Я добре пам’ятаю той останній візит до батьків. Мама сиділа за столом, уважно стежачи за своїм чайником із травами, які вона почала пити замість кави. А тато, ніби нічого незвичного, раптом заявив:

— Ми тут подумали. У нас є п’ять тисяч євро, і ми вирішили віддати їх твоїй сестрі.

Я ледь не впустила чашку з чаєм. Сестрі? Знову?

— Ви ж розумієте, що в неї і так є дві квартири, машина — і все це завдяки вам? — спробувала я стримати свій голос.

— Нам здається, що ми все ж таки недостатньо їй допомогли, — сказав тато спокійно.

— А як щодо вас? Чи залишиться у вас щось? — запитала я, намагаючись не втратити самовладання.

Батько, як завжди врівноважений, відповів:

— Майже нічого.

Я відчула, як у грудях розливається обурення.

— Ви розумієте, що з роками ваше здоров’я погіршується? А що, якщо знадобиться сиділка? — намагалася я звернутися до їхньої розсудливості.

Тато лише злегка посміхнувся:

— Яка сиділка? У нас же є ти.

Ці слова буквально вдарили мене, мов грім серед ясного неба. Це ж не вперше. Вони завжди сприймали мене як доньку, яка завжди підставить плече, коли сестра черговий раз забуде про їхнє існування.

— Ідеальний варіант — щоб ти переїхала до нас, — продовжив тато. — У тебе ж, здається, немає зайвого клопоту. А у сестри стільки справ.

Справ? Звичайно, у неї власний бізнес, простора квартира в центрі міста та новенький автомобіль.

А моє життя? Це нескінченний забіг на місці. Я працюю повний робочий день, виховую двох чудових дітей: доньку-підлітка, яка починає прагнути більше свободи, і сина-школяра, який постійно потребує моєї підтримки — від уроків до тренувань із футболу. Чоловік працює в іншому місті й приїжджає лише на вихідні.

Він часто каже мені:

— Вони не цінують тебе, потрібно показати їм межі.

Але як я можу це зробити, коли мама, хвора й виснажена, дивиться на мене зі сльозами в очах? Її кожен день — це боротьба. А тато… Тато завжди був більше прив’язаний до сестри.

Сестра, у свою чергу, сказала:

— Я не можу часто приїжджати, у мене робота. — І додала з ноткою удаваного суму: — У мене зараз і грошей немає, все вклала в новий проєкт.

Але я добре знаю, що вона не забуває купити собі чергову дизайнерську сукню чи дорогий набір косметики.

— Тату, ви віддасте всі свої гроші, але допомоги все одно не дочекаєтесь, — спробувала я пояснити.

Він лише важко зітхнув:

— Що я можу зробити? Я ж не змушу її допомагати.

Мені 48 років, і я втомилася бути тією, хто завжди бере на себе всі обов’язки. Скільки разів я чула від мами:

— Ти ж старша, тобі треба допомагати. А сестру слід забезпечити, бо так заведено.

І ось вона має все, про що можна тільки мріяти. А я? У мене залишилися лише нескінченні турботи.

— Ми залишимо тобі квартиру, в якій живемо, — якось сказав тато, ніби це була велика милість.

Але мені це вже не було важливо. Я готова відмовитися від усього. Моє здоров’я дає збої, а моя сім’я відчуває, як я згораю у цій безвиході.

Вчора сестра зателефонувала:

— Чому ти не сказала, що вам потрібні гроші? — сказала вона, намагаючись звучати співчутливо. — Якщо буде потрібно, ти знаєш, я завжди поруч.

Поруч? Як це поруч, якщо я одна залишаюся біля батьків?

Сиджу у своїй квартирі, дивлюся, як за вікном падає осінній дощ. Він ніби плаче разом зі мною. Я шукаю сенс у цьому всьому. Чи варто відмовитися від цієї квартири, від цього життя, яке перетворилося на клітку? Але я знаю, що не зможу. Не зможу відвернутися від них, навіть якщо вони продовжуватимуть мене знецінювати.

Що мені робити далі?