Весільний танець Вероніка виконувала разом із батьком. Це була дуже зворушлива мить: чоловік не міг стримати сліз, а донька ніжно щось шепотіла йому на вухо.

Галина спостерігала за цим зі змішаними емоціями. «Невже вона все йому пробачила?» – думала вона. Адже сама Галина не змогла б.

Того дня, коли Галина повідомила матері про своє рішення розлучитися, у відповідь почула лише осуд: «Я завжди знала, що твій гонор доведе до цього. Ти сама втратиш чоловіка». Але як вона могла вчинити інакше? Терпіти зраду чоловіка? Ні, це було вище її сил.

Їхній шлюб тривав лише три роки. Чоловік благав вибачення, запевняв, що це була помилка. Та коли Галина не піддалася, він почав звинувачувати її, казав, що в усьому винна вона сама: її надмірна строгість, постійні зауваження, неначе він був не чоловіком, а одним із її учнів.

Після розлучення Галина навіть не подавала на аліменти. Чоловік, у свою чергу, повністю зник із їхнього життя. Жодного разу не поцікавився, як живе донька, у що вона одягнена, як навчається.

Галина, попри все, довго сподівалася, що одного дня він повернеться. Вона навіть не змінювала замків у дверях. Коли Вероніка була ще маленькою, вона часто питала про батька. Це завдавало Галині такого болю, що вона майже погодилася на шлюб із колегою, який був на десять років старший за неї. Але серце підказало, що це не її шлях.

Вона присвятила себе роботі й згодом стала директоркою школи. На одній із районних нарад вона зустріла Андрія – теж директора школи. Він був людиною принциповою, любив порядок і справедливість, що дуже імпонувало Галині.

Їхнє життя разом було непростим. Андрій намагався виховувати Вероніку, піклувався про неї, оплачував її навчання. Але дівчинка довго не приймала його як рідного, часто ображалася на його суворість і правила.

Однак час усе розставив по своїх місцях. Завдяки підтримці Андрія Вероніка отримала чудову освіту, влаштувалася на гарну роботу та знайшла гідного нареченого.

На весіллі, коли Галина та Андрій побачили, як Вероніка танцює з біологічним батьком, у них на серці з’явилася важка тінь. Особливо засмутився Андрій, адже він завжди ставився до Вероніки як до рідної доньки.

Та те, що Вероніка зробила далі, вразило всіх присутніх. Після завершення танцю з біологічним батьком вона підійшла до музикантів і замовила ще один повільний танець. Узяла мікрофон і оголосила:

— А тепер я хочу запросити до танцю свого справжнього люблячого батька – Андрія.

Ці слова зворушили всіх до сліз. Андрій, який завжди залишався стриманим, не зміг стримати емоцій. Сльози котилися по його щоках, адже він зрозумів, що для Вероніки він справді став рідною людиною.

Галина, дивлячись на них, відчувала неймовірну вдячність до доньки. Ця мить об’єднала їх усіх ще сильніше.