Ексклюзив

Чотири роки – достатній час, щоб навчитися говорити про трагедію спокійніше. Але не настільки, щоб забути, як усе було насправді. Київщина на початку повномасштабного вторгнення не просто опинилася під ударом – вона стала лінією, де вирішувалося, чи вистоїть столиця і країна. Ірпінь, Буча, Гостомель – це вже не просто назви на карті, а символи спротиву, який неможливо було зламати. У ті дні не було часу на страх – були лише рішення, від яких залежали людські життя.

 Саме про такі рішення і таку відповідальність – наша розмова з Віолеттою Дворніковою, яка в перші дні вторгнення долучилася до організації оборони Ірпеня та координувала евакуацію мешканців, а нині є головою Європейської асоціації жінок України. Вона розповіла про перші години вторгнення, хаос, який довелося приборкувати, і про ті моменти, які навіть через роки не відпускають.

Як для вас почалося 24 лютого 2022 року? Що ви пам’ятаєте з перших годин – перші думки, дії, відчуття?

24 лютого для мене почалося не зі слів – а з відчуття тривоги, яка прокинулася раніше за свідомість.Перші хвилини були ніби поза реальністю. Ти ще намагаєшся знайти логічне пояснення, перевіряєш новини, перечитуєш повідомлення – але всередині вже є чітке розуміння: це не просто загострення, це війна.

Пам’ятаю тишу, яка була надто гучною. І одночасно – хаос у думках: що робити, куди їхати, як убезпечити близьких. Але дуже швидко цей хаос змінився на концентрацію.

У той момент зникло все другорядне. Залишилося тільки головне – люди, відповідальність і відчуття, що ти не маєш права розгубитися.

Це був день, коли життя розділилося на «до» і «після». Але водночас – це був день, коли дуже чітко проявилося, ким ти є.І, мабуть, найсильніше відчуття з тих перших годин – не страх, а внутрішня мобілізація. Чітке рішення: бути корисною, триматися і діяти, навіть коли не до кінця розумієш, що буде далі.

 Коли прийшло усвідомлення, що ви залишаєтесь і будете допомагати місту? Що стало переломним моментом у цьому рішенні?

Усвідомлення не прийшло як одне велике рішення – воно склалося з дуже конкретних дій у перші години й дні. Спочатку, як і в усіх, був момент розгубленості: ти ще думаєш про безпеку, про близьких, про можливі сценарії. Але паралельно починаєш діяти – дзвінки, координація, пошук ресурсів, відповіді людям, які вже потребують допомоги. І в якийсь момент ти ловиш себе на думці, що ти вже всередині процесу. Ти вже не «обираєш» – ти вже робиш. Переломний момент був не в емоції, а у відповідальності.

Коли стало очевидно, що є люди, які розгублені більше за тебе, які чекають на рішення, на підтримку, на просту людську присутність. І ти розумієш: якщо не ти – то хто?Дуже чітко пам’ятаю це внутрішнє переключення: зі стану «що буде далі?» у стан «що я можу зробити зараз». І саме тоді зникли сумніви щодо «залишатися чи їхати».Це рішення не було героїчним у класичному сенсі. Воно було дуже практичним і водночас глибоко особистим. Бо дім – це не тільки місце, це люди. І коли твої люди тут, ти не шукаєш інших варіантів. Тому я не можу назвати одну точку, де все змінилося. Це був процес – але з дуже чітким результатом: я залишаюся. І я працюю там, де я потрібна найбільше.

 Ви відповідали за евакуацію людей. Як це сталося? Це було чиєсь призначення чи ваша особиста ініціатива?

Так, фактично вже наступного дня це перестало бути індивідуальною історією – сформувалася команда.Це було дуже органічно: люди самі знаходилися, підтягувалися, включалися в процес. І майже одразу з’явилося спільне розуміння – ми залишаємося і робимо все можливе, щоб допомогти місту і його громаді.

Не було довгих обговорень чи формальних рішень. Була внутрішня визначеність кожного. Кожен знав свою зону відповідальності: хтось координував транспорт, хтось працював із запитами людей, хтось шукав ресурси, хтось тримав комунікацію.

