У будинку Зінченків сьогодні було свято – відзначали ювілей глави родини – Бориса Глібовича.

Прийшли тільки найрідніші люди: дві дочки – Ольга та Людмила – з чоловіками, син Павло зі своєю дружиною та шестеро онуків бабусі і дідуся.

Сиділи сімейством вже декілька годин за спокійною і дружною розмовою та частуваннями: привітали ювіляра, вручили усі йому подарунки, поговорили про роботу і зарплату та непрості часи в країні.

Згодом перейшли на розмови про врожай, який зібрали цього року і про те, що та скільки збираються вони садити наступного року навесні, і, звісно, ​​про дітей та їх майбутнє.

Тим паче що привід таки був і доволі серйозний. Ще й не один.

Якраз приїхала із міста на канікули старша онука Світланка – студентка першого курсу університету. А через пів року якраз закінчать школу ще двоє: Данило та Марина. Вони також планують поїхати навчатися до обласного центру, адже там хороші навчальні заклади є, в які вони хочуть вступати.

– Світланко, – звернувся дідусь до онучки, – ти хоч розкажи нам, будь ласка, як тобі у місті живеться? Як навчаєшся там?

– Та все добре, дідусю. Навчаюся добре, буду підвищену стипендію отримувати. І все інше теж непогано. Щоправда, мені зовсім не подобається жити у гуртожитку, ось тут якраз один негатив, – відповіла на запитання Світлана.

– А чому так, онучко? – поцікавилася бабуся.

– По-перше, в невеличкій кімнаті нас аж троє живе: хтось хоче спати, хтось до семінару готується, а до когось гості прийшли, дуже важко щось спланувати. Намагаємося, звісно, домовитися між собою, щоб без суперечок було, але не завжди виходить це, на жаль. По-друге, на дві секції аж – а це цілих сорок чоловік, а на нашій кухні всього дві плити. Доводиться дуже довго чекати, коли конфорка звільниться, або їсти щось простеньке, що не потрібно готувати. А вранці всі на лекції поспішають – взагалі натовп, на кухню попасти – то за щастя, потрібно прокидатися ледь не в 5 годин. Ми з дівчатами купили собі електричний чайник та ховаємо його в коробці на шафі – не можна електроприладами в кімнатах користуватися, лише настільні лампи можна вмикати. І нічого не вдієш, такі правила придумала адміністрація нашого навчального закладу. А по-третє, дуже шумно там, відпочити нереально.

– Але що вдієш, – сказала Людмила – мати Світлани. – Добре було б, звичайно, квартиру нам в місті орендувати, але ми дивилися і вишукували довго її – дорого дуже виходить.

– Та ще на яких господарів потрапиш, – додала друга сестра Ольга. – Нам ось Данила теж наступного року потрібно вчитися відправляти. Теж хвилюємося, як він там буде сам. У вас хоч дівчинка, донечка – і приготує собі смачненьке щось сама, і випере одяг і прибере гарно, а що наш хлопчик буде в гуртожитку один робити, я взагалі не уявляю поки.

– Так ще у вас вистачає часу попереду, навчи його хоч тому, як яєчню посмажити чи пельмені зварити та макарони. А випрати, так у місті є пральні самообслуговування – можна раз на два тижні там і випрати одяг, і висушити, – сказав Павло сестрі.

– А ваша Маринка куди хоче вступати на навчання? – поцікавилася у брата Ольга.

– Вона хоче на біологічний факультет вступати, мріє бути ветеринаром – поки що остаточно не вирішила, правда, але думки і плани поки у неї такі, – відповів Павло. – Теж буде у гуртожитку жити, нікуди не подінешся.

– Послухайте, – сказала раптом Людмила, – а мені ось така думка на думку прийшла: а якщо нам скинутися і купити в місті невеличку двокімнатну квартиру? І всі наші діти там житимуть під час свого навчання. В одній кімнаті будуть дівчатка, донечки наші, а в іншій – хлопці, синочки. Все краще зі своїми, ніж у гуртожитку із чужими. І кухня буде нормальна, і санвузол.

– Ти уявляєш собі, Людмило, скільки в місті квартира коштує? – Запитав її чоловік. – Ще й двокімнатна – тисяч 50 доларів. І це у старому будинку, без ремонту.

– Так можна кредит оформити, – заперечила йому Ольга. – Он Павло наш на себе візьме – у нього заробітна плата якраз дозволить.

– Ні, на мене не розраховуйте, – одразу відмовився Павло. – Мені це не потрібно. Марина, якщо на ветеринара вивчиться, напевно, у село повернеться, тут і працюватиме, у нас селище дуже велике, розвинене, спеціалістів таких потрібно, гарно тут може влаштуватися і на хороші гроші.

