Мало хто тікав з-під вінця, а от я це зробила і з хлопцем якого бачила вперше за багато років. Хоча, як втікала, мама ж мені б не пробачила того, що стільки грошей змарнувала на весілля. Тому діло було так.

Мені двадцять і всі подруги одружені, а я одна. Наче й нічого мені не бракує, вже вчуся на швачку, то один моргне в автобусі хлопець, то інший, але до женячки нема. Мама бідкається, бабуся молиться, подружки хіхікають та розповідають небилиці про сімейне життя.

А я ж теж хочу! Я що якась остання?

Тому, як до мене Микола посватався, то я одразу й згодою відповіла. А щоб всі бачили! Бо Микола то з доброї родини і ще й гарний. А те, що й двох слів до купи зв’язати не може, то я на язик гостра.

І одразу після заручин всі почали до мене ставитися, як до людини, а не отак-от.

Вже замовили палатки, замовили музик, віднесли могорич електрикам, щоб світло не відключали, запросили гостей і чекаємо дати.

І ось перед самим весіллям я й зустріла Богдана. Він колись вчився з нами в початкових класах, але далі з мамою поїхав в місто і там пішов уже в п’ятий. Він приїжджав до бабусі і інколи приходив до клубу, то всі дівчата тільки на нього й заглядали. Я ж його не бачила, мені лише переказували, яким він став гарним хлопцем і як за ним упадають дівчата.

І ось треба було мені його зустріти тепер? Мене то в жар, то в холод, він з мене очей не зводить.

– Ольга Шевчук?

– Я, Богдане.

– А ти змінилася.

– Ти теж.

Ми один на одного дивимося і люди на нас дивляться, далі хтось каже:

– Та годі на неї витріщатися, вона заміж в суботу виходить.

Він так глянув і все, чари пропали. Я купила, що треба і пішла додому.

Тепер мені вже було не до весілля. Богдан стояв перед очима і ніщо не могло його прогнати. Звичайно, що Микола тут був не до порівняння.

І ось субота, я сиджу вся в сукні, чекаємо, коли наречений прийде з дружками. І так мені не хочеться за нього заміж виходити, так не хочеться.

Аж тут приїхали. Відкриваються двері і на порозі Богдан!

Я мало там не впала, а він мені каже:

– Вийдеш за мене?

– Вийду!

Він мене за руку і з хати, але тут мама стала на порозі з короваєм.

– Куда? Я стільки грошей витратила, я тиждень не сплю печу і варю, а ви тікати? Як весілля, то весілля!

І отак ми весілля й справили, гостей з боку Миколи було багато, бо всі хотіли подивитися, на те, яке весілля буде. Музиканти мали з чого жартувати, єдине, що дружки були не дуже раді, бо прийшлося дружбів шукати на швидку руку.

І життя наше з ним пройшло ось таке – не передбачуване. Він міг залюбки сказати, що загубив ключі від квартири і ми в снігу рилися добру годину з дітьми і не знаходили їх доти, доки я не починала нарікати на Бога та на нього і тоді ключі раптово виникали у нього в руках. Чи міг прийти і сказати, що загубив гроші і так уміло то розігрував, що я на чім світ стояв йому докоряла, а він тоді так дістане пачку і на стіл. І ще й регоче, коли я не знаю, що й сказати.

Думаю, що того й пішов так рано, бо все шукав якусь розвагу і не дуже берігся, все він мав зробити перший, бо він не з лякливих. От і поліз на дах, а страховку не перевірив.

Так, що в сорок вісім років я стала сама, як той палець, бо діти роз’їхалися по світах, а в них жити не можу, не звикла і все до тих порядків. Так приїду на тиждень і назад до своєї хати, бо то все мені чуже.

А Микола оженився, досі живе, всі біля нього і жінка, і діти, і онуки. Я знаю, бо в село приїжджаю до батьків і ті мені й кажуть, що жила б як у Бога за пазухою.

Але хіба в житті вгадаєш? І так не так і по-іншому теж гудз.