Коли я вирішила вийти заміж за Дмитра, мені здавалося, що роблю правильний вибір. Його родина мала чималий будинок, а батько був поважним директором колгоспу. Усі в селі ставилися до них із пошаною. Та й сам Дмитро мені дуже подобався: залицявся красиво, дарував увагу, я відчувала себе особливою. Ми влаштували гарне весілля й почали спільне життя в домі його батьків, де місця, як тоді здавалося, було вдосталь. Але вже через тиждень я зрозуміла, що для них була потрібна не дружина чи невістка, а проста служниця.

Усі ці роки я зносила зверхнє ставлення чоловіка та його родичів. Вони постійно наголошували на тому, що я лише «на все готове прийшла», тому повинна мовчки дякувати за таке життя. Коли я народила сина, нічого не змінилося. Їхні слова я чула знову і знову:

– Ти маєш бути вдячна, що ми тебе сюди прийняли, і навіть не думай сперечатися!

Це було дуже боляче, але я продовжувала терпіти. Згодом я вирішила знайти роботу, сподіваючись, що так здобуду трохи поваги. Але й тут чоловік тільки знущався:

– Що це за копійки? Краще б удома сиділа та прибирала.

Згодом сільські плітки донесли до мене, що у Дмитра є коханка. Говорили, що це всім відомо, і лише я про це мовчу. Коли синові виповнилося 17 років, я зважилася поговорити з ним про своє бажання розлучитися. Але його реакція мене вразила:

– І кому ти взагалі потрібна будеш? Я батька підтримаю!

Усе це я пережила, а потім почалася війна. Багато жінок у нашому селі вирішили виїжджати за кордон. Дмитро теж «пожартував»:

– Може, і ти їдь. Хоч грошей заробиш, бо сидиш тут без діла!

Це стало останньою краплею. Я вирішила спробувати. Зібрала речі та поїхала до Бельгії, де жила моя двоюрідна сестра. І знаєте, тільки тоді я зрозуміла, що вся ця «родина» мені взагалі не потрібна. У Бельгії я почала нове життя: рік навчалася на курсах, а згодом знайшла гарну роботу.

Дмитро постійно телефонував, цікавився, коли я пришлю гроші:

– Ну що, зібрала хоч щось?

Я відповідала:

– Трохи пізніше, коли буде достатня сума.

А тоді задумалася: а навіщо йому взагалі щось надсилати? Заради чого? Я написала, що грошей не буде і що хочу розлучення. Це викликало шквал пліток серед родичів. Вони розповідали всім, що я «загуляла в Європі» й забула про свою сім’ю. Але я вперше переконалася, що вчинила правильно.

Навіть син перестав спілкуватися зі мною. Але нещодавно він зателефонував:

– Мамо, допоможи. Я хочу виїхати, інакше мене мобілізують.

– А чому ж тато не допоможе?

– У нього таких грошей немає. Потрібно 5 тисяч євро.

Мені було боляче, але я відповіла:

– Сину, ти ніколи мене не поважав, а тепер просиш грошей. Тебе ніхто не мобілізує – ти студент. І чи не соромно тобі тікати?

Я не допомогла йому. Не тому, що не люблю. Просто я не змогла пробачити того, як він ставився до мене всі ці роки.

Як ви вважаєте, чи правильно я зробила?