— Клянуся, ми планували провести відпустку в готелі, але там зовсім нестерпно. Навколо будівництво, номери вбиті… Справжній клоповник. А в тебе тут палац та рай на березі. – Віка від образи стискала кулаки.

— Вікусь, це не мій дім, це дім мого чоловіка. Його друзі і так мене дражнять розлученою з причепом… Прилаштувалася з двома дітьми до молодого мільйонера… А тут ще ти зі своїм сімейством… — Олена важко зітхнула.

— Оленко, але я ж твоя рідна сестра… Я завжди на твоєму боці… І в школі допомагала тобі відбиватися від старшокласниць, і до себе дала притулок, коли ти розлучалася… Ну, на добро ж треба відповідати добром. .- Віка переминалася біля воріт будинку і явно не збиралася відступати.

— Нехай, га? Домовись із чоловіком. Нам однієї кімнати вистачить за очі. Ми навіть готові купити розкладачки. — Сестра Олени почала машинально дряпати нігтем чавунні грати.

– Господи, звалилася як сніг на голову! Ось що тепер із нею робити? І пускати не хочеться, і відмовити незручно… — Олена пильно дивилася на Віку, яка знайшла новий аргумент.

— Ти ж знаєш, що наші діти чудово ладнають. Як чудово буде, що вони будуть разом на морі. У нас до пляжу кілометр пішки брести, а у вас власний пляж. Прокинулися й одразу до води… Краса ж! Ну поговори з чоловіком, Оленко, будь ласка.

— Ну гаразд, Віка, я, звичайно, поговорю. Але нічого обіцяти не можу. Ще раз говорю, я сама тут на пташиних правах… — Олена обняла сестру і повернулася до хати.

— Ігоре, тут така справа… — Олена обережно почала розмову після вечері… — Може, моя сестра в нас поживе тиждень?

— А що їй нема де зупинитися? — Ігор відволікся від телефону і пильно подивився на дружину.

— Вона зупинилася в готелі, але там погані умови. Її обдурили з номером. Загалом, та ще історія… — Олена важко зітхнула і взяла велику соковиту полуницю.

— Гаразд, скажу Олесі, щоб підготувала кімнату. — Ігор відкинувся у затишному кріслі, взяв телефон і почав шукати листування з хатньою робітницею.

— Лапуль, є ще один делікатний момент… — Олена глибоко вдихнула для сміливості.

— Моя сестра буде з чоловіком та двома дітьми… Якщо що, вони готові купити розкладачки і розміститися в одній кімнаті. — випалила дружина на одному подиху.

— Ні, Оленко, так не піде. Ти знаєш мою позицію. — Ігор глянув у вікно на гарний морський захід сонця і похитав головою.

— Я не допомагаю бідним родичам. Це справа принципу. Я з нуля всього сам досяг, пройшов через мільйон труднощів… І не збираюся, щоб за мій рахунок ледачі нероби отримували задоволення від життя. — Ігор пронизливо глянув на Олену.

— Якщо в сім’ї є чоловік, вся відповідальність за гарне життя лежить на ньому. Нехай страждають, розлучаються, зазнають незручностей… Це їхня справа. – додав чоловік.

— Їхні думки, дії та вчинки привели їх туди, де вони зараз. Це не мої проблеми. — Ігор підійшов до дверей. – Я на пляж, ти зі мною?

— Так, коханий, звичайно… — Олена швидко пройшла за чоловіком.

— Ігоре, я хоч якось можу тебе вмовити? Що я маю зробити, щоб ти погодився? — Дружина лагідно взяла чоловіка за руку.

– Оленка, без варіантів. Якби вона була одна… Куди не йшло… Ти бачила, я погодився… Хоча мені теж неприємно… Але все ж таки вона твоя сестра… — Ігор підійшов до берега і підняв невеликий камінь.

— Але вона з мужиком… Я пам’ятаю твою сестру і його теж пам’ятаю… Такий із черевом, один із тих, хто на нашому весіллі найбільше їв і хльостав горілки… Нехай сам про неї дбає… — Ігор замахнувся та кинув камінь у воду.

– Як ти можеш бути таким холодним? У тебе три вільні спальні… Коли мова про твоїх друзів, ти завжди радий виділити кімнату… — Олена обхопила себе руками.

— Як ти сказав Костику… Весь будинок у твоєму розпорядженні… — Олена ображено підібгала губи.

