Зіна та Іван прожили у шлюбі багато років. Весілля золоте відзначили та ще десять років прожили. Двоє дітей, п’ять онуків, правнучка. У сина Олександра (старшого) троє доньок. Заміж не збираються. А ось донька Віра порадувала, двоє дітей у неї і вже онука. Їхня правнучка виходить.

Зіна та Іван любили всіх. Усім допо магали, благо пенсії дозволяли та й до пенсії добре заробляли.

Все б може й йшло так далі, але Олександр після свого п’ятдесятирічного ювілею пішов із сім’ї. Закохався. Залишив квартиру колишній дружині та дочкам. Невісточку батьки любили як дочку. Намагалися говорити із сином, але все марно.

А пішов син у нікуди. Його кохана не мала нічого. У маленькому селі жила її мати. Три дочки по всій країні. Ось і все, що в неї було. Дочки з матір’ю спілкувалися мало. Дзвінок раз на два тижні. Мабуть заслужила на таке ставлення. На двох у них шість доньок. І ніхто не хоче з ними спілкуватись.

Зіна одразу невзлюбила нову кохану си на. До себе в хату не пускала. Сашко ображався, але нічого вдіяти не міг.

Жили вони спочатку на орендованій квартирі, а потім купили невеликий старий бу диночок у межах міста. Сашко працював, старався щосили. Брав додаткові зміни. Одяг зносився. Потрібні були гроші на гарне житло. У хаті взимку було жити холодно. Та й його співмешканка потребувала комфорту. Вона ніяк не розраховувала на життя, як у селі. Так живе її старенька мати, а їй так не хотілося.

Гроші батьки мали, але синові вони допомагати з житлом відмовилися. Коли син приїжджав до них, мати гроші йому в кишеню, а батько нічого. А раніше добре помагали. Можливо Сашко вже й шкодував, що так вчинив, але дороги назад немає. Дружину, що була перед відходом, образив, зі старшою дочкою посварився. А дві інші з ним розмовляти відмовилися.

Віра намагалася з братом поговорити.

– Сашко. Навіщо тобі це? Яке тут кохання? Ти подивися на кого ти став схожим. Вічно втомлений ходиш, все для неї стараєшся,  а вона що? Лидай її, дружина не пустить, то хоч із батьками живи. Їм вже допомагати треба.

– Сама й допомагай.

– Та я то допомагаю.

Сашко і справді виглядати став набагато гіршим. Постарів, змарнів, посивів. Сес тру не слухав, вона ж молодша вчити його. Та ще й на десять років. Навіть образився на неї і вирішив поквитатися. Вірі ж батьки, як і раніше, допомагали, а йому відмовляли. Зустрівся з чоловіком Віри. Посиділи, підняли за зустріч. Почав умовляти його на зраду. Відразу було послано Сашка далеко і надовго.

Нарешті, гроші на перший внесок по іпотеці були зібрані. Придбано невелику квартиру. Сашко працював не покладаючи рук. Його нова вже дружина теж працювала. Тішило наближення пенсії, буде легше. А то ще й меблі потрібні. Облаштована лише кухня. А в кімнаті один матрац.

І ось не стало Івана. Старість зробила свою справу. Мати в повній розгубленості. Думати ні про що не може. Натомість Сашко добре думав. Почав шукати в будинку батьків заощадження. У банку батьки грошей не зберігали, вся готівка була вдома. Батько та мати не довіряли банкам. Шукав, щоб ніхто нічого не помітив. Особливо сестра. І знайшов. Зробив широкий жест – сплатив усі витрати на прощання з батьком.

Мати виявила, що грошей немає, вже після прощання. Не грошей було шкода, а те як зробив син. Те, що це зробив саме він, вона не сумнівалася. Побачила у нього в сумці гроші та сказала. А він приховувати не став.

– Недобре зберігати вдома таку суму. Я покладу в банк і карту тобі принесу.

Але ні грошей, ні карти мати так і не побачила. Син увесь час лише обіцяв. Та й грошей уже не було. Було закрито іпотеку та куплено меблі. Добре, що там були не всі гроші. Частина їх зберігалася окремо. Там їх було трохи менше, але вони збереглися.

Віра тимчасово переїхала до матері, навіть улаштувалася на роботу. Вони так вирішили із чоловіком, бо мама до них у місто переїжджати не хотіла. Він і сам приїжджав кожних вихідних. Сто кілометрів від міста.

