– Цього ніколи не буде, це ти сам собі таке вигадав. А я цього не допущу. Хата має бути моя, у мене троє дітей. Та й саме я найчастіше приїжджала до матері, бо жила найближче, – не на жарт розійшлася Василина, яка навіть і не думала віддавати брату спадщину, бо давно кинула оком на батьківське майно
– Оксано, нам поговорити треба, – якось покликала мама свою середню доньку до себе на серйозну розмову.
Марія відколи провела чоловіка у засвіти, зрозуміла, що таки поки був живий Михайло, то і порядок в родині був, батька не міг ослухатися навіть Павло, який був вічним бунтарем.
Вони з чоловіком трьох дітей народили і виростили. Жили бідно, але гідно, намагаючись прищепити дітям найбільші цінності – любов, взаєморозуміння, взаємопідтримку.
Тільки от все частіше Марія помічала, що як би вони з чоловіком не старалися, але діти у них всі троє мають різні характери.
Старша, Василина, була дуже наполегливою і впертою, їй за словом у кишеню не треба було лізти. Скаже – як відріже. Вона мамі у всьому допомагала, а для молодшої сестрички та братика була неабияким авторитетом.
Та характер Василина такий твердий мала, що інколи навіть мама побоювалася її зачепити. Єдиний, кому Василина не перечила – був батько. Йому вона ніколи жодного слова наперекір не сказала.
Молодший, Павлик, ріс дуже розбалуваний любов’ю і батьків, і старших сестер. Він був любимчиком Марії, бо ж як-не-як – єдиний син.
От тільки надмірна любов і опіка молодшого сина з боку усіх родичів до нічого доброго не привела, бо Павло виріс зухвалим і часто некерованим, найбільше він любив себе, і завжди в першу чергу захищав лише свої інтереси, а думка інших його не цікавила.
Найбільш розсудливою і адекватною виросла середня донька Оксана. Вона здебільшого мовчала, не вступала ніколи у дрібні суперечки, а якщо такі виникали між іншими членами родини, то вона з легкістю могла усе загладити.
Вміла підібрати потрібні слова, заспокоїти, переконати, але все спокійно, без зайвих емоцій. а особливою рисою у Оксани було те, що вона вміла помітити небезпечну ситуацію, яка назрівала в їхній родині, і якось з легкістю робила так, що учасники цієї неприємної ситуації передумували сваритися.
Та поки батько був живий, таких ситуацій було мало, бо в родині було прийнято, що батькове слово – то закон. Невеликі чвари почалися, коли старий Михайло пішов у засвіти. Але з поваги до мами, діти між собою сперечалися так, щоб вона про це не знала.
Та навчена досвідом Марія бачила, що не ладнають діти між собою, сваряться постійно, то Павло викине якийсь вибрик, то Василина воду скаламутить.
Тоді і покликала мама Оксану на серйозну розмову. Про що вони тоді говорили, так і залишилося таємницею.
Через рік після цієї розмови пішла у засвіти і Марія. Діти провели, як належить, маму в останню путь. Сіли вдома за поминальним обідом під хатою.
– Це будинок має бути мій, – перехиливши кілька зайвих чарок, осмілів Павло.
– А чого це твій? – аж привстала від подиву Василина.
– Тому, що я – наймолодший, а хата завжди дістається наймолодшій дитині, – заявив Павло.
– Цього ніколи не буде, це ти сам собі таке вигадав. А я цього не допущу. Хата має бути моя, у мене троє дітей. Та й саме я найчастіше приїжджала до матері, бо жила найближче, – не на жарт розійшлася Василина, яка навіть і не думала віддавати брату спадщину, бо давно кинула оком на батьківське майно.
– Василино, ходи в хату, допоможеш мені голубці заправити, бо вже підійшли на плиті, – раптом гукнула Оксана сестру.
Василина ліниво піднялася з-за столу, і попрямувала на кухню.
– О, голубці. Мама їх любила. Вони у неї дуже смачні виходили завжди, – зітхнула жінка і стала робити підливу.
А Оксана, тим часом, вийшла на двір, і попросила брата дозбирати у відро горіхи, бо за три дні їх уже чимало нападало.
– Збери, Павлику, щоб не пропадали. Продаш, будеш мати гроші, – каже.
Почувши про гроші, Павло зайнявся збиранням горіхів, і назбирав цілий мішок. Допомагали йому усі племінники, тож гуртом вони швидше справилися.
Задоволений Павло сів їсти голубці. Було смачно, як у дитинстві. Його дружина таких смачних готувати не вміє. Такі лише мама готувала, і сестер навчила.
Павло наївся і подобрів. Оксана зрозуміла, що пора починати розмову.
– Як добре, що ми є один у одного. Мама зараз з небес радіє, що ми отак усі разом зібралися в нашому родинному гніздечку, – почала вона здалеку. – А давайте, не будемо ділитися, а збережемо це наше сімейне вогнище, і будемо мати куди з дітьми і внуками приїжджати, бо родина – це сила.
Оксана сказала це і відійшла, ніби то робити чай. Дала, так би мовити, родичам час щоб все обдумати і переварити.
А сама підійшла до портрету матері, ніжно погладила матусю по зморшкуватих щоках:
“Я пам’ятаю, мамо, про нашу розмову. Я зробила все так, як ти просила”…
Василина з Павлом жваво про щось говорили, наче вже і забули, що кілька хвилин тому готові були розсваритися на все життя. Оксана з легкістю видихнула.
Усюди ще були розкидані мамині речі: он відро біля хати з горіхами, які вона збирала ще кілька днів тому, а ось дрова стоять акуратно поскладаним горбиком, а ось її хустка висить на бильці крісла.
Речі залишилися, а людини немає. Таке життя… Ніхто нічого не забере з собою на той світ, так влаштоване життя.
А гарна родина – то і справді найбільша цінність.