– То тепер ти нічого не робитимеш вдома? – Коли я прийшла додому, чоловік чекав на мене лихий
– То тепер ти нічого не робитимеш вдома? – Коли я прийшла додому, чоловік чекав на мене лихий
не уявляла.
Тоді ми поїхали до нього на Закарпаття. І тут я дізналась, що його тато місцевий багатій, котрий має безліч всього – кілька виробництв, кілька ресторанів, магазинів і ще там щось. Його батьки жили у величезній віллі та мали помічників.
Спочатку мені прикро стало, адже я боялась, що усі казатимуть, що я обрала Микиту через гроші.
А це ж було зовсім не так.
Та його батькам я сподобалась. Ми зіграли гарне весілля і вирішили повернутись до Києва. Та влаштуватися в столиці виявилось не
так просто. Ще й я народила. Тож свекор запропонував:
– Нащо вам той Київ? Їдьте до нас. Матимете й
житло й роботу.
Я не дуже хотіла, та Микита наполіг. Тим паче тоді пандемія почалась, у великому місті
залишатись якось бажання не було. Ми
переїхали. Свекри відразу дали нам квартиру.
Микиті тато знайшов роботу. Я сиділа з сином вдома. Та з часом я почала помічати, що між свекром і моїм чоловіком не все добре.
Неодноразово Валентин Іванович в моїй присутності казав:
— Ти мусиш працювати, а не просто приходити в
офіс і каву пити!Вони сварилися дедалі частіше. І врешті Микита звільнився.
— Нащо ти це робиш? Зараз з роботою так важко!
А це ж бізнес твого батька.
— Я з ним нізащо не працюватиму. Як хочеш, то
ти працюй!
Прикро було таке чути. Микита вперся, хоча й стверджував, що знайде роботу. Та час минав, а
він й далі без діла сидів. Або десь вештався з друзями, або грав на приставці. Мене це все страшенно засмучувало. А я ж не мала нікого в Ужгороді. І якось в розпачі пішла до свекрухи.
– Я вже не знаю, що мені робити. Так жити не можна! А дитині який поиклад
- Але ж гроші у вас є, все маєте.
- А хіба лиш в грошах справа. Та й чи це нормально, що дорослий чоловік кожну копійку в батьків бере.
- Слухай, онук вже не малий, та й я поруч.
Виходь ти на роботу. Впевнена, щось знайдеться
тобі.
Я вирішила спробувати. Та чесно кажучи,
розраховувала, що Микита побачить, що я
працюю і засоромиться. Його тато влаштував мене на виробництво менеджером. І знаєте, мені
так сподобалось, що я поринула з головою в цю
справу. А за пів року він сказав:
- Знаєш, я думав, це так, для галочки. Та в тебе талант. Будеш директором в моєму новому проєкті.
- Але ж скажуть, що це по блату!
- Вперше було так, але зараз зовсім ні! Ти
заслужила!
Я була в захваті, дуже полюбила свою роботу. Та Микита від цього казився. Він почав до всього прискіпуватися. Найбільше до того, що я нічого не роблю вдома. А я й справді не встигала готувати й прибирати. Час від часу запрошувала прибиральницю, їжу з ресторану носила. А решту, як на мене, він міг самий
робити.
— І що, ти тепер ніколи нічого не робитимеш вдома? І нащо мені така дружина? Що тобі бракували? Жила собі, як кіт в маслі, що
бракувало?
- Ну, я хочу розвитку.
- Не потрібна ти мені зі своїм розвитком.
Посварилися ми страшенно. Я зібрала речі, сина й поїхала до свекрів. Вони мене прийняли, дали чаю, та тоді Валентин Іванович сказав.
— Дивись, буду з тобою відвертий. Ти й справді гарний працівник. Але я не хочу, щоб ви з Микитою розлучались. Адже боюсь, що він тоді взагалі пропаде. Того кидай роботу і повертайся
до нього. Дасть Бог вдасться його врозумити.