Ніна вкотре перерахувала гроші.

-Так, не густо… Але що робити? Така вже зарплата, – подумала вона.

А треба ще сплатити комуналку, купити продукти, зрештою…

Що ж можна придбати? Ніна блукала по магазину і ахала від одного виду цінників, що стрімко змінюються.

Вийшло, що вона може купити молоко, батон і пачку макаронів.

На масло вже не вистачало, а ось маргарин можна взяти.

Ніна пролітала і з кавою, і з чаєм, і з цукерками до чаю, і з сиром, який дуже любила.

Залишалося сумно брести до колишньої свекрухи по овочі і вислуховувати чергове:

-А я говорила!

Ганна Василівна – та ще жіночка. І, головне, що б вона не говорила – завжди мала рацію.

Напевно, через свою мудрість вона прожила на цьому світі майже сімдесят шість років.

І якби Ніна прислухалася до свекрухи, то не порпалася б зараз у гаманці зі сльозами на очах, а жила б, як усі люди. Або навіть краще! Ось!

Краще, гірше, яка різниця. Що було, те минуло. Чоловік Ніни Микола пішов від неї два роки тому.

А як пішов – на день народження Ніни, коли вона цілий день поралася на кухні, накрила стіл.

Микола сів за стіл, добре поїв і заявив:

-Все, Ніно. Не можу я так більше. Іду я.

Ніна так і застигла. А Микола очей не ховав. Він це вмів – у всіх своїх гріхах та похибках звинувачувати Ніну.

-Тобі скільки років виповнилося? Правильно, сорок один! А мені сорок п’ять. У цьому віці у нас онуки повинні бігати. А де вони? Немає. А чому? Бо немає у нас дітей. Ти їх завести не зволила.

Ось воно як! Не зволила! Начебто народити дитину – це як у магазин збігати, чи підлогу помити! Ах, яка краса.

-Та що ти таке говориш? – сказала Ніна. – Бідолашний, втомився! Та які з тобою діти? Ти за котом не стежиш, він не нагодований у тебе може цілодобово ходити, не те що дитина!

Та я навшпиньки по квартирі ходжу, а ти вічно кричиш, що голосно! Які тобі діти! Та я, може, спеціально не хочу від тебе народжувати!
І звідки в Ніни взялася така спритність? І навіщо? Микола, ніби на це й чекав, скочив, стілець відставив, і пішов, на прощання сказавши:

-Поки що поживу в іншому місці. Даю тобі час знайти інше житло. Квартирка ця моя-я-я…

І гримнув дверима. Ніна сиділа і не знала, що й робити.

У хаті запала тиша.

Це потім Ніні розповіли, що Миколка «одружився трошки» на дівчині, продавчині взуттєвого магазину, де якось купував собі черевики.

Розповіли гарно, смакуючи, як її благовірний бігав у магазин з квітами. А квіти ті, на дачі, з грядки були зірвані.

Ніна по цибулинці збирала роками, доглядала свої лілії: ніжно-рожеві, лимонно-жовті, тигрові та вогненно-червоні.

А він узяв і вирвав з коренем квітки, відламавши стебла від цибулин…

Втім, дівчині можна поспівчувати. Вона вважає, що приз виграла. Ага, аякже. Коханий пошкодував грошей на квіти, пошкодує і на сукню нову, і на туфельки.

Хоча якщо подивитися з боку на обраницю Миколки, то одразу виникнуть сумніви: кого тут треба пошкодувати. Дівчина з взуттєвого магазину була висока, добротна і міцна жінка. Одразу видно, Миколка спеціально вибирав, думаючи, що така йому цілий дитячий садок понароджує. Ну ну…

Цікаво, чи свекруха знала про роман свого сина?

Вона, звісно, ​​при Ніні сварилася на Миколку, але й Ніні дісталося.

-А я тобі що казала, років із двадцять тому? Га? Вічно вдягнеш не зрозумій що! Я тобі скільки нормальних речей надарувала? Де вони? Ось тепер і ходи сама!

Де, де… Ніна пам’ятає ці «вбрання». Величезні панталони до колін, з байкою на вивороті, в безглузду квіточку. Миколка б тоді вже втік, якби побачив на дружині таку «витончену розкіш».

Почався поділ майна. Хоч колишній і казав:

-Все моє!

Але суд розпорядився поділити «все моє» рівно навпіл.

Ніні дісталася дача, а Миколці – квартира. Але тут втрутилася свекруха, яка жила на дачі кілька років і здавала свою квартиру за дуже хороші гроші:

-Так, діточки, а мене ви запитати не схотіли, так? Ніна, виходить, сюди переїде, мужиків почне водити, а я куди?

