Я не відповіла і не повірила жодному його слову. Він намагався виправдатися, але я вже не слухала. Як можна було таке зробити? Жити на два дома? Що це, одна зарплата мені, інша їй? Ні, таке не буде.

Мене звуть Ірина, і ця ситуація, певно, залишиться зі мною назавжди. З Ігорем, моїм чоловіком, ми вирішили провести кілька останніх осінніх днів на базі відпочинку. Місце було близько від нашого дому, а компанія — чудова. Всі друзі, знайомі. Все, як завжди, мало бути безтурботним і приємним.

Вечір пройшов за розмовами, сміхом, смачною їжею. Я вже почала розслаблятися, коли помітила, як Ігор раптово змінюється. Він швидко піднявся зі столу і сказав:

— Вибач, я зараз повернуся.

Я не звернула на це особливої уваги, подумала, що йому просто потрібен свіже повітря. Глянула у вікно — нічого дивного не побачила. Він повернеться і ми продовжимо святкування.

Але коли він повернувся, його вигляд був зовсім іншим. Він сідає поруч і мовить:

— Ірцю… Є дещо, що я маю тобі сказати. Чи краще когось з тобою познайомити. Якщо ти не втомилася, можемо вийти на хвилинку?

Я була здивована, але кивнула. Ми піднялися і вийшли на вулицю. Біля виходу стояла жінка з хлопчиком. Я не могла не помітити, що він був десь того ж віку, що й наш син Артем.

Ігор трохи нервово підійшов до них і сказав:

— Іра, це Юля. Моє перше кохання. А це наш спільний син, Матвій.

Мені здалося, що земля пішла з-під ніг. Я стояла в шоку, нічого не розуміючи. Ігор продовжував:

— Це було до тебе. Я не знав, як тобі сказати… Ми з Юлею розійшлися давно, і тепер нас з нею нічого не пов’язує, крім сина. І так, ти правильно здогадалася, я приховував другу зарплату… Це для Матвія.

Я дивилася на Юлю, яка стояла переді мною, похнюпивши голову і намагаючись виговоритися:

— Я думала, що ти вже все розповів, — прошепотіла вона, дивлячись на мене, але не наважуючись зустрітися з моїм поглядом. — Ми ж домовлялися не приховувати правду.

Я не могла знайти слів, щоб описати свої емоції. Це не була зрада, але те, що він приховував таку важливу частину свого життя — це різало мене. Я зібрала всі сили в кулак і сказала:

— Це було “давно”? Наші сини майже однакового віку. Ти почав все це одразу після весілля? Чому ти взагалі тоді запропонував мені одружитися? Як ти міг так зі мною вчинити?

Я не договорила. Всі мої емоції і слова переплелися в грудку, і я не могла вмістити їх в одну фразу. Мене перебив один з гостей, Михайло, який теж був другом Ігоря:

— Ось, нарешті, зізнався, – сказав він, не стримуючи себе.

Я повернулася до нього:

— Ти знав і не сказав нічого? Як ти міг? А твоя дружина? Вона теж знала? І як ви взагалі можете називати себе моїми друзями?

Я була готова довго продовжувати, зливати злість на всіх, хто був поряд, але Марина і Оля заспокоїли мене і вивели в кімнату. Там я почала висловлювати їм все, що накопичилося в моїй душі.

Коли я трохи заспокоїлася, в мене в голові виникло питання, яке мучило мене:

— Як я можу довіряти чоловіку, який так довго приховував частину свого життя?

Тиша в кімнаті була важкою, тільки кроки Ігоря звучали за дверима. Він тихо постукав:

— Іро, відкрий. Я знаю, що вчинив неправильно. Боявся втратити тебе, боявся, що ти не зрозумієш. Тому мовчав.

Я не відповіла і не повірила жодному його слову. Він намагався виправдатися, але я більше не слухала. Відтепер все було вирішено: нехай йде до своєї колишньої і більше не псує нам з сином життя. Так не буде. Я не дозволю жити на два дома, одна зарплата мені, одна їй.

Тиша в коридорі стала гучнішою, і я почула, як Ігор пішов. І тільки тоді я зрозуміла, як все складно.