Своє життя Ірина звикла будувати сама. Вже в юності, коли їй було лише двадцять два роки, жінка раптом зрозуміла: навіщо їй, дамі, працювати, якщо є джентльмени? «Хотілок» багато — на все не заробиш. Та й чи це треба їй, стрункій, ефектній кокетці? Чи не простіше поплескати очима перед якимось солідним чоловіком і з легкістю отримати бажане?

До своїх сорока двох років безтурботна Ірина виглядала на всі тридцять, свіжо та доглянуто. А як інакше? Адже вона ніколи не працювала. «Не стирала ніжні ручки роботою обслуговуючого персоналу», — як із зневагою говорила про це сама жінка. Ні, Ірина звикла себе, кохану, берегти. Салони краси та спа-салони – все за рахунок забезпечених чоловіків, закоханих у неї по вуха.

Один із них навіть подарував коханці на день її народження похід до кращого пластичного хірурга, про що Ірина так давно мріяла.

Себе жінка коханкою в жодному разі не вважала, а вже нахлібницею. З «жертвами», що загинули від любові до неї, вона вступала в серйозні стосунки і майже завжди добивалася розпису в загсі. А через якийсь час «всесвітнє кохання» раптом згасало, і Ірина йшла від чоловіків, отримуючи пристойну суму при розлученні.

Сором за хитрість і жадібність жінка не відчувала: вона звикла називати їх банальною «підприємливістю», про яку «працюючі дамочки» досі не додумалися. Ірина взагалі любила підмінювати поняття.

Регулярне відвідування світських заходів, різноманітних культурних виставок та дорогих ресторанів спокусниця називала «полюванням». У натовпі серйозних, з голочки одягнених бізнесменів, вона старанно і з особливою вибірковістю вистежувала чергову «жертву». І шукала. Як правило, то були високі, міцні, непогані на око чоловіки за сорок, чиї зап’ястя прикрашали золотий годинник, а в кишені лежала раритетна сигара.

Від одного такого «Містера Грея» у двадцять чотири роки Ірина народила сина Антона. Хлопчик про «заробіток» матері навіть і не підозрював, проте ніколи нічого не потребував. Ірина все життя дбала про благополуччя єдиної дитини і величезну частину одержуваного від коханців «доходу» витрачала на всі йому необхідні. «Капризи» Вони виконувались по одному клацанню пальців якщо не самою Іриною, так його вітчимами, що постійно змінюються.

Ті, заради схвалення коханої дружини, задаровували її синочка дорогими іграшками та брендовими речами. А рідний батько, з яким Ірина розлучилася на шостий рік життя сина, так і зовсім записав Антошу до престижної гімназії.

Дотримуючись свого перевіреного двадцятьма роками плану, Ірина жила в розкоші і виховувала сина поодинці, змінюючи забезпечених чоловіків, як рукавички. За весь цей час жінка отримала велику кількість солідних знайомих, що давало їй доступ до різних закритих світських вечірок. На одній із них Ірина познайомилася з банкіром Ігорем Станіславовичем.

Це був статний і видний чоловік, у дорогому темно-синьому костюмі та на шикарній іномарці. Жінка одразу помітила його в компанії спільних знайомих і негайно взяла в обіг.

— Що ми всі про мене та про мене? — кокетливо хихикала жінка, торкнувшись пальчиками плеча співрозмовника. — Розкажіть краще про себе, Ігорю. Чи ви чоловік-загадка?

— Для вас, прекрасна леді, я ладен відкрити всі свої таємниці, — чоловік люб’язно схилився до жінки і поцілував тильний бік її долоні.

Ірина зніяковіло повела погляд і посміхнулася.

— Людина я проста, Іринко, якщо дозволите на «ти», — отримавши кивок пані, Ігор продовжив: — Серцем чистий, здоров’ям бадьорий. За плечима безцінний багаторічний досвід успіхів та помилок: два шлюби, три бізнеси і, звичайно ж, улюблена донечка.

— Ось як? То ви батько-одинак, вами можна пишатися? — напрочуд здивувалася Ірина. Насправді вона вже встигла багато дізнатися про чоловіка серед спільних знайомих. — І як же так вийшло, що у такого імпозантного, а головне, душевного чоловіка не склалися стосунки з жінками?

— З першою дружиною розлучилися ми виключно з моєї вини. Я тоді був ще зовсім молодий, дурний і страшенно інфантильний. Не нагулявся, простіше сказати.

— Я зрозуміла, що ви маєте на увазі, — співчувала Іра.

