробила! І квартира у нареченого, і дача, і машина гарна. Пенсія, знову ж таки, гідна.

– Ти, Антоніно, інших людей не суди, – твердо відповів чоловік. – Тетяна не така. Сам розберуся, що до чого.

Зла сестра поїхала того ж дня. А за тиждень Миколі Васильовичу зателефонувала міська сусідка.

– Микольцю, тут Тоня приїхала, просить ключі від квартири. Каже, що хоче провітрити житло, прибрати…

– Добре, Марійко, дай, – зітхнув чоловік.

Він подумав, що так сестра хоче допомогти йому, показати, що потрібна.

Бо ж за все життя вони сварилися рази три і зараз чоловік дуже переживав через їхню сварку.

– І, Микольцю, я за два дні до дочки хочу поїхати. Місяць, мабуть, погостюю. Ти як? Сам за квартирою подивишся?

– Та нічого їй станеться? Не хвилюйся – їдь спокійно.

Стосунки між Тетяною й Миколою продовжували розвиватися. Тільки їздити в село з міста жінка часто не могла.

– Треба в місто перебиратися, – одного разу заявив вдівець. – Ти й так по дві години в дорозі проводиш, щоб сюди добратися, а взимку й зовсім тяжко буде.

– Тобі тут більше подобається, – заперечувала жінка. – А я нічого, звикла.

– Ні, – твердо сказав Микола Васильович. – Ще не вистачало, щоб з тобою щось трапилося. Або тоді тобі звільнятися треба і переїжджати сюди назовсім. Ти ж не хочеш?

– Микольцю, ми вже говорили про це. Роботу я не кину.

– Ну ось. Як все до зими підготую, переїжджатимемо в мою міську квартиру.

Микола Васильович вирішив заздалегідь зателефонувати до сусідки, щоб попередити про їхній приїзд – вона мала вже повернутися.

– Ти знаєш, Микольцю, я вчора тільки приїхала, і, на мою думку, у твоїй квартирі хтось живе…

– Як це?! Ти що, дала комусь ключі?!

Чоловік не міг навіть уявити про, що вона говорить.

– Ні, звісно! Ну, ось тільки сестрі твоїй тоді… Так вона мені ключі повернула в той же ж день…

– Гаразд, Марійко, я сам розберуся. Ти тільки туди без мене не ходи – мало що.

Чоловік наступного дня вирушив у свою квартиру. Двері виявилися замкненими зсередини. Хазяїн подзвонив, і йому відкрила… Дружина племінника.

– Ой, Миколо Васильовичу, – зніяковіла жінка. – Ми вас не чекали.

– Це я вже зрозумів, – сказав той, проходячи всередину.

З кухні визирнув Матвій.

– Може, ти поясниш мені, що відбувається? – грізно звернувся до нього хазяїн квартири.

– А чого ти одразу наїжджаєш, дядьку Миколо? Ну поживемо тут у тебе. Все одно квартира пустує, а у своїй однокімнатній ми вчотирьох один в одного на головах, – зухвало заявив племінник.

– Непогано було б запитати дозволу.

– А чого питати? Чи ми не родичі, – нахабно посміхнувся Матвій.

І це була його помилка.

Якщо у Миколи Васильовича й майнула думка, що можна вирішити ситуацію мирним шляхом, то тепер він вирішив не церемонитися із родичами.

– Ти, племінничку, зараз ти збереш свої речі, і ви звідси всі заберетеся, – сказав той.

– Стривай! Прямо зараз? У нас там квартиранти в нашій квартирі. Куди нам іти?

– А це мене не хвилює. Ви взагалі як сюди потрапили?

– Мати ключі дала…

– Ну хай тепер мати вас і приймає.

Племінник спробував ще щось сказати, але Микола Васильович продовжив:

– Або викликаю кого треба.

Поки родичі спішно збирали речі, господар квартири зателефонував знайомому слюсарю й попросив терміново приїхати, купивши по дорозі новий замок.

Племінник з дружиною залищили квартиру, новий замок був вставлений, і Микола Васильович встиг заїхати по Тетяну, її дочку й зятя.

Вони ще раніше домовилися провести вихідні разом на дачі. Дорогою чоловік не став розповідати про те, що сталося.

Потім усі були зайняті приготуваннями до вечері.

Щойно вони встигли сісти за стіл, як у будинок буквально заскочила Антоніна.

– Ах ти старий! Зовсім вже? – почала вона з порога. – Як ти насмілився так обійтися з моїм сином?! Твоїм племінником, між іншим!

– Антоніно, ти звук зменш, – тихо, але твердо сказав брат, коли сестра замовкла, щоб перевести дух. – У моїй хаті галасувати не треба.

– У твоїй хаті, у твоїй квартирі! Не забагато тобі одному? Це ж треба бути таким жадібним? – Тоня тон трохи зменшила, але гнів не стримувала.

– Я, може, й планував Матвієві заповідати квартиру, але це не означає, що він може там оселитися без мого дозволу, – підкреслив чоловік. – З чого ти взяла, що ти маєш право розпоряджатися моїм майном?

– А що мені робити? Чи залишиться воно у сім’ї, твоє майно? Ти що виробляєш – жінку якусь завів, дітей її приймаєш! А на своїх рідних тобі все одно?

– Ще раз прошу тебе, Антоніно, не галасуй. І не смій ображати мою майбутню дружину й гостей у моєму домі.

Тетяна, її дочка й зять мовчки спостерігали за сваркою брата й сестри.

– Я піду! А ось ти, куди підеш, коли вони тебе обберуть до нитки?

– Антоніно! Якщо тобі більше нема чого сказати – іди з богом, – твердо сказав брат.

Сестра обвела злим поглядом присутніх і пішла, голосно гримнувши дверима.

– Ми, мабуть, поїдемо, – сказала, підводячись із-за столу, Тетяна.

– Ніхто нікуди не їде. Мені дуже шкода, що вам довелося це все побачити, але так вийшло, – Микола Васильович узяв за руку майбутню дружину і посадив назад.

– Микольцю, недобре це з сестрою сваритися через мене…

– Не хвилюйся, Таню, вона охолоне і ще повернеться, – запевнив він.

Микола Васильович одружився з Тетяною. Антоніни на скромній весільній вечері не було, як і Матвія з дружиною.

Тільки через рік сестра приїхала до брата, щоб вибачитися. Вони помирились.

В Антоніни все ще теплилася надія на те, що брат заповідає своє майно рідному племіннику.

Але як вчинить Микола не знав ніхто…

Джерело