І саме ця швидкість самоорганізації стала критичною. Бо в умовах, коли все змінюється щогодини, ти не можеш чекати – ти маєш діяти.

Це була команда не за посадами, а за цінностями. Люди, які не ставили питання «чому я», а ставили питання «чим я можу бути корисним».І, мабуть, найсильніше – це відчуття плеча поруч. Коли ти розумієш, що ти не один у цьому рішенні. Що поруч такі ж люди, які так само обрали залишитися і тримати цей фронт – кожен на своєму місці.

Як була організована евакуація в перші дні? Звідки надходили запити, як формувалися списки, хто ухвалював рішення – і за якими критеріями визначали, кого вивозитипершими?

У перші дні це не виглядало як «організована система» в класичному розумінні. Це була жива, дуже швидка адаптація до реальності, яка змінювалася щогодини.

Запити надходили звідусіль – особисті повідомлення, дзвінки, рекомендації через знайомих, волонтерські чати. Дуже швидко сформувався ефект мережі: одна людина передавала контакти іншій, і потік тільки зростав. Ми не мали «єдиного входу» – ми були цим входом для багатьох.

Списки формувалися паралельно з роботою. Це були живі документи, які постійно оновлювалися: хтось додавався, хтось уже виїхав, змінювалися обставини, маршрути, можливості транспорту. Не було часу на ідеальну структуру – була потреба в швидких і точних рішеннях.Рішення ухвалювалися всередині команди – дуже швидко і без зайвої формальності. Але при цьому були чіткі, хоч і негласні, критерії пріоритетності.

Першими ми намагалися вивозити тих, хто був найбільш вразливим:дітей, жінок із дітьми, людей старшого віку, людей з інвалідністю, тих, хто не мав жодних ресурсів або можливості виїхати самостійно.

Другий важливий фактор – рівень ризику. Якщо ми розуміли, що люди знаходяться в зоні підвищеної небезпеки або можуть втратити можливість виїзду найближчим часом – такі запити ставали пріоритетними.І третє – це логістика. Інколи рішення диктувала сама ситуація: наявність транспорту, безпечні маршрути, часові вікна. Ми часто працювали з тим, що є «тут і зараз», і під це підлаштовували списки.

Це був постійний баланс між гуманністю і реальністю. Ти не можеш допомогти всім одночасно – і це, мабуть, найважче. Але ти робиш максимум можливого в кожному конкретному рішенні.І попри весь цей хаос, система все ж виникла. Не ідеальна, не формалізована – але ефективна. Бо трималася на довірі, швидкості і дуже чіткому розумінні, заради чого ми це робимо.

Були моменти, коли евакуація зривалася або йшла не за планом? Як ви діяли в умовах невизначеності?

  Так, такі моменти були – і, на жаль, не поодинокі.Обстріли, зруйновані дороги, постійна зміна ситуації на місцях, обмеження через комендантську годину – усе це регулярно зривало навіть найбільш продумані плани. «Зелені коридори» не завжди працювали так, як було заявлено, і часто ми опинялися в ситуації, коли потрібно було ухвалювати рішення буквально в режимі реального часу.У таких умовах єдине, що тримало систему – це гнучкість. Ми швидко шукали альтернативні маршрути, переплановували виїзди, координували водіїв і волонтерів «на ходу». Дуже багато рішень приймалися інтуїтивно, але з опорою на постійну комунікацію і обмін інформацією.

Водночас кожен день у місті намагалися максимально структурувати: ми отримували дані про безпечні й небезпечні напрямки, планували маршрути, визначали часові вікна. Але навіть за наявності плану залишалася головна змінна – непередбачуваність.І найважче – це те, що іноді ситуація виходила з-під контролю. Бували випадки, коли наші волонтери потрапляли під обстріли. І, на жаль, були втрати.Це той досвід, про який найважче говорити. Бо він про ціну. Про те, що за кожним рішенням стоїть ризик, і не завжди все відбувається так, як заплановано.Кожен, хто був залучений до евакуації, це розумів. Люди свідомо брали на себе цю відповідальність і цей ризик. Бо усвідомлювали: загроза може з’явитися в будь-який момент і в будь-якому місці. І протистояти цьому беззбройно, в цивільних автівках – практично неможливо.Тому в таких умовах головним було не лише планування, а внутрішня стійкість. Здатність залишатися зібраною, не втрачати контроль і продовжувати діяти – навіть тоді, коли ситуація виглядала критичною.

