Мар’яна їхала із села, яке вона вважала забутим Богом місцем, і твердо вирішила: більше туди ніколи не повернеться.

— У це захаращене село я більше ніколи не ступлю ногою. Бур’яни, городи, сусіди-пліткарі — це не для мене, — промовляла вона подумки, дивлячись у вікно поїзда.

На це було кілька причин. По-перше, дружина Івана, про яку всі говорили, що вона старша за нього на добрих два десятки років. По-друге, сусідка Ліля пустила плітку, ніби Мар’яна при надії, і ця чутка швидко дійшла до матері Івана.

По-третє, її дратувала сама ідея жити разом із батьками чоловіка. Мар’яна не могла зрозуміти, чому хтось добровільно погоджується на таке співіснування.

Того весняного ранку, поєднаного з багнюкою і снігом, Мар’яна йшла до залізничної станції, уявляючи інше життя в райцентрі.

У місті вона знайшла роботу в швейному цеху. Завдяки наполегливості та майстерності їй швидко довірили керівництво цехом.

З часом Мар’яна змогла придбати власну квартиру. Життя почало налагоджуватися: подорожі за кордон у справах роботи відкривали перед нею нові горизонти.

Проте в особистому житті їй не щастило. Незважаючи на це, вона стала матір’ю. З батьком доньки шлюб не склався, але Мар’яна була щаслива мати свою маленьку Соломію.

Мар’яна присвятила себе вихованню доньки. Соломія росла в любові та достатку: навчалася в приватній школі, а пізніше вступила до престижного університету.

Соломія мала чимало прихильників, але одного вечора повернулася додому і повідомила матері, що вагітна. Ця новина застала Мар’яну в період напруженої роботи. На емоціях вона сказала:

— Ти вже доросла, тобі 20, вирішуй сама, що робити.

Соломія вирішила, що ще не готова до материнства.

Минали роки. У 25 вона прийняла пропозицію руки й серця одного зі своїх залицяльників, і молодята почали жити окремо.

Мар’яна зітхнула з полегшенням, але її спокій тривав недовго. Через три роки Соломія з’явилася на порозі її дому, плачучи.

— Мамо, я не можу мати дітей, а мій чоловік наполягає… — жалілася донька, прохаючи грошей на консультацію у закордонних лікарів.

Мар’яна продала свою машину та віддала всі заощадження, але лікування не дало результатів. Проте Соломія не зупинялася. Знову і знову знаходила нових спеціалістів, а для цього були потрібні гроші.

Наступного разу Мар’яна продала свою трикімнатну квартиру і переїхала в однокімнатну, щоб підтримати доньку.

Та через кілька місяців Соломія повернулася до матері з валізою. Її шлюб розпався, і вона звинувачувала всіх, окрім себе.

Ця ситуація змусила Мар’яну задуматися про своє життя. Вона згадала, як сама тікала з села, звинувачуючи обставини, і як тепер усвідомила, що втратила багато цінного. В її пам’яті спливли спокійні літні вечори біля річки, збирання ягід, походи в ліс за грибами.

І з цими думками у Мар’яни з’явилося бажання повернутися туди, звідки вона колись тікала, — у рідне село.