Я тоді студенткою була, чимало моїх друзів підтримали мене. Та були й такі, що не зрозуміли.

 – Тобі робити нічого? Чи вирішила патріоткою стати?

А моя тітка взагалі почала усім родичам розповідати, що я здуріла, бо зраджую свою сім’ю і її традиції. Поступово я просто перестала спілкуватися з усіма, хто мене не підтримував. Я закінчила навчання, знайшла роботу, а згодом вийшла заміж. Чоловік мій зі Львова, та ми вирішили жити все ж в Одесі. Попри все я люблю своє місто. В 2022 році коханий вирішив захищати нашу країну. А я залишилась чекати його. Вдома я намагаюсь бути корисною. Допомагаю волонтерам і працюю, щоб донатити. А ще виховую нашого сина Захара.

Нещодавно зі мною сталася вкрай неприємна ситуація. Я вирішила піти з сином в кафе на тортик. До нашого столу підійшла офіціантка.

 – Скажіть, будь ласка, які тістечка у вас найсвіжіші?

 – Тістечка? Что ето? 

 – Ну, тортики. 

 – Є чизкейк, десерт Павлова, тірамісу.

 – Гаразд, два чизкейки.

Вона розвернулась і пішла, вимовляючи “Гаразд… тістечка… Панаєхалі западєнци…”

 – Що ви кажете?

 – Нічого.

 – Ви щось маєте проти української? Чи ми не в Україні зараз?

 – Іспортілі ви наш город і нашу жізнь.

Я вже хотіла піти звідти. Як раптом в нашу розмову втрутився військовий, який випадково почув все це, сидячи за сусіднім столом.

 – У вас якісь проблеми? – спитав він в офіціантки.

 – Ві о чьом?

 – Може вам пояснити, де ви знаходитесь, бо трохи наплутали?

Погляд в неї був наляканий. Втекла. Та військовий не зупинився, викликав менеджера і написав на неї скаргу, ще й сказав, що про це всі мешканці міста дізнаються. За хвилину та офіціантка вилетіла з кафе с сльозах.

 – Із-за вас мєня уволілі!

 – То може мову вчіть!

Мені не було її шкода, та прикро через те, що в Одесі досі повно таких людей. І як з цим бути? Як нашій країні йти вперед, коли таке коїться? Як перемогти?