Я завжди думала, що моє життя складеться так, як буває у романтичних фільмах: зустріну принца на білому коні, закохаюся до нестями й ми житимемо в затишній квартирі десь у центрі нашого міста. Але вийшло все зовсім інакше.

— А як щодо життя в селі? – запитав Ігор, мій новий знайомий, який стояв переді мною з таким блиском в очах, ніби запропонував мені неймовірну подорож до Парижа.

Ігор – типовий сільський хлопець. Руки у нього мозолисті, але такі приємні. Він з тих, хто може полагодити трактор, а потім, не кліпнувши, скласти вірш про зоряне небо та кохання. На перший погляд, все начебто непогано: привітний, працелюбний, має власне СТО, йому тільки 27, але він вже “майстер на всі руки”. Але коли починаєш слухати його розповіді про “краще життя на землі”, стає трохи сумно.

— Думаєш, зможеш бути щасливою тут? – знову запитав він, коли ми гуляли полем. Його слова звучали якось дивно. Звісно, я розумію, що це лише ілюзія міського комфорту. Але хто хоче жити без інтернету, без кафешок і навіть без банального магазину з модним брендовим одягом? Може, хтось і мріє про таке, але точно не я. А ще це село… Тут я бачу тільки нескінченну працю людей: усі ці городи, свині, корови.

“Свіже повітря”, кажуть. Але в моїх уявленнях свіже повітря не пахне гноєм. Спочатку неземна любов, а потім і не помітиш як стала рабинею Ізаурою. Чи варто так жертвувати собою заради чоловіка, нехай навіть такого класного?

Вже бачу себе в гумових чоботах, під палючим сонцем, збираю картоплю та мрію хоча б на мить повернутися до своєї комфортної квартири. А ввечері Ігор повертається зі свого СТО, де весь день лагодив старі машини й каже мені: “Ну, що там на вечерю?”. І все, що я хочу йому відповісти: “На вечерю – моє розбите серце”.

Що ж, можливо, я занадто перебільшую. Але отакі думки лізуть у голову, коли уявляєш собі життя в селі. Особливо, коли ти й сама виросла у сусідньому селі й вже добре знаєш, що таке “справжня сільська робота”. Я навіть уявила себе у ролі героїні фільму “Назад у майбутнє”, тільки без машини часу, але з обов’язковим набором для виживання: гумові чоботи, лопата та вміння полоти город.

“А як же діти?” – думаю я. До найближчої школи 30 кілометрів і доведеться кожен день їх туди возити. А що вже говорити про заняття, що розвивають, які є в місті? Танці, англійська, малювання — все це стає недосяжною розкішшю, коли живеш за сто кілометрів від обласного центру. І ось я вже бачу нашу доньку, яка сумно дивиться у вікно автобуса, коли ми їдемо у місто раз на місяць. Її очі питають мене: “Мамо, а чому ми не живемо тут, у місті?”

І тут на сцену виходить ще один герой – мама Ігоря. Жінка, що народилася і виросла у цьому селі, і вважає, що найкраще місце для кожної жінки – біля плити. Вона вже намалювала собі картину, де я на городі з лопатою в руках, пораюся з господарством. А ще я чую її голос у своїй голові: “Ось, Марічко, жінка повинна знати своє місце. І працювати на землі – це найкраще, що може бути”. Я вже бачу, як вона оцінює мої кулінарні здібності, мовби я зірка реаліті-шоу “Сільська господиня року”.

— Це не для мене, – нарешті наважуюся сказати я, коли ми з Ігорем сидимо на лавочці біля його дому. Він дивиться на мене здивовано, наче почув щось незрозуміле.

— Чому? Ти ж казала, що любиш природу – мовив він. І тут мене охоплює гнів.

— Так, люблю. Але любов до природи й життя в селі – це різні речі! – хотіла б сказати я, але замість цього лише тихо промовляю:

— Може, я ще не готова.

Ігор мовчки встає та йде. А я залишаюся сидіти на лавці, відчуваючи себе маленькою дівчинкою, яка загубилася у величезному світі. Невже я дійсно можу відмовитися від нього через те, що не хочу жити у селі? Чи це лише страх перед невідомим, перед тим, що я не зможу впоратися з цією новою роллю?