День звільнення Ірпеня. Чи пам’ятаєте цей момент і свої емоції тоді?

Так. Але це не про радість – це про дуже тверезе усвідомлення ціни. Останні дні перед звільненням були найстрашнішими. У той день я їхала на евакуацію, як і щодня: вивозили людей, завозили їжу й ліки тим, хто ще залишався. Здавалося, таких уже майже не було.

Біля Романівського мосту почалися сильні обстріли – ми фактично там застрягли. І саме тоді з’явилась інформація, що російські війська відступають. Це не викликало радості – це був шок і повне нерозуміння.Навпаки, стало ще страшніше. Було відчуття, що це може бути пастка, що далі буде ще гірше. Здавалося – куди вже більше, але страх тільки зростав. Ми почали масово виводити людей з підвалів і продовжили евакуацію, бо Ірпінь тоді був непридатний для життя.І це було дуже болісно.

Ірпінь звільнили. Але разом із цим ми побачили справжній масштаб трагедії.У той момент стало абсолютно ясно: перемога – це не лише вигнати ворога. Перемога – це відновити життя там, де його намагались повністю знищити.

 З чого почалося відновлення? Яка була перша задача?

Відновлення почалося не з бетону – воно почалося з кризового управління людьми і повним хаосом.Місто було повністю відрізане: без води, без світла, без газу, без зв’язку.Фактично – без базових умов для життя.Тому перший етап – це було навіть не відновлення, а виживання:забезпечити воду, генератори, точки допомоги, продовжувати евакуацію і виводити людей з підвалів.

Але паралельно виникла ще одна критична проблема.Ми побачили тенденцію: люди, які виїхали 24 лютого, почали масово повертатися.І проблема була в тому, що вони не мали жодного уявлення, в якому стані місто. Вони поверталися додому – але поверталися в небезпеку.Бо на той момент місто ще потрібно було повністю зачистити: від тіл загиблих, від нерозірваних боєприпасів, від розтяжок, від замінованих територій.І це була ще одна наша задача – дуже жорстко і чесно комунікувати:повертатися зарано. Це небезпечно.

Тобто ми одночасно робили дві речі: рятували тих, хто ще залишався, і стримували тих, хто хотів повернутися, не розуміючи ризиків. Далі – швидка координація і відповідальність. Рішення потрібно було приймати миттєво, без ідеальних умов, але з розумінням, що від них залежить життя людей і майбутнє міста. І паралельно ми вже запускали наступний етап – системне відновлення і залучення міжнародної підтримки. Це був момент, коли або ти береш на себе лідерство – або місто ризикує бути втраченим вдруге.

Який напрям сьогодні потребує найбільшої уваги – люди, інфраструктура  чи безпека? І звідки сили?

Сьогодні неможливо обрати щось одне – люди, інфраструктура і безпека працюють як єдина система. І якщо випадає хоча б один елемент – не працює все.Безпека – це база.Без розмінування, без контролю територій, без відчуття елементарної захищеності люди просто не повернуться. І жодне відновлення не має сенсу, якщо людина не почувається в безпеці щодня.Інфраструктура – це умови життя.Світло, вода, тепло, школи, лікарні – це те, що повертає відчуття нормальності. Без цього неможливо говорити ні про економіку, ні про розвиток.

Але в центрі всього – люди. Бо навіть ідеально відбудоване місто залишиться порожнім, якщо люди не бачать там свого майбутнього. Тому сьогодні наше завдання – не просто відновлювати, а створювати умови, в яких люди хочуть повертатися, залишатися і будувати життя. І саме тому кожному з цих напрямків потрібно приділяти однаково чітку і системну увагу – не точково, а комплексно.

