Маю друга в якого тітка живе в США. Потрапила вона туди з Німеччини у 1946 році. А в Німеччину її забрали з України нацисти. Жила і працювала вона разом ще з двома подругами в родині німецьких фермерів (“бауерів”). Усі троє жили в окремому флігелі. Кожна в окремій кімнаті. Кухня, ванна, туалет з унітазом (який уперше в житті побачили). Уперше дізналися, що таке спідня жіноча білизна, між іншим.

Робота важка. Але поряд і німці точно так само гарували. Харчування – таке саме, як у господарів. Був 1 вихідний на тиждень, а також святкові дні разом з господарями. Навіть гроші платили – на мило та пиво. Ставлення нормальне. Не як до рідних, але і не як до недолюдків.

Так от: після того, як до Німеччини прийшли “наші” – усі троє дівчат ховалися від них, аби не забрали назад у колгоспне “щастя”. А потім, ризикуючи життям, перейшли до американської зони окупації й після поневірянь у таборі переміщених осіб, за дозволом американської адміністрації, виїхали в США.

Другий приклад. Була у нас сусідка – баба Катя. Їй тоді пощастило менше – потрапила не до “бауерів”, а до трудового табору при заводі. Окремої кімнати не мала. Жили у бараках. Робота каторжна, по 12-14 годин. Харчування напівголодне – супчик, якась каша майже без жиру, кусень хліба, ерзац-кава з жолудів або поганенький чайок.

Але теж мали один день вихідний на тиждень, правда, не завжди. І якісь гроші їм теж платили. Небагато – половину від того, що заробляв німець, та ще й вираховували кошти на утримання. Але і на ті гроші, що залишалися, трохи чогось купити можна було.

Ставлення з боку адміністрації – дуже жорстке. До фізичного насильства не доходило, але постійно давали зрозуміти, що вони – “унтерменші”.

Утім, у них там був свій андеграунд. І свята традиційні відзначали, і дні народження святкували, і танці влаштовували. Навіть, бувало, з хлопцями із сусідніх бараків зустрічалися.

Одного разу подружку баби Каті німці розстріляли. Без суду. Публічно. Бо вона – молоденька дівчинка, не встояла від зваби – залізла у чийсь садок і нарвала черешень. Господар виявився чи то жадібним, чи то не любив “унтерменшів”, чи то просто “надто правильний” – поскаржився владі і…

Після цього, казала баба Катя – ніхто не насмілювався бодай щось без дозволу взяти.

Про зґвалтування ніхто не згадував. Можливо, десь і було. Люди всюди різні. Але за законами Рейху зв’язок з “неарійцями” вважався злочином проти “чистоти раси”. Можливо, тому. Кажуть, були випадки добровільних стосунків і не лише німецьких чоловіків з українськими дівчатами, але й навпаки – знову таки люди всюди люди.

Одне слово, було по-різному. Десь краще, десь гірше, десь зовсім погано і рабство є рабством, хай там навіть і з трусиками та унітазами познайомилися. Але… Є два моменти.

Момент перший: незважаючи на все це, маса людей все ж ховалася від радянської окупаційної адміністрації й прагнула на Захід. Баба Катя з подругами повернулася до СРСР, своїм ходом, у більшості ніжками. Якось пожалкувала – каже, були б дорослішими і розумнішими – залишилися б.

Момент другий: то було рабство на чужині. Але на батьківщину люди не хотіли повертатися, бо там рабство було ще страшніше. На чужині у рабів один день вихідний, і в СРСР формально теж, але часто “за численними проханнями робітників”, гарували і в неділю. Щоправда, по 8 годин, а не по 12. Але це не стосувалося колгоспників, тобто майже половини тогочасного населення, які гнули спину від темна до темна.

У Німеччині платили, хоч і дріб`язок. В СРСР колгоспникам, тобто знову таки майже половині населення, грошей за їхній труд не платили взагалі.

У Німеччині ерзац-каву давали. Хочете знати, яку пайку мали радянські люди під час війни ?

Ось вам фото. М`ясо-риба 500 грамів, цукор – 200, макарони-крупи 600 грамів. НА МІСЯЦЬ. Ну і 800 грамів хліба на день для робітників та 600 для службовців.

Солодкого у долі остарбайтера не було нічого – рабство є рабство в чужій країні. А як назвати долю радянських людей? І не лише під час війни. Колгоспникам було заборонено без дозволу покидати свої села ще у 1932 році. Робітникам та службовцям заборонили змінювати місце роботи у 1940-му.

Нацисти примусово вивозили на роботу підлітків 14-15 років з поселенням у бараки під охороною.

Рідна радянська влада примусово мобілізовувала підлітків 14-15 років на роботу з поселенням у бараки під охороною. Там остарбайтери, а в СРСР це називалося “трудові резерви”.

Якщо хтось дочитав до цього моменту, вже зрозумів, що я хотів сказати цим текстом. Так, любі мої – комунізм нічим не кращий за нацизм і навпаки. І радянапримусовінський соціалізм Сталіна та його нащадків нічим не кращий за націонал-соціалізм Гітлера. Це дві найстрашніші системи в історії людства.

Нацизм засуджено. З портретом Сталін на грудях досі ходить чимало моральних потвор.

Павло Бондаренко.