— Олена, по-перше, це мої друзі та мій дім. По-друге, вони всі успішні
люди… Мені вигідно запрошувати їх і для душі, і для бізнесу. Гроші до грошей… — Ігор став навпроти дружини.

— Ось у тебе все заради вигоди. – пирхнула Олена.

– Ні не все! Тобі нагадати, що я підібрав тебе з дітьми та боргами колишнього чоловіка. Я сплатив борги, привіз тебе сюди, найняв дітям няню, щоб ти жила в задоволення… І що я отримую замість подяк? Докори, що я не хочу пускати в будинок твоїх бідних родичів… — Ігор спохмурнів.

— Ти маєш рацію, Ігоре. На сто відсотків має рацію… Вибач, що взагалі затіяла цю розмову. — Олена підійшла до кордону, за яким починався конфлікт із чоловіком.

– Та пішла вона! Ігор мій щасливий квиток. Далі за сестру я впрягатися не буду. — подумала жінка.

– Як ти скажеш так і буде. Я не збираюся сперечатися з коханим чоловіком. — Олена повисла на шиї у Ігоря і міцно поцілувала його.

– Кохана, ось тобі головний урок фінансової грамотності. Щоб стати багатим… І щоб, багатим, не стати бідним… Ніколи не пускай у своє життя жебраків. Ніколи… — Ігор обійняв дружину. — Ходімо в хату, вже холодно.

– Віка, без образ, але мій чоловік сказав, що без варіантів. Я не змогла його переконати. — З жалем у голосі відповіла заспана Олена, коли сестра о восьмій ранку постукала у двері.

— І що навіть чаю не запропонуєш? Я через все місто до тебе їхала! — сердито прошипіла сестра.

— Ігор спить, я не можу нікого запрошувати до будинку без його згоди… — Олена почухала розпатлане волосся. — Хочеш, ходімо в кафе, я тебе там пригощу кавою.

— До чого тут кафе? Ти що, не господиня в хаті? — Віка явно не була готова до такої кількості відмов.

– Ні, я не господиня. Я ж тобі говорю, мені в житті треба бути вдячною за те, що я маю… — Збентежено пробурмотіла Олена.

— Якщо ти зараз мене не пригостиш чаєм, на мене взагалі можеш більше не розраховувати. – Віка штовхнула сходинку і гнівно подивилася на сестру.

— Ти готова через одну чашку чаю зрадити нашу багаторічну дружбу? — Віка поставила Лені питання руба.

— Гаразд, проходь, тільки тихо… — Олена відчинила двері і впустила сестру.

— Ну і дім… — Віка здивовано водила головою в різні боки. — Я такі палаци тільки в кіно бачила…

— Пощастило тобі, звичайно, з чоловіком… Мій Яшка за все життя навіть на нормальний джип не заробив, а тут воно як все багато. — Віка взяла з полиці фарфорову статуетку.

— Так, постав статуетку на місце… Нам на кухню. — Олена проводила сестру на простору кухню і зробила чай.

— За півгодини прийде хатня робітниця, до цього часу можеш посидіти. — Олена дістала дві баночки із заваркою. — Тобі чорний чи зелений?

– Зелений. — недбало кинула Віка.

— Олено, а може, ти мені грошей підкинеш? – Відпивши чаю, незворушно запитала Віка. Ми зняли б нормальний готель…

— Віка, ти мені спочатку поверни ті 50 тисяч, які я тобі надіслала півроку тому… — невдоволено прошепотіла Олена. – Якщо Ігор дізнається, що я тобі допомагала його грошима, він мені голову відірве.

— Ну, ось знову … — Віка дзвінко поставила чашку на блюдце.

— Ігор дізнається… Ігор розлютиться… Ігор каже “ні”. — Вікторія скривилася. – Тобі просто жалко.

— Жалко у бджілки в одному місці. Поки ти мені не повернеш колишній борг, тема грошей не обговорюється. — Олена кинула погляд на годинник. — Попила чайку, час і честь знати.

– Дякую, звичайно, за чай, сестричка, але чесно скажу, ти ганчірка! – Вийшовши за ворота, Віка похитала головою.

— Дуже шкода, що ти не знайшла підходу до свого мужика і просто стала додатком його гарного життя… — Віка вирішила закінчити зустріч не на доброзичливій ноті.

– В сенсі? — Олена обурено глянула на сестру.

– У прямому, Олено! В прямому. Треба було кістками лягти, в корж розбитись, але домогтися, щоб ми жили у вас… А ти… — Віка смачно плюнула на паркан. — Тьху на тебе. Слів немає.