Щодо сил – вони від людей. Від того, як вони повертаються після всього пережитого. Як починають з нуля. Як не здаються. І ще – від дуже чіткого розуміння: ми боремося не просто за території. Ми боремося за життя, яке має тут бути.

Проблеми українок за кордоном через 4 роки: інтеграція чи повернення?

 Сьогодні це вже не вибір «інтеграція або повернення». Це набагато складніше – це стан постійної внутрішньої дилеми. З одного боку – об’єктивна реальність:жінки інтегруються, знаходять роботу, їхні діти вже навчаються в європейських школах, з’являються нові соціальні зв’язки. Але з іншого боку – є те, про що рідше говорять: глибоке відчуття тимчасовості і втрати опори. Постійне питання –«де мій дім насправді?».

Найбільший виклик сьогодні – це синдром відкладеного життя. Коли жінка не дозволяє собі повноцінно будувати життя «тут», але і не має ясності, коли і куди вона зможе повернутися. Це виснажує. І це стратегічно небезпечно – і для самої жінки, і для України.

Але є ще один важливий момент, про який потрібно говорити чесно: частина жінок вже не повернеться. І це теж реальність. Тому питання не в тому, щоб змусити всіх повернутися. Питання в іншому – чи створимо ми такі умови, щоб повернення було сильним, усвідомленим вибором, а не жертвою або кроком назад. І ще важливіше – чи зможемо ми зберегти зв’язок з тими, хто залишиться за кордоном. Бо це не «втрачені люди»– це частина глобальної української мережі, яка може працювати на країну.

Тому сьогодні мова не лише про повернення. Мова про нову модель, де українки, незалежно від країни проживання, залишаються включеними в розвиток України. І це вже питання державної стратегії, а не особистого вибору кожної жінки.

 Чи готова Європа інвестувати саме в українок?

Так, але тут дуже важливо не романтизувати ситуацію.Європа не інвестує в емоції – вона інвестує в системність, прозорість і результат. І українки сьогодні це демонструють.Є чітке розуміння: українки – це не лише про вразливість. Це про ресурс. Економічний, соціальний, лідерський. Ми вже бачимо конкретні сигнали – окремі програми, гранти, підтримку жіночого підприємництва, розвиток лідерства. І цей тренд буде тільки посилюватися.

Але є ключове «але». Якщо ці можливості залишаться лише інструментом інтеграції українок за кордоном – це стратегічно невигідно для України. Тому наше завдання – змінити саму логіку цієї підтримки. Перевести її з гуманітарної в інвестиційну: не «допомога», а «партнерство»; не «підтримати вразливих», а «інвестувати в сильних». І головне – створити механізми, щоб цей ресурс повертався в Україну: через бізнес, через проєкти, через участь у відновленні країни. Бо українки сьогодні – це вже не просто отримувачі підтримки. Це повноцінні гравці, які можуть створювати додану вартість і для Європи, і для України.

Ваша формула: як не втратити зв’язок з Україною?

Я не вірю у формулу, яка працює однаково для всіх. Але є принцип, який працює завжди. Дім – це не лише географія. Це зв’язок. І цей зв’язок потрібно свідомо підтримувати. Через мову.Через включеність у те, що відбувається в Україні.Через участь – навіть на відстані: у проєктах, ініціативах, рішеннях.

Але є і друга сторона відповідальності – держави і громад. Ми маємо чесно відповісти на питання: чи відчуває сьогодні жінка, яка виїхала, що вона потрібна Україні? Не в словах – а в можливостях. Бо якщо її досвід, її нові знання, її сила не мають точки застосування – вона не повернеться. І це теж потрібно визнавати.

Тому формула насправді дуже проста і дуже складна одночасно: Україна має стати місцем можливостей, а не лише місцем болю і пам’яті. Поки країна асоціюється тільки з війною – люди будуть будувати життя деінде. Це природно. Але в той момент, коли Україна стане простором реалізації, розвитку і впливу – питання повернення взагалі не доведеться стимулювати. Бо люди повертаються не туди, де їх чекають словами. Люди повертаються туди, де вони можуть бути сильними. І саме так ми маємо будувати Україну.

Фото: Віолетта Дворнікова

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.