Коли Макар мені пропозицію зробив я була трішки здивована, адже у свої 45 не вірила що вдасться долю свою влаштувати, та ще й з двома дітьми. Однак, той уже й будинок для нас усіх придбав, почали готуватись до переїзду, але ж зарано, бо почалось щось геть не зрозуміле.

Наш шлюб із першим чоловіком був приречений від першого ж дня, але я вірила, що зможу врятувати ті стосунки. Павло жодної спідниці повз не пропускав. Волочився за усіма і мав неабиякий успіх серед панянок.

Досі зрозуміти не можу, чого він обрав тоді саме мене, але я подумала, що то любов і все мені вдасться тією любов’ю виправити. Ох, і наївні ж ми жінки.

Діти з’явились, думала прив’яжу його до сім’ї, а по факту – розв’язала руки. Хати він не тримався, а я вже не могла слідкувати за ним, так, як раніше. Він розійшовся на повну.

Просила, благала, скільки сліз вилила, але ж намарне.

— З тобою жити не реально. – сказав мені зрештою. – така дівчина гарна була, розумна, вихована. А зараз додому вертатись не хочу.

Пішов він одразу у будинок нашої спільної знайомої, тож мені здається. що мій храктер, який за словами чоловіка змінився до невпізнання, був лиш приводом для зміни адреси проживання.

Діти не знали усього, ми не мали наміру втягувати їх у наші відносини. Ми жили окремо, вони з часом до того звикли просто, хоч спершу зрозуміти не могли.

Єдине за що я їм була вдячна на той період – малі не прийняли другу дружину мого чоловіка. В нього не вийшло на ту жінку перекласти опіку над дітьми коли ті були у них. Тож вийшло так, що жили ми нарізно, а тато з дітьми був тепер значно частіше, ніж коли жив під одним дахом.

Десять років я жила одна. ростила дітей, працювала. Я вже й не чекала змін у житті своєму. Дні були схожі одне на один і я вирішила, що от таким і буде моє життя надалі. Все.

Та от, з’явився Макар. Він моє перше кохання з яким ми розійшлись чомусь. Зустрілись випадково, поговорили. Було що згадати, чому порадіти і за ким посумувати, адже виросли ми разом.

От так поволі Макар влився в моє життя. Вдівець. дітей не мав із першою дружиною. Жив сам у просторій квартирі, але міряв про сім’ю. про діток і про те, що матиме власний будинок.

Ми почали зустрічатись все частіше і частіше. Зрештою. він покликав мене заміж а я не мала причин відмовлятись. та й дім для нашої сім’ї він уже придбав.

— А про нас ти узагалі подумала? – раптом видав мені старший син. – У тата сім’я. у тебе сім’, а ми як? Про наші почуття. про те, що змінюєш наше звичне життя ти не переймаєшся аж ніяк?

Менший також проти того, аби у їхньому житті щось змінювалось, хоч Макара обоє знають і спілкуються із ним досить таки гарно. Чому така реакція категорична я ніяк зрозуміти не можу?

І що робити? Хлопці не малі діти, старшому 17, молодшому 16, ніби як повинні розуміти мої почуття?

А з іншого боку – може я таки не права і не маю права думати про особисте, адже я перш за все – мама?