– А Марину до гуртожитку відправите? – Запитала Людмила.

– Нічого страшного в цьому не бачу, – сказала дружина Павла. – Я, поки сама вчилася, усі п’ять років у гуртожитку жила і в мене лише добрі спогади звідти, життя там було цікаве і веселе.

Цього дня так ні до чого й не домовилися, але пізніше Павло дізнався, що його дві сестри вирішили купити квартиру на двох.

– Запам’ятай сьогоднішній день, – сказав дружині Павло, – скоро сестри за ту квартиру розваряться. От коли – то вже питання часу.

Справа в тому, що Павло добре знав характери своїх сестер та підозрював, що все це закінчиться сумно.

Так і вийшло згодом, на жаль.

А почалося все з дрібниць. Першою поскаржилася матері Світлана:

– Мамо, тітка Ольга приїжджає до нас майже щовихідних та постійно мені своє незадоволення виказує мені. Постійно їй щось не подобається, то в холодильнику коперсається і робить зауваження, що я місця багато займаю своїми лотками, то плиту не помила, то в ванній вчасно не прибрала. А ми, між іншим, з Данилом домовилися, що у своїй кімнаті кожен прибирає сам, а кухню та ванну по черзі: тиждень – я прибираю, наступний – він сам, і тоді якраз його черга була мити плиту і ванну прибирати, я їй казала, але вона не звертала увагу, лише сказала мені – “але ж ти дівчина”.

Данило теж скаржився матері:

– Мені треба було до заліку готуватися, а до Світлани подруги прийшли, музику включили і голосно говорили та сміялися весь вечір, заважали мені.

Зрозуміло, що дві рідні сестри все це один одному висловили та внаслідок цього посперечалися.

Згодом стали з’ясовувати, як платити комунальні.

– Людмило, Світлана живе в кімнаті 15 метрів, а Микита – 10. Мені здається, що ви маєте більше платити комунальних, – сказала Ольга.

– До чого тут метраж? Головні платежі – за лічильниками: за електрику, газ, воду, – заперечила Людмила. – А їх ми домовлялися платити навпіл ще спочатку.

А потім ще було багато причин для суперечок між рідними людьми.

Ольга, приїжджаючи час від часу до сина, бачила, що він харчується або магазинними пельменями, або коли гроші закінчуються та страви, що мама залишає йому в морозильці, заварює собі локшину мівіну одну і все. Звичайно, вона намагалася приготувати сину чимало про запас, але на довго ж не наготуєш, хлопець смачненьке щось швидко з’їдав.

Ось Ольга якось і сказала племінниці:

– Світлано, ти собі борщ вариш частенько. Невже тобі шкода налити рідному братові мисочку якусь? Він же цією локшиною зіпсує собі самопочуття. Не чужі ж люди ви наче.

– Тітко Ольго, а ми не домовлялися, що я буду Данила вашого власним коштом годувати. Я собі борщ на тиждень зварю, на вечерю картоплі, яку батьки привезли, насмажу, а на заощаджені свої власні гроші в кіно чи кафе з подружками схожу раз в тиждень, я ж не розкошую також. А якщо я ще Данила годуватиму, то мені на себе грошей не вистачить.

– Не по-родинному це зовсім, Світлано, – відповіла різко ображена Ольга.

– Тітко Ольго, – запропонувала дівчина. – А ви Данилові не переказуєте гроші одразу на весь місяць. А то він спочатку шикує, друзів завжди своїх пригощає, а за два тижні гроші у нього закінчуються, і він локшину одну пісну їсть або в мене котлети з холодильника сам без дозволу бере, що мені самій потім немає що їсти на вечерю. Ви йому переказуєте гроші по понеділках на поточний тиждень, тоді на все йому вистачатиме.

Але Ольга їй не повірила племінниці:

– Не вигадуй, Світлано, то ти так намовляєш на мого сина, бо тобі зайву котлету шкода і миску борщу, – незадоволено сказала Ольга.

– Не вірите? Справа ваша. Мені, щиро кажучи, байдуже, якщо вам воно не потрібно.

І розсварилися родичі так, що вирішили ту квартиру продати, ще не виплативши повністю борг, гроші поділити, а дітей відправити жити жити до гуртожитку.

Так і вчинили. Ще й багато грошей втратили при цьому і досі не говорять сестри між собою. От чи варто було таке затівати?

От як після такого з рідними людьми затівати таку серйозну справу? Дуже часто з чужими людьми легше порозумітися, ніж з родиною? Не даремно в народі кажуть – “ти брат мій, але їж хліб свій”. Не даремно ж люди так придумали. Хіба не так?

А у вас були такі випадки, що ви поварилися з рідною людиною через гроші?

Фото ілюстративне.