Даша від матері з’їхала два роки тому, у двадцять чотири роки. Майже рік молода дівчина перебивалася випадковими заробітками, у серйозні компанії її без досвіду не брали. Але Дар’ї все ж таки пощастило.

Вона спочатку влаштувалася молодшим менеджером з продажу в одну будівельну ферму. За вісім місяців доросла до заступника начальника відділу. Ініціативну, виконавчу та наполегливу співробітницю помітив сам генеральний директор.

Тепер Даша могла собі дозволити винаймати пристойну квартиру, їздити на таксі, а не на метро. Про покупку власного автомобіля дівчина не думала, хоч можливість і була. Дарина боялася сідати за кермо, тому й обходилася послугами професіоналів.

Якусь частину зарплати Даша надсилала матері. Незважаючи на те, що розлучилися вони погано, дівчина все ж таки виконувала свій дочірній обов’язок, допомагаючи батькові фінансово.

Можливо, Даша б і не пішла з квартири, де виросла, якби не новий співмешканець матері. Микола був грубим, часто відпускав падчериці сальні компліменти, що дуже не подобалося Даші.

Коли дочка матері повідомила про те, що з’їжджає, Людмила Петрівна не дуже й засмутилася, ініціативу підтримала:

— І правильно, час уже настав. Нам утрьох справді у двох кімнатах тісно. — Ти теж скоро захочеш влаштувати своє особисте життя, почнеш зустрічатися з хлопцем, а тобі його і нікуди привести. Молодець, я твоє рішення підтримую!

Даша, почавши жити окремо, з матір’ю бачилася нечасто. На зустрічі особливо не було часу. Дзвонила також рідко. Чекала, коли мати сама захоче з нею поговорити, але Людмила Петрівна була дуже зайнята новими стосунками, тож на зв’язок виходила нечасто.

Якось пізно ввечері Даші подзвонила мати. Дівчина занепокоїлася: напевно, щось трапилося, коли мама дзвонить їй у такий час.

— Мамо, що трапилося, – спитала Даша.

Людмила Петрівна, ридаючи, повідомила доньці новину:

— Від мене Коля пішов! Я з роботи повернулася, а його вдома нема! Речі зібрав, гроші прихопив і мікрохвильовку забрав… Він мене покинув, Даша!

Дар’я розлютилася:

— Мамо, треба негайно їхати до поліції та писати на нього заяву! Я так і знала, що з цього співжиття нічого доброго не вийде, по ньому було видно, що він карний злочинець. Збирайся, я зараз викличу таксі, разом з’їздимо.

— Не треба, – продовжила Людмила Петрівна, — не буду я ні на кого заяву писати. Нехай котиться! Як тепер жити, не уявляю…

— А що, мамо, страшного трапилося? Навпаки, від нахлібника позбулася, далі житимеш просто чудово, вже повір мені!

— Даша, – ридання Людмили Петрівни перейшли в істерику, – мені народжувати за чотири місяці!

Даша подумала, що не дочула:

— Що тобі?!

— Народжувати, – повторила Людмила Петрівна, – я вагітна, сина чекаю!

Даша здивувалася:

— Мамо, тобі сорок сім років, які діти? Ти що, зовсім з глузду з’їхала?!

Ми з Миколою довго дитину планували, хотіли, все для цього робили. Він, коли дізнався, що батьком стане, то радів! Що трапилося сьогодні, не знаю.

— Мабуть, зрозумів, що такої відповідальності не готовий. — Що тепер робити? — Позбуватися пізно, п’ять місяців вже терміну … Та я не можу, це ж моя дитина!

— Ну ти даєш, мамо, – тільки й змогла вимовити Даша, – звісно, ​​тепер тільки народжувати. А загалом лікарі, що кажуть?

— Лікарі кажуть, що зі здоров’ям у мене не порядок. Я, коли прийшла на облік жіночої консультації ставати, мені гінеколог прямим текстом сказала, що високий ризик розвитку патологій, переривання порадила зробити.

— Уявляєш? Я скаргу одразу на неї написала до Міністерства охорони здоров’я, сподіваюся, її звільнили! Не місце таким у медицині!

Даша промовчала, не бажаючи нариватися на скандал. Людмила Петрівна тим часом продовжувала:

— Я, дочко, без тебе не впораюся. Адже дитині стільки всього потрібно: і одяг, і коляска, і ліжечко, і підгузки, соски, пляшки, іграшки! Лише на тебе одна надія. Ти ж матір без допомоги не кинеш?

Усі чотири місяці до пологів Даша працювала на забезпечення вагітної матері. Дівчина за першим покликом у будь-який час доби мчала в магазин або аптеку на вимогу матері.

Людмила Петрівна уявила себе кришталевою вазою. Зайвий раз вона навіть із ліжка не вставала. Даша вечорами після роботи їздила до батьківської квартири і наводила там порядок: мила посуд, прала білизну, протирала пил, пилососила килими.

Коли народився Матвій, ситуація погіршилась. Людмила Петрівна швидко зрозуміла, що з таким навантаженням не впорається і вирішила, що Даша зобов’язана допомагати їй не тільки фінансово. Немалу частку турботи про новонародженого жінка постаралася перекинути на дочку. Людмила Петрівна наполягла, щоб Даша тимчасово переїхала до неї:

— Давай, – підганяла мати дочку, — я сама не впораюся. Даша, ну невже тобі мене не шкода? Матвій зовсім маленький, я вже забула, як з такими малюками поводитися!