-До себе додому, мамо, – заперечив Микола.
-Ах ти, молодець! Дівка щодня невідомо чим буде на роботу добиратися? А ти що, зі своєю продавчинею в квартирі прохолоджуватимешся?

Отже, вирішили так: Ганна Василівна продовжила з комфортом жити на дачі з усіма зручностями, свою квартиру віддала синові, а Ніна благополучно залишилася у рідному житлі.

Тільки вона зітхнула, з вдячністю думаючи про свекруху, як нова проблема: разом із майном суд поділив навпіл і борги подружжя.

Так і мала тепер Ніна половину кредиту чоловіка віддавати. А що? Все по чесному. За гарне життя треба платити!

Ось чому йшла вона на автобусну зупинку. Транспорт ходив тепер рідко, раз на тиждень. Усі на машинах, автобуси напівпорожні, і їздять у них лише пенсіонерки.

Під’їхав старенький автобус, стомлено зітхнув, відчинивши дверцята.

Пасажири, які знали одне одного все життя, віталися, пліткували, скаржилися на маленькі пенсії, на високі ціни, обговорювали новини.

Ніна мовчки дивилася у вікно. Так не хотілося їхати випрошувати… На власну ж дачу…

Кожну грядочку вона обходила, підняла і спушила, радіючи, дивлячись, як прокльовуються, набираючи сили від запашної землі, зелені сходи.

Будинок був у квітах, дерева, дбайливою рукою побілені. У хаті – світло, квітчасті фіранки на вікнах, ліжко під ошатним пледом, а стіл, оточений витонченими віденськими стільцями, покритий білою скатертиною.

І ніякого мотлоху: ні старих диванів, ні обдертих крісел, ні купи непотрібних ганчірок – нічого такого, простір, повітря та краса!

Не дарма Ганна Миколаївна років п’ять тому попросилася сюди! Вона хитра – сама собі гірше не зробить!

Розлучення розлученням, а картопля сама себе не посадить. Ніна працювала важко. Урожай в квартирі не збережеш, у підвалі надійніше.

От і доводиться їздити щотижня – усе ж прибуток якийсь до мізерної зарплати.

Ганна Василівна стоїть над душею, життю вчить, але таки чайник поставить, нагодує, спати покладе, ні на хвилину не замовкаючи:

-А я казала, казала тобі, Ніно! Не можна бути такою! Он, у Миколи з цією, прости Господи, вже Іванко підростає, скоро на бабу дитину лишать і нового зачнуть! А ти ходиш туди-сюди, нічого в житті не розумієш. Роботу змінила? Що ти у школі все сидиш? Якої пенсії чекаєш?

А Ніна слухатиме і злитиметься, розуміючи, що свекруха права: роботу треба міняти.

Ніяка робота, для самотніх розведених вона не підходить. Адже вона вже не дівчинка, хто візьме в офіс жінку за сорок? В магазин іти? То там сили треба мати, а де їх взяти? Від усього цього хотілося плакати.

На кінцеву автобус приїхав з однією лише пасажиркою – Ніною. Вона звичним поглядом окинула синє озеро, яке обіймало село, нові червоні дахи багатих дачників, поле з козами, що паслися на траві.

Добре тут, просторо…

З цими думками Ніна вийшла з автобуса і попрямувала до свого (або не свого) будинку.

Вже здалеку вона помітила робітників, які метушилися у дворі.

-Невже Ганна Василівна розщедрилась на свердловину? Оце так! Звідки гроші такі? Микола дав?

Відчинила хвіртку, привіталася зі свекрухою. Та, почервоніла, помолодшала, стояла біля машини і віддавала розпорядження, як пані. Крута!

-Давай, проходь, ніколи церемонитися! Чоловіків ще годувати обідом треба! – сказала Ганна Василівна.

-Оце так! Тепер у вас буде свердловина? – спитала Ніна.

-У в-а-ас, – простягла свекруха. – У вас! Радуйся. Набридло щоразу на колодязь ходити! Даремно я гроші збирала, чи що? – Ганна Василівна обережно глянула на робітників – ще почують.

Довелося залишитись на вихідні.

Ніна хотіла було сказати, що мужиків годувати зовсім необов’язково, та куди там, сперечатися зі свекрухою.

Щоправда, працівники трапилися не нахабні, діловиті. Поїдять, подякують хазяйкам і – надвір.

Бригадир Петрович, кремезний, ні-ні, а зиркне на Ніну, затримає на ній погляд, від чого вона червоніла.

-Що ти думаєш, як дівчинка. Чоловік справний який. Сама б за нього заміж пішла, – шепотіла свекруха. – Бери, та користуйся. Петрович неодружений, розлучений. Тобою цікавився. Я сказала, що ти моя донька. Ну а що? Може ж у мене дочка трохи недолуга бути?

-Ну, як вам не соромно? – обурювалася Ніна.