— Віка, ти берега не плутай… — Олену пересмикнуло від образи. — Так, ти мені допомагала у житті. Але всі головні проблеми вирішив Ігор, а не ти. Це його будинок та його правила.

— Та пішла ти разом із своїм багатим чоловіком! — Віка вилаялася собі під ніс і побрела доглянутою алеєю до виходу з елітного селища.

— Та вже… Притяг бог на мою голову… І з чого вона взагалі подумала, що я їй щось винна… — Олена люто відмивала чашку сестри, наче на ній був вірус бідності та дурості.

— Ну, допомогла вона мені, пожила я в неї після розлучення… Так, вибачте, незважаючи на мої борги, я їжу їм усім купувала, і будинок прибирала… — Олена нервово витерла руки.

— Я там не просто так на всьому готовому жила… Вона мене завантажувала домашніми справами дужче, ніж Віктор завантажує Олесю… — Олена подивилася крізь стелю на ранкове небо. Жінка сподівалася отримати відповідь, за що їй послали приїзд сестри… Але зверху ніхто не відповів.

Пройшов тиждень. Віка більше не оголошувалась. Олена майже забула про несподіваний візит сестри. У звичному ритмі жінка гуляла з чоловіком, ходила ресторанами та грала на пляжі з дітьми. Здавалося, все було чудово, але раптово події повернули на зловісний бік.

— Оленко, ти не бачила мого годинника? — У спальню увійшов спантеличений чоловік. Ніде не можу знайти золотий з діамантовими вставками. Два улюблених годинника на місці… А ці кудись поділися…

— Ні, коханий, я не брала… Може, Олеся їх кудись переклала… — Олена відірвалася від телефону й спантеличено подивилася на чоловіка.

— Я питав у неї. Вона не брала… Я пам’ятаю, що поклав їх у вітальні поруч із статуеткою тиждень тому… Коли ти мені ще про сестру розповідала… У мене вдень була важлива зустріч… Я точно пам’ятаю, що в цей день їх одягав. — Ігор почухав бороду.

— Я збирався віднести їх нагору… Але потім ми з тобою пішли гуляти, і я забув про них. Хотів їх надіти на завтрашню зустріч… Відкрив сейф, а їх там немає… — схвильовано додав чоловік.

— Не хвилюйся, якщо вони вдома, то знайдуться! — Олена спробувала заспокоїти чоловіка, хоч у душі відчула сильну тривогу.

— Господи, тільки не кажи, що їх сперла сестра. Адже більше нема кому. Мої діти точно б не взяли. У нас із чужими речами суворо. Олеся з нами вже п’ять років, вона б теж не взяла. — Олена щосили намагалася приховати хвилювання.

Наступного дня насамперед Олена поїхала до готелю, де зупинилася сестра.

— Ну, не дай бог, ти стирила годинник чоловіка. Я тобі в житті цього не пробачу… — Сидячи в таксі, Олена нервово смикала ремінець від сумки.

– Ви знаєте, вони з’їхали тиждень тому. — привітно відповіла Олені дівчина на ресепшені.

– Так, я їх пам’ятаю. Мені чоловік залишив на чай тисячумгривень. Таке тут рідкість… — Дівчина посміхнулася… — Сказав, що я мила, але наш готель смітник і дірка. І що вони давно заслужили найрозкішніший відпочинок…

— Найрозкішніший відпочинок, кажете… — Олена посміхнулася і вийшла з готелю.

У місті було лише три п’ятизіркові готелі. У другому Олені пощастило.

— Так, ваша сестра зупинилася у нас, вона зняла найдорожчий люкс, але я без запрошення не можу вас пропустити. Мені подзвонити їй? — спитав чоловік на ресепшені.

— Ні, дякую! Я тут зачекаю. — Олена сіла на диван у лобі барі та набрала сестрі.

– Чого тобі? — невдоволено буркнула Віка у слухавку.

— Треба поговорити, де ти? Я зараз була у готелі, мені сказали, що ти з’їхала. — Лена ледве стримувала обурення.

– Ми повернулися до себе. Не дзвони мені, я зайнята. – Віка повісила слухавку.

– Вона біля басейну! — Олена почула у слухавці сплески води.

— Я хотіла б купити разове відвідування басейну та пляжу. — Олена вимогливо подивилася на адміністратора.

— Із вас 5 тисяч. — Адміністратор посміхнувся.

Олена розплатилася і рішучим кроком попрямувала до пляжу.

