Діти виросли і жили окремо, тож її нічого в житті не обтяжувало. Будучи жінкою енергійною, вона купила будиночок, швидко добудувала веранду, упорядкувала ділянку і зрозуміла, що для повного щастя не вистачає справжньої криниці.

Познайомилася із сусідами і дізналася, що з місцевих роботящих чоловіків залишилося п’ятеро. Степан – на всі руки майстер. Ігор – колишній керівних, працьовитий, але дуже
жадібний. Олексій – лісник та ловелас за сумісництвом. Михайло – місцевий фермер та бджоляр. Іван Антонович – професор, доктор якихось наук, що втік із міста, щоб написати історичний роман.

Запросила Тамара якось усіх вищезгаданих у гості і запропонувала чоловікам підзаробити, а саме викопати в неї на ділянці криницю. Після ситного обіду і чарчини, учасники наради пустилися в дебати, як організувати роботу, щоб нічого не робити, а також хто, кому і скільки буде винен, коли криницю за них хтось вириє.

Господиня дому навіть не очікувала, що дебати зайдуть у такі дебрі. Сутеніло і Тамарі довелося нагадувати гостям, що настав час розходитися по домах, а Олексію навіть довелося нагадати, де знаходиться вихід.

Після наради кожен почав заходити до Тамари з різними пропозиціями. Як не крути, а все зводилося до одного – бажання підбивати клинці до самотньої та привабливої жінки. Як привід запропонувати варіант, пов’язаний з копанням криниці, і заодно наобіцяти швидко забезпечити водою.

Ігор обіцяв пригнати хлопців, які вириють колодязь безкоштовно за один день. Михайло розповідав про бджіл, мед та натуральні продукти і про те, що у нього є ціла бригада, готова вирити колодязь швидко та недорого. Степан намалював цілий водопровід із колодязем і гарантував, що все зробить своїми руками.

Тамара вже втомилася від нескінченних недоречних ініціатив, запросила із міста фахівців. Оглянувши місце, вони назвали нечувану суму, але, отримавши відповідь, що треба подумати, розвернулися і поїхали, не захотівши торгуватися та поступатися.

Тільки Іван Антонович проходив повз, вітався і періодично цікавився як справи.

– А що Ви мені, Іване Антоновичу, нічого не пропонуєте і не обіцяєте? – якось запитала Тамара у доктора наук..
– А що ж пропонувати? Треба брати та рити, – відповів він.

– Та невже все так просто? – продовжила Тамара, не бажаючи його відпускати.

Іван Антонович підійшов до хвіртки, окинув поглядом ділянку і спитав: – Де рити?

– Та місцеві кажуть, де не копни, вода неглибоко та скрізь гарна. Так що там, – господиня вказала на місце поряд з будинком.
Наступного ранку, Іван захопив лопату і постукав у двері Тамари.

– Приступимо? – Запитав він. Тамара ніяк не чекала такого несподіваного повороту, але мовчки кивнула.

Звістка про те, що Іван Антонович взявся рити колодязь, за годину облетіла все село. Протягом дня до Тамари завітали всі учасники наради. Хтось посміювався, хтось казав, що не професорська ця справа, а Олексій усе виклав зі своєї «дзвіниці», що, мовляв, обкрутила Тамара доктора наук і від інтелігентності той не зміг відмовити, і ось тепер хоче, чи не хоче, а рити треба.

Наступного дня Іван Антонович ні світ ні зоря, продовжив роботу. Тамара, спостерігала збоку, та несподівано спіймала себе на думці, що професор дуже привабливий і, можливо, варто продовжити стосунки після завершення копання колодязя. Раптом з ями почувся металевий звук, наче лопата натрапила на щось тверде. Через півгодини почувся захоплений вигук Івана Антоновича.

– Клад! Клад!

Тамара підбігла до краю ями і побачила професора, що сидів на дні, між ніг у нього був відкритий ящик із золотими монетами. Вона озирнулася на всі боки.

– Що репетуєш? Тихіше. Замовкни, – процідила вона крізь зуби.

Іван Антонович дивився на неї захопленими очима.

– Вибачте мене за грубість, Іване Антоновичу, – кілька разів повторила вона, допомагаючи професору вилізти, а потім підняти ящик.

Через тиждень бригада фахівців завершила рити яму, а ще через тиждень на ділянці з’явилася красива дерев’яна криниця, прикрашена різьбленими дверцятами.
З того часу Тамара та Іван Антонович живуть разом. Він написав та видав історичний роман. А вона оточила його любов’ю та турботою.

На запитання місцевих чоловіків, як йому далося її добитися, професор відповідає:

Просто пощастило!