А сама думала: Ганна Василівна скаже щось таке вічно, але весь час точно. Чоловік їй, і справді, подобався: такий справжній, небагатослівний. А дивиться так…
-Ви мені скажіть, це вам все навіщо? – запитала вона свекруху.

-А треба! Тут краса – будуйте собі кохання на здоров’я. Миколка зі своєю будує, і ти з цим… А потім, як приїдете одночасно на дачу, та якось розсваритеся між собою! Петрович Миколці швидко розкаже, що і як, а вона, прости Господи – тобі! Я спеціально сусідок покличу і насіння насмажу. Ось навіщо!

Ось що вдієш з тією свекрухою, га? Виводить із себе! А Петрович дивиться все, безсовісний. Ніна схопила рушник і побігла на озеро.

Вона з насолодою зайшла у прохолодну воду, а потім, поволі пливла на спині і дивилася на небо.

Покупавшись, вона сіла на місток і думала про все і ні про що. Все-таки це дуже приємно, коли на тебе дивляться з неприхованим інтересом. Давно Ніна такого не відчувала…

-Вибачте, будь ласка, що завадив вам. Але ваша мама мене прямо відправила сюди, – Петрович виглядав збентеженим.

-Я навіть здогадуюсь, що вона вам сказала, – чомусь Ніна не соромилася дивитися йому просто у вічі.

-Цікаво що, – Петрович сів поруч.

-Вона сказала, щоб ви «йшли вже й брали цю недолугу, щоб будувати з нею любов!».
Чоловік трохи помовчав, а потім розсміявся.

-Смішно вам? Зараз буде ще смішніше. Ганна Василівна мені не рідна мама, але рідна свекруха! Щоправда, колишня! І вона мріє, щоб ми з вами і колишній чоловік зі своєю молодою дружиною зустрілися і посварилися. А свекруха покличе сусідок і насіння лузкатиме!

-Ось як? Оце так? А мені каже: донька приїде, самотня, неприкаяна, улюблена, ха-ха-ха! – сміявся Петрович.

-Прямо-таки улюблена? – Ніна теж заливисто сміялася. – І… єдина, неприкаяна?

-Ага.

Сміючись, вони трохи помовчали. Петрович простягнув руку:

-Мене звуть Василь. Розлучений. Давно. Не склалося з дружиною, обоє винні. Та й хай, нехай щаслива буде. Дітей немає. Не мільйонер, але дохід маю, копійки тобі рахувати не дозволю. Говорю так, бо закохався в тебе. Прямо говорю. Соромитися мені нічого і нема кого.

-Так прямо і закохався? – кокетливо перепитала Ніна.

-Так. Хоча я не гультяй, а серйозна людина і проста. У тебе руки гарні. І очі. І сама ти – для життя створена. Ось так.

Вони мовчали, а потім розмовляли, і Ніна розповідала Василеві про все своє життя так легко і просто, ніби знала цю людину завжди, від народження. Вони говорили весь вечір, весь ранок, а потім Петрович, відпустивши робітників, попрощавшись із Ганною Василівною, відвіз Ніну до міста.

Розлучатися було важко. І вони вирішили… не розлучатися. Ніна ще потім довго соромилася свого нового життя.

Василь забрав Ніну до себе.

Виявляється, у двох людей можуть бути спільні плани та мрії. І найдивніше – двом не тісно і не важко. І не нудно.

Ганна Василівна дзвонила Ніні і сварилася:

-Що, закохані? Спокійно живете, радієте? Я, розумієш, стараюся, стараюся, ночей не сплю, все для неї роблю, а ти? Ану Василеві слухавку дай! Васильку, привіт. Ти що це, Васильку, таку мені погану свердловину зробив? А я говорю – погана! А я говорю – так! Вода каламутна! Та нічого ти не перевіряв! Ось приїжджай і подивишся! А я говорю – приїжджай! Все! Кінець зв’язку!

Приїдуть аж бігом! Роботи он скільки на городі!

Миколка не дуже сюди рветься. Й Іванка не показує, під дудку своєї танцює. Та й нехай танцює. Це з Нінкою можна було отак, а нова дружина його одразу приструнить.

Нічого, Миколці корисно. Сама, напевно, винна, що таким виховала. Та й Бог із ним, аби щасливий був, й Іванко ріс здоровеньким.

А їй не нудно: Нінка є, Василько, котик їхній. Дай їм Бог усім здоров’я та довгого життя…

Ганна Василівна посиділа трохи, поклавши на коліна руки. Зітхнула і пішла ставити тісто: молодята дуже любили пиріжки з капустою.

Якраз до їхнього приїзду встигнуть. Чоловік у будинку, треба годувати добре. Як би йому сказати, щоб дах з правого боку подивився – підтікає щось останнім часом…