– У мене зовсім немає часу, мамо, я зайнятий, перестань мені постійно телефонувати, – слова сина прозвучали як вирок, Марта вкотре переконалася, що того сина, який у неї був, уже немає. А натомість є якась чужа людина, яка не хоче з нею спілкуватися.

Свого єдиного сина Максима Марта виховувала сама, і вона, як і кожна мама, сподівалася, що колись саме в ньому знайде підтримку і допомогу. Але щораз ти більше мама розуміла, що стала зайвою в житті свого дорослого сина.

Марта завжди була сильною жінкою. Всі навколо це знали. Вона не тільки вміла справлятися з труднощами, але й робила все, щоб її син, Максим, мав найкраще дитинство.

Чоловік залишив їх, коли Максим був ще малим. Вона працювала вчителем, а вечорами підробляла на репетиторстві, щоб дати синові все необхідне.

Максим був розумним, але з дитинства бачив, як його мама тягнула важкий тягар, і не завжди розумів, чому вона настільки стомлена і виглядає так, ніби їй не вистачає сил.

Маленьким Максим тягнувся до матері, часто сідав до неї на коліна, обіймав її і обіцяв, що стане для неї найкращим сином, і коли виросте, то купить матері все, що вона захоче, і тоді їй не доведеться працювати.

Проте, коли син підріс, він швидко забув про свою обіцянку, почав більше цікавитися своїми справами, з друзями, спортом, навчанням.

Мама поступово відходила на другий план. Хоча Марта й підтримувала сина в його прагненнях, вона відчувала, що їхній зв’язок розривається.

“Мамо, чому ти не хочеш поїхати зі мною на футбол?” – одного разу запитав десятирічний Максим. Він сидів на дивані, тримаючи в руках м’яч.

Марта зітхнула, дивлячись у вікно, де вже темніло. Вона важко працювала цілий день і не могла дозволити собі таку розкіш – піти на футбол, бо мала ще багато роботи.

“Я б із задоволенням, синочку, але мені треба готувати уроки на завтра, і ще багато чого зробити. Ти розумієш?” – відповіла вона, вимушено усміхаючись.

Максим не відповів. Він просто кивнув, але в його очах був сум і невдоволення. Він часто залишався сам, коли мама була зайнята. Але це було нормально – він звик. Він розумів, що мати була втомлена, але все одно намагався зрозуміти, чому їй ніколи не вистачало часу на нього.

Коли Максим став підлітком, їхня комунікація змінилася. Він більше не приходив із запитаннями, не шукав підтримки, а просто перестав з нею спілкуватися. А коли та щось його питала – підліток лише невдоволено бурчав.

“Мамо, я їду на вечірку з хлопцями, не чіпай мене,” – сказав він одного вечора, кидаючи через плече швидкий погляд на Марту, яка сиділа за столом і щось писала.

Марта, яка тільки-но закінчила обговорювати з ним оцінки і не бачила сенсу в суперечках, просто кивнула. Вона знала, що синові не хочеться чути ніяких порад чи запитань. Він був у віці, коли важливіше було перебувати з друзями, а не вдома з мамою.

“Добре, Максиме, тільки повернись не пізно,” – попросила вона, бажаючи хоч якось утримати хоча б частину їхнього зв’язку.

Але йому не хотілося слухати маму. Він йшов у свою окрему реальність.

В останні роки підліткової свідомості Максим почав розуміти: він не потребує мами так, як раніше. Вона стала для нього лише частиною звичного фону, з яким можна було не особливо взаємодіяти.

У 20 років Максим поїхав до іншого міста на навчання. Це був момент, коли їхня відстань з мамою стала не тільки фізичною, але й емоційною. Він телефонував їй рідко, лише в особливих випадках.

Марта часто переживала, бо Максим не завжди відповідав на її дзвінки. Їй ставало боляче, що сина, якого вона ростила, більше не цікавить її життя.

“Чому ти так рідко телефонуєш?” – одного разу запитала вона, коли Максим знову на кілька днів пропав з радарів.

“Мамо, у мене свої справи, я живу своєму життям. Не переживай, зі мною все добре” – відповів він, не замислюючись над словами.

Марта довго стояла біля телефону, слухаючи, як обривається зв’язок. Їй було важко. Вона відчувала, що навіть якщо вона зараз впаде в обійми Максиму, він її не відчуватиме.

Це сталося через два роки, коли Максим вже працював і жив в іншому місті. Одного дня він не справився з керуванням. Машина, за кермом якої він їхав, потрапила в складну ситуацію на мокрій дорозі. Хлопець потрапив в лікарню, його життя було на межі.

Під час відновлення, коли біль у тілі почав відходити, Максим отримав дзвінок від матері. Її голос був стурбований, але вона намагалася приховати всі свої хвилювання.

“Ти живий?” – запитала вона, коли він нарешті підняв слухавку. – “Я так переживала, я навіть не знала, де тебе шукати!”

Максим довго мовчав. Він не знав, що відповісти. У цей непростий момент він раптом зрозумів, що найважливіша людина, яку він зараз хоче бачити, була саме мама.

– Мамо, ти… Який же я радий тебе чути… Я не думав про це раніше, але… я потребую тебе. Вибач, що відвертався,” – сказав він, відчуваючи, що дзвінок матері поступово повертає його до життя.

Марта, почувши його слова, не могла стримати сліз. Вона молилася, щоб він одужав.

“Я завжди буду поруч, синочку. Ти моє все,” – відповіла вона з глибоким полегшенням у голосі.

Максим вирішив, що повертатиметься додому на деякий час, щоб відновитися. І хоч він зрозумів, що сам не завжди був ідеальним сином, йому стало важливо зрозуміти: мама – не просто людина, яка годує та чекає його вдома. Вона – той стовп, що дозволяв йому витримувати труднощі, навіть коли він не помічав цього.

Коли він повернувся додому, то став багато часу проводити з мамою. Вони разом пили чай, сміялися, говорили про все на світі.

“Мамо, ти знаєш, я досі пам’ятаю, як ти мене водила на перші заняття з танців. Я ж тоді не хотів! А ти все одно заставляла, навіть коли я капризував,” – сказав він, згадуючи дитинство.

Марта посміхнулася, витираючи сльози.

“Так, я знала, що це важливо для тебе. Іноді треба було просто змусити тебе повірити в себе.”

“І тепер я тобі за це дуже вдячний, бо завдяки танцям, виступам на сцені, я тепер не боюся публічних виступів між людьми. Заняття танцями не лише розправили мою спину, але й надали мені впевненості. Дякую тобі, мамо. Вибач, що не завжди розумів тебе і не завжди був найкращим сином.”

Максим зрозумів, як багато він отримав від матері, просто він був надто молодий, щоб це оцінити. Тепер він намагався повернути їй хоча б частину того, що вона зробила для нього.

Ті кілька місяців, які він провів вдома в період відновлення, стали для них обох важливими. Вони знову навчилися бути поруч, розуміти одне одного і підтримуватися, навіть якщо світ навколо був складним і непередбачуваним.

Діти, навчіться цінувати батьків, вони – той безцінний скарб, подарований вам Богом. Батьки – це люди, які здатні заради вас на все. Цінуйте їхню любов і підтримку!

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.