Віра знала, де мати тримає гроші. Це стара сумочка, яку давним-давно подарувала їй Віра.

Весною вона перебирала одяг у шафі з дозволу матері, там і знайшла. Все старе треба було викинути, поки мама не передумала.

Мама тільки спостерігала. Багато чого викинули.

– Кишені всі перевір. Іноді там також може бути цінність, – говорила Зіна доньці.

У кишенях справді знайшлися гроші. Різні були, навіть ті які вже давно не ходять.

– Це теж час викинути, подивися яка пошарпана, – вказала Віра на стареньку сумочку.

– Така сама, як я. Це ти дарувала з першої зарплати, пам’ятаєш?

– Пам’ятаю.

– Залиш, це пам’ять. Не стане мене – викинеш.

Віра відкрила сумочку. Там були гроші, багато. Просто закрила сумочку та прибрала назад у шафу до задньої стінки.

Життя йшло своєю чергою. Минуло три роки. Мама часто нездужала, іноді лежала у палаті. Син приходив, та рідко.

– Віра, – сказала якось мати. – Будинок вам із братом навпіл буде. Але сумка лише твоя. Забери її з додому. Бо потім її не побачиш. І Сашку не кажи, він своє вже давно взяв. Забери. І портрет наш із батьком потім візьми. Сашку він не потрібен.

– Мамо! – Віра зрозуміла, на що натякає мати.

– Я знаю що говорю. Я тебе зачекаю.

– Добре, як ти скажеш, я швидко. Вранці поїду, а на обід вже повернуся. У Миколи вихідний разом і приїдемо.

– Добре. Я на вас чекатиму. Та й годі вже Миколі працювати. Усіх грошей не заробиш.

Віра та Микола приїхали. Усі разом пообідали. Надвечір матері не стало. Їй було майже 90 років.

Вранці зібралися родичі. Приїхали їхні діти, онуки, Олександр. Сашко оглядав будинок як справжній пройдисвіт. Прикидав, де можуть лежати гроші. Видивлявся за сестрою. Аж раптом без нього знайде і не скаже. Після прощання, коли всі роз’їхалися, він відкрито почав ритися в шафах.

– Сашко. Ти чого шукаєш?

– Заощадження матері. Краще допоможи. А нам треба спадщину ділити. Окрім будинку мають гроші бути. Я згоден і на гроші, а будинок можеш собі залишити. Мені він без потреби.

Віра почала вдавати, що теж шукає гроші. Тільки нічого не було. Та й не могло бути. Сашко сварився, шукав. На Віру він навіть не подумав. Його сестра чесна. З роду чужого не брала. Навіть гаманці, що їх знаходила, завжди повертала господарям.

– Мама нездужала. Ти знаєш, скільки грошей йшло на ліки? – сказала нарешті Віра. Вона обманювала вперше, іноді це треба. – У неї пенсія була меншою, ніж у батька. Звідки гроші. Навіть ми їй помагали.

На її подив Сашко повірив.

– Ну що? Будинок продаватимемо? Він мені не потрібен. Та й нічого не потрібне звідси.

– У нас є півроку, ще встигнемо. Я лише портрет батьків візьму.

– Забирай. Куди мені з ним. В нас євроремонт.

Через півроку Віра та Микола викупили половину будинку в Олександра, а ще за півроку переїхали. Свою квартиру залишили молодшому синові. А доньці допомогли виплатити іпотеку. Грошей у сумочці матері вистачило. Портрет повернувся на своє місце. Почепивши його на стіну, Віра згадала мамині слова. Як вона мала рацію. Портрет Сашку і справді не потрібен. Йому б лише гроші. Сумно, але це так.

– Віро, ти почепила криво. Я виправлю. Добре, що глянув. Шнурочок вже майже зовсім зіпсувався. Я зараз заміню.

Микола знайшов нови і майже вже почепив.

– Віра. Йди сюди. Тут сюрприз.

Між фотографією та картонкою був конверт.

Два короткі слова: “На пам’ятник”. Віра заплакала, пам’ятник вже стояв. Микола спеціально для цього їздив у відрядження. А коли поставили пам’ятник, то й із поїздками припинив. Час і відпочити. Усіх грошей не заробиш…

Джерело