У моїй сім’ї дуже трепетно ставляться до пам’ятних речей. Старовинна швейна машинка, різні фарфорові фігурки, прикраси на ялинку, прикраси – все це дбайливо зберігалося і передавалося з покоління в покоління.

Бабуся розділила сімейні реліквії між онуками – мені перепав дивовижний срібний гребінь із гранатом та дрібними рубінами.

Носила його лише в особливих випадках – випускний з університету, весілля з моїм чоловіком, святкування ювілеїв. Моя подруга Алла знала про мою любов до цієї прикраси. Завжди тільки хмикала, коли бачила гребінь у мене у волоссі. Нарікала, що зараз стільки сучасних прикрас, а я чіпляю на себе цей раритет. От тільки на своє весілля їй знадобився саме мій гребінець, а не магазинна біжутерія.

– Розумієш, Наталю, я виходжу заміж утретє. Хочеться зробити цю подію особливою. Тому весілля буде в античному стилі. І твій гребінь дуже доречно вписується в мою задумку, – весело щебетала подруга, наминаючи бутерброди у мене на кухні.

Я без всяких зайвих думок погодилася позичити гребінь на торжество, тільки попросила поводитися з ним дуже дбайливо. Алла запевнила, що здуватиме порошинки з прикраси і нікому не дозволить навіть косо глянути на неї Весілля справді вийшло казкове. Аллочка наче сяяла у своїй оригінальній сукні з каскадом золотого волосся. Я щиро раділа за подругу – не кожна може знайти своє щастя після сорока років! Але відгриміло весілля, молодята повернулися з міні-відпустки. А мій гребінь так і не зайняв своє місце на полиці. І подружка підозріло мовчала.

Чекала ще кілька днів і написала Аллі прохання повернути мою прикрасу. Але на повідомлення вона не відповіла. Ситуація мене дивувала і в голову лізли різні думки. Добре, що подружка сама зателефонувала. Але про гребінець в розмові жодним словом не обмовилася. Лише попросила скинути фото із
весілля для колекції.

– Алло, я все розумію, ти поринула у сімейне життя, забігалася, але поверни, будь ласка, мій гребінець. Ми домовилися, що після весілля ти його відразу повернеш, – зібравшись з духом, сказала я.

– Ой, а я вже й забула. Він точно у мене в вдома. Просто не встигаю розібрати речі після переїзду до Славка. Не хвилюйся, поверну твій раритет назад, він ще кращий буде, – заспокоїла мене Алла. Але її чомусь веселило моє хвилювання.

Але ні за тиждень, ні за місяць гребінець до мене не повернувся. Подружка завжди вигадувала причини: то вони з чоловіком занедужали, то роботи навалилося, то терміново треба було їхати.

Я затамувала образу, чесно кажу: спочатку хапає мій гребінець і називає старим, а тепер повертати не хоче. Я вже не знала що робити і наважилася піти до них. Ввечері після роботи рушила до молодят з твердим наміром повернути сімейну реліквію.

Двері відчинив Славко, а Алла десь блиснула за його спиною у легкому халатику. Я одразу сказала, що заходити не буду, прийшла лише за гребенем. Подружка попросила чоловіка дати нам хвилинку побалакати, тому він миттю зник.

– Знаєш, Наталко, моє весілля пройшло чудово. Славко похвалив мій образ, з першого дня носить мене на руках. Це все твій гребінь нам удачу приніс. Боюся, якщо віддам його тобі назад, то і сім’ї не буде. Хай він краще в мене побуде. А тобі його даватиму, якщо захочеш піти на якусь урочистість, – випалила свою промову Алла, ніби заздалегідь готувала її.

– Ну ні! Повертай мою річ і давай не будемо сваритися. Ми домовлялися давно, те що ти робиш, це просто абсурд. Це сімейна цінність, яка мені дуже дорога! – обурено сказала я.

Але Алла благала, що це погана прикмета віддавати весільні прикраси. Довелося голосно покликати Славка і попросити його принести гребінець, що він і зробив.

Я не знаю, чи буду далі дружити з Аллою, бо погодьтеся, ситуація неприємна і навіть дивна. Мені для неї тепер навіть пластикових сережок шкода.