— Другий шлюб закінчився трагічно з волі долі. Моя дружина, царство їй небесне, загинула десять років тому в автокатастрофі разом із моїм особистим водієм. Тяжко я переживав її втрату, Ірочко, чесно зізнаюся. Любив, ні, навіть кохав. Ми з нею десять років прожили душу в душу, а тут таке горе впало на плечі.

Побачивши, що в чоловіка виступили на очах, скупі сльози, Ірина вважала щось чудовим приводом скоротити дистанцію. Жінка наблизилася до Ігоря і поклала обидві долоні на його груди.
— Співчую вам, Ігоре. І прошу мене пробачити: напевно, було нетактовним торкатися болючої для вас теми…

— Що ви, Іринко, що ви! Не беріть в голову! — заспокоїв жінку бізнесмен і нашвидкуруч втер очі хустинкою. — Так, осад залишився, але це давно в минулому. Я неодружений і в душі, як і раніше, молодий. А головне…

Ігор оглянув співрозмовницю відвертим поглядом. Потім узяв зі столика два наповнені келихи червоного вина і простяг один із них Ірині.

— А головне, моя улюблена донечка, Лерочка, потребує жіночої уваги не менше, ніж я. Їй мама потрібна, чуйна, ніжна та дбайлива, самі розумієте.

— Я зрозуміла вас, Ігоре, — кокетливо посміхнулася Ірина, і парочка цокнулася келихами.

Між Ігорем та Іриною дуже скоро зав’язався бурхливий роман. Відносини розвивалися стрімко, і з кожним новим шикарним побаченням жінка все більше переконувалась у тому, що залицяльник потрапив на її вудку.

Ігор Станіславович був людиною у віці, із «застарілими», як він їх називав, поглядами. Він вважав, що чоловік повинен домагатися жінку і гарно доглядати, щоб отримати її прихильність, і своїм переконанням бізнесмен відповідав. Що не кожні вихідні, чоловік мчав до коханки, щоб порадувати її новою діамантовою прикрасою чи брендовими речами з натурального хутра чи шкіри.

І ось, «чарівне колесо» Ірини запустилося знову, і вже на четвертий місяць стосунків солідний залицяльник зробив Ірині пропозицію. Та була щаслива і готувалась до весілля, продовжуючи охоче приймати подарунки і вечеряти з «улюбленим» у найдорожчих ресторанах.

Не забувала жінка і про сина. До хлопця, до речі, Ігор Станіславович поставився з прийняттям і навіть певною мірою батьківським коханням. Так само, як і Ірині, він купував Антону брендові речі, водив його за різними заходами і навіть пообіцяв, що сплатить йому навчання у МДУ, якщо хлопець не пройде балами на бюджет. Та й сам молодик охоче тягнувся до нового вітчима, сподіваючись, що хоча б з ним мама не розлучиться протягом найближчих півроку.

Єдиною проблемою, як вважала Ірина, залишалася дочка Ігоря Станіславовича Лера.

Відносини з нею у жінки ніяк не складалися, від чого Ірина за очі називала майбутню падчерку навіженою стервозною дівчинкою. І справді, Лера не відрізнялася м’якою і доброю вдачею. Вона була ровесницею Антону, закінчувала престижну школу і збиралася вступати до МДУ зв’язків батька. Так само, як і мачуха, у вільний час дівчина любила тусовки та закриті вечірки, розкішне життя та море коштовностей.

Її мало хвилювали «плебейські» проблеми і абсолютно не цікавила звичайна рутина середньостатистичного жителя з середнім доходом.

Незважаючи на спільні інтереси та погляди, мачуха та падчерка так і не зуміли порозумітися. Натомість Лера, як незабаром почала помічати Ірина, безпосередньо зблизилась із її сином.

Здавалося б, що тут такого? Зведені брат і сестра чудово порозумілися, радіти треба!

Та тільки Ірину так легко довкола пальця було не обвести. Жінка одразу помітила, як Лера «обробляла» її сина: то очі зробить, то прийме без приводу, то підморгне кокетливо. А Антон і завівся, не зводячи з дівчини очей. Ірина щиро сподівалася, що її здогадки не більші, ніж наслідки її ворожості до свавільної падчериці, а тому продовжувала приготування до швидкого весілля.

Але коли Антон приголомшив матір новиною, що Лера від нього вагітна, Ірина втратила мову. Вона навіть осіла на найближчий стілець, вхопившись за одвірок дверей.

— Яка вагітна? — прошепотіла вона, дивлячись на сина.

А той м’яв у руках край футболки і сором’язливо дивився в підлогу, не сміючи підняти очей на розчаровану матір.

— Я кого питаю? – Вигукнула розгнівана жінка.