— Ти хоч розумієш, що ти наробила? — вигукнула Олена, коли наблизилася до сестри, що вальяжно розвалилася на шезлонгу.

— Скільки грошей ти вже витратила? — Олена вирвала коктейль із рук Віки та вилила його в пісок. — Досить бухати, відповідай!

— Та гаразд тобі, що ти шумиш? А як ти знайшла мене? — За голосом сестри Олена зрозуміла, що то був не перший коктейль.

— Оленка, а ти тут якоюсь долею… У тебе ж є свій пляж, на який ти нас не пустила. – До шезлонгу підійшов чоловік Вікі, Яша.

— Ти прийшла попросити пробачення? — Ну що ж, ми великодушно прощаємо тебе. — Яків гикнув і крикнув офіціантові, що проходив повз нього. — Гей, гарсон, замути ще три коктейлі.

– Які коктейлі, ви у своєму розумі? Вкрали годинник мого чоловіка і тепер шикуєте на виручені кошти? — Олена люто подивилася на сестру.

— Нічого ми не крали, я виграла гроші у лотерею. Гарно жити не заборониш. — Заплетеною мовою пробурчала Віка.

— Ще як украли! У хаті були камери. На запис все видно. Ви зараз звідси дружно поїдете до в’язниці. — Камер у хаті не було, тільки на ділянці… Але Віка про це не знала. І Олена вирішила піти ва-банк.

– Як ти вкрала годинник? — Яків почухав черево і дивився на дружину. – Ти ж сказала, що виграла гроші?

— Оленка, всі питання до дружини, я не при ділах. — Яків глянув на Олену, знову гикнув і пішов у бік туалету.

– Віка, це не жарти. Ти хоч розумієш, що ти наробила? За скільки ти продала годинник мого чоловіка і скільки грошей лишилося? — Лена сердито дивилася на сестру.

— Олено, я не спеціально. Я просто, коли ту статуетку брала, годинник за кофту якось сам зачепився. Я їх тільки біля готелю виявила, що вони на руці бовтаються… Я навіть не зрозуміла, як так сталося… — У моменті Віка вирішила взяти участь у чемпіонаті світу з найдурніших відмазок.

— Клянуся, я не знала, що вони твого чоловіка… Думала, хтось із перехожих зачепився годинником. Ось вони на руці і лишилися. — Віка говорила так, наче сама вірила у свої слова.

— Ну я їх віднесла до ломбарду, і мені за них запропонували два мільйони. А я таких грошей зроду не бачила… А ще ти нас не пустила… От ми й вирішили на ці гроші шиканути… — Віка облизала пересохлі губи. — Олено, я так не можу, замов мені ще коктейль, я від цієї спеки зараз збожеволію.

– Коктейль? — Олена розлютилася. – Ти взагалі не в собі? Ти зараз у в’язницю поїдеш! Який коктейль? Швидко кажи, скільки грошей лишилося?

— Не знаю, сестричку, може, тисяч триста… Я не рахувала. Ми днями їдемо, тому майже все витратили. – Віка хотіла встати, щоб теж попрямувати до бару, але Олена схопила її за плече і силоміць посадила на шезлонг.

– Значить так! Слухай мене сюди! Я даю тобі тиждень, щоб повернути годинник. Шукай гроші де хочеш. Мені начхати. Не буде грошей, підеш у в’язницю. Дітей ти довго не побачиш! І чоловіка з морем також. Вирішувати тобі. — Олена поплескала сестру по плечу, розгорнулася і пішла.

Чортихаючись і матюкаючись на чому стоїть світ, через тиждень Віка повернула гроші. Весь тиждень Олена наполегливо нагадувала їй про наслідки. Зрозумівши серйозність ситуації, Віка продала машину чоловіка, гараж та взяла кредит.

— Коханий, я знайшла твій годинник, він був у дивані. Мабуть, ти їх залишив там, а вони потім упали у щілину. Все в порядку. — Олена ласкаво обійняла чоловіка і простягла годинник.

— Я знав, кохана, що все буде гаразд. — Ігор не подав вигляду, що з самого початку знав про крадіжку, бо по всьому будинку висіли приховані камери. Про які знав лише він.

Чоловікові було приємно, що Олена розібралася із сестрою. Для нього це було найважливіше. Знати, що його дружина завжди на його боці.

Поки Віка та Яша в електричці лаються через вічну нестачу грошей, яка посилилася кредитом і проданим автомобілем… Ігор та Олена чекають на поповнення. Чоловік ніжно цілує у живіт дружину, яка посміхається яскравому морському сонцю.