— Мамо, – намагалася відхреститися Даша, – я взагалі не вмію з немовлятами поводитися, немає в мене досвіду.

— Нічого, просто мене страхуватимеш. Даша, якщо ти мені відмовиш, то вважай, що матері в тебе більше нема!

Даша була змушена погодитися з вимогою матері і незабаром про це пошкодувала. Людмила Петрівна ночами до дитини не вставала взагалі. Матвій із народження був на штучному вигодовуванні. Мати спокійно спала до ранку. Турбота в нічний час про новонародженого малюка лягла на плечі Даші.

Вона практично не спала. Захитувала, перевдягала дитину, доки Людмила Петрівна відновлювала витрачений днем ​​сили. На роботі Дар’я почала часто отримувати догани. Її працездатність знизилася, тепер дівчина могла задрімати на робочому місці. Витримавши два місяці в такому графіку, Даша ухвалила вольове рішення та повідомила матері:

— Вибач, мамо, але я змушена від тебе з’їхати. Якщо я продовжу жити тут, я втрачу роботу! Начальство мною незадоволене. Я, зрештою, керівник і маю іншим співробітникам подавати приклад. А який із мене приклад, якщо я за комп’ютером засинаю?

Людмила Петрівна спробувала протестувати:

— І що, ти мене одну з маленькою дитиною кинеш? Ти що, матір зовсім не шкодуєш?

— Якщо я втрачу роботу, нам жити не буде на що! – Знайшла гідний аргумент Дар’я. — Ти на одну допомогу проживеш? На все вистачить?

Людмила Петрівна, з доказами доньки все ж таки погодилася. Даша знову зняла собі квартиру, але матері з маленьким братиком допомагати не перестала.

Суботу та неділю Дарина проводила у батьків, допомагала по господарству, поралася з малюком, щоб дати мамі відпочити.

Людмилу Петрівну не влаштовували такі рідкісні візити. Щоразу, коли Даша переступала поріг квартири матері, відразу наривалася на претензії:

— Добре влаштувалася, – починала читати моралі Людмила Петрівна. — Спиш, напевно, вдосталь? Час на розваги маєш, з подружками, я дивлюся, кафе ходиш замість того, щоб до мене зайвий раз приїхати і з дитиною допомогти!

Даша спочатку терпіла, але потім почала огризатися:

— Мамо, я і так по можливості тобі допомагаю. Я не можу повністю звалити на себе всю турботу про дитину. Зрозумій, я теж маю свої справи!

— Цього мало, – обурювалася Людмила Петрівна, — Що мені ці твої два дні на тиждень? А решта? З понеділка по суботу я сама з немовлям, поїсти і помитися нормально можливості не маю. Вирішуй питання. Няню мені найми!

— Мамо, – розлютилася Даша, — Май совість! Матвій – твоя дитина, і твій обов’язок його ростити. При чому тут я? Я і так по можливості тобі допомагаю. Приїжджаю, гуляю з Матвієм, у суботу та неділю він повністю на мені! Половину зарплати тобі віддаю, залишків вистачає лише заплатити за квартиру та купити на місяць продукти.

— Ах ось як ти заговорила, – процідила Людмила Петрівна, — Так, він мій син, але і твій брат! Ти зобов’язана нас утримувати.

— Навіщо тобі гроші? Навіщо ти взагалі зайві кошти витрачаєш на винаймання квартири? Тут є вільна кімната, переїдь і живи, мені буде легше!

— Я теж, можливо, хочу з подругами зустрічатися, десь весело проводити час. Та й чоловіка, між іншим, ще можу пристойного зустріти, щоб у Матвія батько був!

Даша нападки матері терпіла довго, рішення припинити з батьком спілкування спало на думку до дівчини несподівано. Людмила Петрівна якось зателефонувала до доньки у розпал робочого дня і зажадала:

— Негайно приїжджай!

— Що трапилося, мамо? – Втомлено запитала Даша. — Що знову сталося?

— У Матвія ріжуться зуби, я вже другу ніч не сплю. Приїдь, сходи з ним – прогуляйся, я хочу кілька годин відпочити.

— Але я не можу, мамо, я на роботі! Хто мене відпустить? Зараз 15:20, до кінця робочого дня ще майже чотири години. Я не можу все кинути та приїхати!

— Мене не хвилює, – почала кричати Людмила Петрівна, — Все кидай і негайно приїжджай. Моє слово тобі має бути законом! Через півгодини, щоб стояла на порозі квартири, я якраз Матвія одягну на прогулянку.

— Все, – видихнула Даша, – терпець мій урвався. Я більше до тебе не приїду, можеш сюди не дзвонити. Твій номер я занесу до чорного списку. Досить, мамо!

— Ти народила дитину з власної забаганки, чудово знаючи, що з вихованням не впораєшся. Не перекладай на мене відповідальність, ти мати, а не я. Гроші відправлятиму двічі на місяць, як завжди. Більше від мене жодної допомоги не чекай.

Даша з матір’ю обірвала усі контакти. Дівчина сумувала за маленьким братом, але розуміла, що так, напевно, буде краще.

Матвія без допомоги вона не залишила, як і обіцяла матері, двічі на місяць переказувала гроші. Даша сподівається, що коли Матвій виросте, ситуація все ж таки устаканиться, і вони зможуть з матір’ю налагодити стосунки.