— Так вийшло! — розгублено відповіла Антон. — Я… Я знаю, що так не можна, але… Але ми так сподобалися один одному, потай від вас почали зустрічатися… І…

— Хіба я не вчила тебе, що треба оберігатися?!

Ірина нависла над сином, з останніх сил стримуючи себе, щоб не заліпити Антонові затильника.

— Все… Все так спонтанно сталося, ми не планували… — продовжував виправдовуватись переляканий хлопець, виставивши руки перед собою. — Пробач мені, мамо. Я страшенно здурів…

— Та не те слово, Антоне! — розвела руками Ірина, від чого хлопець здригнувся.

Шумно видихнувши, жінка відсторонилася від сина та підійшла до вікна. Вона задумливо дивилася на засніжену вулицю і кусала нігті від нервової перенапруги. Ірина свідомо намагалася збагнути, що робити далі, але не знаходила рішення. Бракувало ще, щоб її геніальний план отримати спадок після розлучення вперше провалився. Ще й через кого! Через якусь легкодоступну малолітку, що повисла на шиї у її сина.

— Ну, синочку! Ну, дякую, подружив! — усе, що зуміла видавити з себе роздратована жінка, після чого почала розминати пальцями віскі.

— Не хвилюйся, мам. Я сам з вітчимом поговорю як чоловік… — почувся невпевнений голос Антона, що так само стоїть за спиною. — Зрештою, ми нерідні з нею брат і сестра. Впевнений, він пробачить нас із Лерою і дасть згоду на наше весілля.

— Яке весілля?! Ти себе взагалі чуєш? — люто закричала Ірина, обернувшись до сина.

Антон розгублено відкрив рота, не знаючи, що й сказати, а потім позадкував до виходу з кімнати.

— Іди з моїх очей, Антоне! Бачити тебе не хочу, піди зараз же! — сердито кинула жінка навздогін синові.

Наступні кілька днів Ірина була на голках. Її афера валилася на очах і ось-ось мала розсипатися, як картковий будиночок, а рішення, як виправити ситуацію, як на зло, не було.

Однак одного прекрасного дня удача все ж таки посміхнулася Ірині. Вона випадково виявила залишений падчеркою телефон на кухонному столі. Жінка не звернула б на то ніякої уваги, якби не сплив текст повідомлення, за який ненароком зачепився її погляд. То було повідомлення від знайомої Лєри, і звучало воно неоднозначно. Ірина злодійкувато визирнула в коридор. Чисто. Дівчина приймала душ, і у жінки було достатньо часу, щоб залізти в її телефон.

Вміст листування шокував Ірину. У ній хитромудра падчерка ділилася своїми планами на Антона зі своєю близькою подругою.

— «Я вже охомутала сина цієї бабусі, з якою мій тато роман закрутив. А варто було чого? Кілька разів на вухо щось шепнути і в губи поцілувати. А він, дурненький, і повівся!» — відправляла Лера зі смайликами, що сміялися.

— «Та гаразд?! – Вигукувала подруга. – І що, у вас з ним було вже щось?

— “А як же! Ти знаєш, взагалі ні про що! Ну та гаразд, суть не в цьому… Я йому, Настюха, сказала, що вагітна, прикинь?

— «Стривай! Ти що, реально…»

— «Так звичайно ж! Я це сказала, щоб він якнайшвидше одружився зі мною, поки батько зі своєю фіфою не розписався. У мене тато добрий. Я знаю, він від весілля свого відразу відмовиться заради нас з Антоном, аби я щаслива була».

— “І що після цього?”

— Що після цього? — хитро уточнила дівчина з дужкою. — Ну, поживемо трохи заради пристойності. А потім якось задню дам. Ну, скажімо… Женьку нашу, з паралелі подружку, наговорю, щоб вона Антона спокусила.

— Вона дівчинка видна: він 100% не встоїть! Потім вдаю, ніби дізналася про зраду, зімітую викидень і подам на розлучення. А зверху ще й грошей із нього вимагатиму за лікування. І вуаля! Я знову вільна дівчина, ще й із часткою після розлучення на руках! Що скажеш?”

— Тобі мачуху не шкода?

— «Ні, не шкода. Коли вона дізнається, що батько хворий і заповідав усе мені, тут же кине його, я її бачу наскрізь»

Гортати далі в Ірини не вистачило духу, та й прочитаного цілком вистачило, щоб послужити незаперечним доказом підступних намірів дівчини та зради її батька. Ось як він збирався віддячити!

Жінка раптом зрозуміла, що Лера була ніким іншим, як уособленням її самої в далекі юні роки.

Проте Ірина не збиралася відступати від розпочатого: вона не хотіла, щоб хоч хтось, включаючи рідного сина, дізнався про її такий самий цинічний план щодо Ігоря Станіславовича. І Ірина вирішила піти на випередження: влаштувати грандіозний скандал із театральним відходом «зі сцени».

