Сьогодні захищати країну стає менше охочих, але заздрити тим, особливо, хто на передовій, стало не менше.

Мій чоловік Андрій на війні з самого початку разом зі своїм молодшим братом Денисом. У нас двоє дочок: Дарина – семикласниця, а Оксана у випускному класі. 

Андрій пішов до ТРО, а вже в березні добровільно на фронт. Спочатку сусіди цікавились, як Андрій, передавали вітання, а потім збайдужіли і тільки якось боком дивляться. 

А якось одного разу прийшла на подвір’я сусідка Валя і попросила позичити гроші. Я зразу погодилась. Але вона назвала таку суму, що я почала відмовляти. Валя запевняла, що то ненадовго, бо її чоловік з-за кордону має скоро надіслати. Я позичила їй 20 тис. гривень. Пройшло два місяці, а вона гроші не повертає. Ми домовлялись ненадовго. А вона нахабно відповідає:

– Ти і так маєш заначку, для мене шкода? – нарікала сусідка.

– В мене Оксанка у випускному класі, а ти, бачу, машину купила. Чи ж не за мої гроші?

Валя встала і вийшла, голосно гримнувши дверима. Я думала, що вона мені всі вікна повибиває з тої заздрості!

По сьогоднішній день не віддає гроші. І не соромно їй? А ми справді ті гроші складали на дітей, старша скоро в інститут вступить, а вона дуже хотіла квартири в місті, і наш будинок у селі треба ремонтувати.

Крім того, ці гроші облиті потом, брудом, кров’ю. Люди, мене болить душа! Чому, замість того, щоб почуватися гордо за чоловіка, за дітей, я опускаю очі, бо багатьох душить заздрість? За що???

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело