Коли задзвонив телефон, я спершу навіть не зрозуміла, хто може дзвонити. У наш час домашній телефон практично не використовується, але ми його не відключали – він ще працює. Саме на нього надійшов цей несподіваний дзвінок.

На іншому кінці дроту почувся знайомий голос, який я не одразу змогла впізнати. Це була моя двоюрідна сестра Ольга, з якою ми не спілкувалися понад п’ятнадцять років – відтоді, як вона відбила в мене нареченого.

Вона вийшла заміж за Віктора, а я… Я залишилася сама.

— Щастя вам і дітей побільше, – сказала я їм тоді, приховуючи свій біль. Але прощати я не збиралася.

І ось тепер Ольга дзвонить мені після всього цього часу.

— Алло? – звично відповіла я.

— Привіт, Даринко… – її голос звучав нервово й тремтів.

— Хто це? – спокійно, але холодно запитала я.

— Це я, Оля… Твоя сестра, – почулося у слухавці.

— Що сталося? – поцікавилася я, приховуючи неприязнь.

— Віктор… Він пішов від мене, – голос Ольги став слабким і розгубленим. – Зібрав речі й переїхав. Сказав, що знайшов молодшу, і більше не хоче жити зі мною.

Я мовчала. Усередині боролися дві емоції – гірка втіха та байдужість. Чи повинна я була радіти, що вона тепер відчула те саме, через що колись пройшла я?

— Ольго, а я тут до чого? – нарешті запитала я. – Ми з Віктором розійшлися багато років тому.

Вона зробила паузу, а потім несподівано попросила:

— Пробач мене, Даринко… Я тоді вчинила підло. Я заздрила тобі, твоїй красі, твоїй впевненості. Хотіла хоч чогось, що належало тобі. Тепер я розумію, як це боляче. Можеш пробачити мене?

Ці слова застали мене зненацька. Протягом багатьох років я носила в собі образу, але зараз, почувши її зізнання, я раптом зрозуміла, що не відчуваю ані злості, ані задоволення.

— Пробачаю, – сказала я автоматично. – Але пам’ятаєш, що тоді казала мені?

— Ні, не пам’ятаю… – ледь чутно відповіла вона.

— Ти сказала: “Ти ще знайдеш когось іншого, ти молода”. Пам’ятаєш це?

Між нами запала тиша. Вона лише подякувала за прощення і поклала слухавку.

Я залишилася сидіти з телефоном у руках, відчуваючи порожнечу. Я пробачила, але це нічого не змінило. Наші стосунки вже ніколи не повернуться до того, якими вони були в дитинстві, коли ми ділилися секретами, бігали босоніж і мріяли про майбутнє. Ми стали чужими одна для одної.

Прощення – це не завжди шлях до відновлення. Це був для мене крок уперед, до нового життя, в якому я нарешті відпустила минуле. Але в цьому житті не залишилося місця для Ольги.

За деякий час телефон знову задзвонив. Я вагалася, але вирішила відповісти.

— Даринко, давай зустрінемося, поговоримо. Розкажеш, як ти живеш, чим займаєшся, – запропонувала вона.

— Ні, Олю, – відповіла я сухо. – Ти й так усе знаєш від наших матерів, які спілкуються між собою. А я не готова тебе бачити.

Цього разу я сама поклала слухавку, не чекаючи відповіді. Я не хотіла бути для неї втіхою чи підтримкою. Вона колись завдала мені болю, і я більше не збиралася пускати її у своє життя.

Я лягла спати з думкою, що нарешті зробила правильний вибір. Це було моє рішення, і я залишилася вірною собі.