Жінка тут же вибігла з кухні і, кинувшись сходами на другий поверх, забігла в спальню до чоловіка, який не підозрював.

— Подивися! Подивися, що твоя дочка влаштувала! І ти нормальний, чому не сказав мені, що хворий і що заповів усю свою спадщину дочці? — нервово тремтіла жінка, тицяючи телефоном Лери в обличчя Ігоря Станіславовича.

Той спросоння протер заспані очі і взяв до рук мобільник дочки. З прищуром почав читати скандальне листування. А за кілька хвилин у кімнату забіг і наляканий криками матері Антон з навушниками, що повисли на плечах.

— Що трапилося? Хто хворий?

— А от, подивися, синочку! — продовжувала істерити жінка, ходячи з боку на бік. – Подивися, що твоя ненаглядна Лерка про тебе пише! Подивися, як її тато нас з тобою обманює!

— Я не зрозумів, — Ігор Станіславович по черзі суворо глянув на наречену та пасинка. — Твій син, чи що, з моєю донькою шашні крутить?

— Це твоя донька мого Антона охомутала! І ти не відповів на запитання, ти хворий? І все заповів дочці? — подібно до вовчиці, Ірина стала на захист сина, і вирішила нападати сама, загородивши сина від ошелешеного вітчима. — Твоя дочка його в ліжко затягла, обдурила, що вагітна, а потім кине його. І все, щоб скасувати наше весілля. Втім, уже не має значення!

— Не смій так говорити про мою дочку, Іро!

Тут у кімнату несподівано зайшла сама Лера. Дівчина була обмотана в один рушник, але побачивши скандал виглядала більш ніж невимушено.

— Що за шум, а бійки нема?

— Ти! — одразу ж накинулася з лайкою на падчерку жінка. — Думала нас усіх тут довкола пальця обвести?!

У відповідь Лера лише посміхнулася і зігнула брову.

— Отже, дізнались про все?

— Ах, вона й не приховує! — здивовано ахнула Ірина і оглянула присутніх.

— А чого приховувати? Що я Антошку вашого розвести хотіла? Ви знаєте, я тут подумала, не вартий він такої запари. Що з нього взяти, слину? Він же на матусіній шиї сидить, а та у багатеньких мужиків жебрає. Та й ви хотіли розвести мого батька на гроші, чим ви кращі за мене?

— Лера! Замовкни! — гаркнув Ігор Станіславович. – Як ти могла?! Хіба так я тебе виховував? І не смій так розмовляти з Іриною. Вона, між іншим, твоя майбутня мачуха!

— Ні біса такого! Все, з мене годі! Антоне, збирай свої речі! – в істериці крикнула жінка. – Ми негайно з’їжджаємо! Я за спасибі тут з тобою мучитися не збираюся.

Одним поштовхом вона змусила сина вискочити за поріг спальні. Потім Іра обернулася до нареченого і падчериці і здула налипше пасмо волосся з чола.

— Весілля не буде! — вчепившись у одвірок дверей, прошипіла Ірина і холодно глянула на розгубленого чоловіка. — Скажи дякую своїй донечці! Я нізащо не залишуся з нею під одним дахом! І з тобою також. Брехун! А кільце і подарунки, вибач, залишу собі, як моральну компенсацію!

З цими словами Ірина спішно попрямувала у бік сходів, бічним зором помітивши, як нахабна падчерка посміхнулася їй услід… На тому відносини Ірини та Ігоря завершилися.

Незважаючи на довгі, наполегливі вмовляння чоловіка пробачити його і Леру, а також нескінченні букети квітів, жінка була непохитна. Вона ніколи не любила Ігоря, а тільки сподівалася, що її перевірений план знову приведе її до успіху. Ось тільки той уперше дав тріщину. Щоправда, це не завадило жінці продовжити використовувати його знову і знову.

Про одне лише шкодувала Ірина — про витрачений час. Та й думка про те, що десь з’явилася її підростаюча конкурентка, не давала жінці спокою.

А ось про пригнічений моральний стан сина Ірина чомусь не думала. Антон залишився з розбитим серцем і ще довго відходив від важких слів, кинутих колись коханою дівчиною на його адресу. Та тільки на переживання хлопця Ірина лише хмикала у відповідь. Бог з нею, з цим дівчиськом!

Що їх мало на світі? Та нічого подібного! Знайде ще синок собі даму серця! Як рукавички, їх мінятиме! Зрештою, їх у цьому світі не менше, ніж статних та забезпечених чоловіків. Вона вже, Ірина, найкраще про це знає.