З Пашею ми разом зі шкільної парти. Він старший за мене на 3 роки, почали зустрічатися, коли мені стукнуло чотирнадцять років. Він двічі поспіль залишався на другий рік, а потім його важко перевели в дев’ятий, щоб хоч без атестата не залишився. А я літала від захоплення: вчитися разом із коханим і навіть за однією партою сидіти – чи не щастя. Але все хороше колись закінчується.

Після закінчення школи Пашу забрали до армії. Чекати 2 роки тяжко, але я не могла інакше. Іноді ходила з подругами до клубу, щоб розвіятися. Якось, коли він приїхав у звільнення, то пообіцяв, що ми одружимося. А після його від’їзду, за 2 місяці, я дізналася про вагітність. Мої батьки поставилися до інформації про майбутнього онука нормально, навіть раділи за нас із Пашею. Зате майбутня свекруха почала проти мене справжнє цькування.

— Ти знаєш, що Ірина Володимирівна чутки про тебе розпускає? – Подруга зустріла мене біля магазину.

— Які плітки?

— Мати Павла це щось із ряду фантастики. Вона сказала моїй мамі, що дитина не від Паші, – Лариса подивилася на мене уважно, ніби хотіла переконатися в правдивості пліток

— Не віриш, спитай у неї.

— Ні, ви розумієте масштаб катастрофи? Я трохи свідомості не втратила від образи. Цього ж вечора я вирушила до Ірини Володимирівни, щоб поговорити.

— Не вірю, – мама Павла розмовляла зі мною, як із ворогом. — Ходиш по будь-яких кублах. Думаєш, якщо нагуляла десь дитину, то зможеш мого сина обдурити й огорнути? Я тебе вперше і востаннє попереджаю – забудь про нього. Моєму Пашеньці потрібна чесна та гарна дівчина. Не те, що ти…

— Пішла я у сльозах.

— Звідки стільки ненависті до мене? Вона ж з дитинства мене знає, приймала у своїй хаті з розкритими обіймами, називала донькою. До повернення Паші у мене народився син, копія Паші.

Коханий повернувся з армії, визнав сина, і ми одружилася. Свекруха на весілля не прийшла, не привітала. Коли зустрічала з коляскою, оминала. Через деякий час Павло перестав спілкуватися з матір’ю, і я дізналася чому. Виявляється, вона від початку була проти мене. У листах вона обманювала Пашу, називала мене брехнею і брехала стільки, що звичайна людина не витримала б і прийняла сторону матері.

Паша не здавався і не вірив. Він намагався переконати матір і захищав мене, за що отримував лише скандали та крики. З одного боку, я жаліла свекруху, вона народила його в пізньому віці, чоловік помер рано, була старша дитина, але найбільше опікувалася молодшим, одна виховувала. А з іншого боку, навіщо вона руйнує наше щастя?

Через два роки Ірина Володимирівна лягла в лікарню. Їй був потрібний догляд, але старшому синові, як з’ясувалося, вона не потрібна. Я вмовила чоловіка забрати свекруху до нашої оселі.

— Не можна залишати матір на самоті, адже вона теж людина.

Спочатку все було добре, я годувала, міняла їй памперси, мила, розмовляла зі свекрухою, але через півроку, коли вона змогла говорити і сама тримати ложку, до неї повернулася колишня стервозність.

— Не досолила пюре, – крикнула вона і виплюнула на підлогу, – і компот у тебе прісний.

— Що лікар порадив, те й готую, – витираючи підлогу, промовив я.

Я розуміла, їй важко упокоритися з долею інваліда. Думаю, це минеться.

— Я хочу нормальну їжу, а не це все, – тарілка ніби випадково вислизнула з рук свекрухи.

— Поклич Пашу. Я його народила, виховала, ось тепер нехай він за мною стежить.

Паша протримався тиждень. Того дня він не вийшов із кімнати матері – вилетів і голосно грюкнув дверима.

— Паш, не гнівайся, – мені було шкода на нього дивитися, – їй дуже погано, її можна зрозуміти.

— Зрозуміти, – обличчя чоловіка спалахнуло рум’янцем, – ти її ніколи не зрозумієш.

З його рота просто полився каскад слів. Пашка гарчав і обливався потом. Я дізналася, що вона досі вмовляє сина розлучитися, намагається довести, що Сашко не від нього. За її словами, тепер уже й пенсію я в неї краду, хоча ми на свої гроші оплачуємо її лікування, ні копійки в неї не взяли.

Спокійно вислухавши все, я пообіцяла, що свекруха зміниться і дуже скоро. Зараз треба увійти до її становища. І так, мама одна, і її треба берегти, треба, але не цю змію.

Усвідомлення всього жаху прийшло до мене тоді, коли син Сашко почав поводитися так само, як і бабуся. Шпурляв тарілку на підлогу, плювався і почав використовувати лайливі слова.

— Ця гидота не лізе в горлянку! – волав він, скидаючи тарілку з кашею на підлогу. – Я хочу нормальну жратву!

Саша постійно псував мені настрій, кидався їжею і спеціально обурувався. Тактовні вмовляння не дали результатів. Потім дійшло до того, що Сашко став ходити під себе – мати випере, нікуди не дінеться. Я знала, що це вина свекрухи, бо вона поводилася так само.

Майже рік я збирала ненависть свекрухи, вислуховувала образи і намагалася мовчати. Паша махнув рукою і вважав за краще не втручатися в жіночі розбирання. Звичайно, це ж я наполягла привезти його матір до хати, тепер розхлинуй.

Якось я відчула нестерпний запах. Забігла до туалету, нічого немає, потопу чи прориву труби – також. Зазирнула у котячий туалет, чисто. Принюхалася. Ноги самі повели за шлейфом аромату, тихенько відчиняю двері кімнати і бачу, Ірина Володимирівна відкинула ковдру і маже своїм де… ліжко та стіни.

У лікарні деменцію не підтвердили. Поговоривши з лікарем, я зрозуміла, що свекруха оголосила мені війну. Увечері я змусила чоловіка вислухати мої вимоги. Варіант напрошувався лише один – відправити матір до будинку для людей похилого віку. Паша не замислювався навіть на секунду, одразу ж дав добро.

Місяць тому Ірина Володимирівна покинула наш будинок. Вдома спокійно, ніхто не кидається їжею, не робить підлості навмисно. Як тільки бабуся з’їхала, на п’ятий день Сашко перестав повторювати всі подвиги свекрухи, перестав лаятися, кричати і ображати. У нашому домі тихо як ніколи, і совість мене не мучить анітрохи.

Не треба було давати добро тому, хто від початку мене ненавидить.