– То ти лише по гроші прийшла? – питаю я свою молодшу доньку Аліну.

І вона, абсолютно не соромлячись, каже – що так, їй потрібні гроші, мінімум тисяча євро. Вони з подругами зібралися їхати на Різдво у Париж.

– Ти ж казала, що тобі квартира потрібна. Якщо ти так тринькатимеш гроші, то житло для тебе ми ще не скоро придбаємо, – кажу.

– Мамо, ну що ти починаєш. Ти – моя мама, і ти зобов’язана мене забезпечувати, – заявила Аліна.

Чути таке від 32-річної жінки як мінімум дивно. Але моя молодша дочка цим особливо не заморочується, вона сміливо складає собі плани на життя, з впевненістю, що я все оплачу.

Аліна постійно звинувачує мене в тому, що я її маленьку лишила і в Іспанію на заробітки поїхала, в той час як їй була потрібна моя любов і підтримка.

На думку Аліни, тепер я все маю компенсувати їй грошима, а запити у неї такі, що ого-го. Придумати таке – Різдво в Парижі! Наче вона заробила на той Париж. Я от 20 років в Іспанії гарую і в Парижі не була, але нічого, живу.

Коли я їхала в Іспанію, то мій старший син вже був одруженим, у них з невісткою якраз своя дитина народилася. І я на них залишила двох своїх доньок, одній було 18, а іншій 12.

Мене чоловік кинув з трьома дітьми, Аліна ще тоді навіть в школу не ходила. Моєму сину, Юрку, довелося швидко подорослішати і в доволі юному віці він взяв на себе зобов’язання – бути главою нашого сімейства. Без його підтримки я б просто не впоралася б, бо в селі потрібні чоловічі руки і чоловіча сила.

Я вирішила, що буду допомагати дітям по старшинству. Син захотів будинок, і я перших 8 років все зароблене йому відправляла.

Потім виходила заміж моя середня донька Наталка і я до того часу назбирала грошей їй на квартиру, вона сама так захотіла.

А молодшу, Аліну, я вирішила, що вдома біля себе залишу. Мені це видавалося логічним і правильним, що молодша дитина залишиться біля мене.

Але Аліна давно мене попередила, що в селі вона жити не хоче, і я повинна і їй теж купити квартиру.

Довелося мені змиритися і почати складати гроші. Тільки от скласти мені ніяк не вдається, бо тільки тримаю зарплату, так Аліні відразу на щось треба. І вона просто вимагає, щоб я це їй купила. Тому справа з її квартирою відкладається на невизначений термін.

Я приїхала додому в 20-х числах листопада, планую до Різдва бути, хотілося б відзначити це свято в колі дітей і внуків. Та Аліна заявила, що її не буде, бо в неї інші плани.

Більше того, вона щиро переконана, що ці плани маю проспонсорувати я. Та я її здивувала і чи не вперше в житті відмовила. Хочеш їхати в Париж – їдь, але за свої гроші.

Та тут якраз і проблема – своїх грошей у Аліни нема, бо вона ніде не працює. Аліна навіть не любить коли я починаю розмову про роботу. Вона вважає, що мій материнський обов’язок її забезпечувати, адже я її маленькою залишила напризволяще.

Якби щось серйозне, я б дочці ці гроші дала, але Париж… це вже занадто. Вона і квартиру хоче, і одягатися гарно хоче, і подорожувати. А на все це треба мати шалені гроші.

Я в місяць заробляю лише тисячу євро. І молодша дочка в мене їх успішно щомісяця на щось та й випрошує. Та цього разу я вирішила твердо – нічого Аліні не давати.

Дочка скривилася, покрутилася, чаю попила і пішла. Вона зараз, поки власної квартири не має, винаймає житло в місті. Звичайно, що я за цю розкіш плачу.

Поїхала донька від мене дуже незадоволена, а зранку я прийнялася рахувати гроші, які я привезла з собою додому, і виявила недостачу – пропала тисяча євро.

Мені так прикро, що словами не передати. І справа не так в грошах, як у негідному вчинку Аліни. Ну як вона могла так некрасиво зі мною вчинити?

Що мені тепер робити? Наполягати, щоб донька повернула ці гроші, чи нехай вже їде в свій Париж? Прикро від того, що дочка сприймає мене банкоматом, який просто зобов’язаний оплачувати всі її примхи.

Навіть не уявляю, як тепер спілкуватися з Аліною, особливо після її останньої вихватки.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Джерело