Я дивлюся на свою невістку Оксану і не можу зрозуміти: як так можна жити в сучасному світі? Вона сама ліпить вареники, пельмені. Пече пиріжки, лапшу вручну робить, навіть піцу і торти готує сама. Недавно я їй сказала:

— Оксаночко, зараз же все це можна купити. Бережи свій час, він же безцінний!

Вона посміхнулася, махнула рукою:

— Мамо, та ви що! Домашнє ж смачніше, натуральне, з душею.

Я бачу, як вона старається, але мені її шкода. То мій син із дітьми на вулиці гуляє, то сусіди у дворі в м’яча грають, а вона все вдома — то готує, то прибирає, то пере. Все сама, все своїми руками.

Одного разу я вирішила поговорити з нею. Ми сиділи за обідом, діти вже побігли до своєї кімнати, а Оксана все мктушилася:

— Та ти сядь, посидь, я сама посуд приберу, — кажу їй.

Вона, нарешті, сіла, взяла чашку чаю і втомлено зітхнула.

— Оксаночко, — починаю я обережно. — Скажи мені, навіщо ти так себе виснажуєш?

— Як це виснажую, мамо? — здивувалася вона.

— Ну ось це все: пельмені, пиріжки, прибирання щодня. Зараз усе можна купити, а прибирання хай робот робить чи когось найми.

Оксана засміялася:

— Мамо, мені це подобається. Я так звикла.

— Подобається? А коли ти відпочиваєш? Час собі приділяєш?

Вона знизала плечима:

— Коли діти сплять.

— А коли ти востаннє гуляла з подругами чи просто день для себе влаштувала?

Оксана замислилася. Вочевидь, такі питання її рідко турбували.

— Та, мабуть, давно. Але, мамо, мені правда не важко.

— Не важко? Оксано, я дивлюся на тебе і думаю: жінка в сучасному світі має жити інакше. Ти ж гарна, молода. Тобі б за собою слідкувати, на виставку сходити, у театр. А ти тут пельмені ліпиш.

За кілька днів я вирішила трохи пожартувати над нею. Поки вона гуляла з дітьми, я пішла до магазину і купила пельмені, вареники, навіть готову піцу і два пироги. Принесла це все додому й склала в холодильник. Думаю, подивимося, що вона скаже.

Увечері Оксана відкрила холодильник, вона на кілька секунд застигла, потім повернулася до мене:

— Мамо, що це? – здивовано запитала невістка.

— Їжа, — відповідаю. — Усе готове. Уяви, я подарувала тобі два дні вільного часу.

Вона засміялася:

— Ви хочете, щоб я це дітям дала? Та я ж їх так не годую!

— А чим ці пельмені гірші за твої? — питаю.

Вона бере упаковку, читає склад і каже:

— Дивіться, тут підсилювачі смаку, консерванти. А мої — з натурального фаршу й борошна.

Я здалася. Ну що ж, думаю, якщо людині так подобається, нехай робить. Але все-таки за два дні запросила її посидіти вдвох у кафе.

— Олено Гергіївно, а хто вдома прибиратиме? — запитала вона.

— Та ніхто і нічого не буде! Ось побачиш.

Ми посиділи в кафе, а потім пішли до салону краси. Я наполягла, щоб їй зробили манікюр і зачіску. Вона повернулася додому задоволена, сяюча.

— Мамо, знаєте, ви мали рацію. Я давно так не відпочивала.

З того дня я почала частіше говорити їй, щоб вона більше часу приділяла собі. І знаєте, вона поступово дослухалася. Почала іноді замовляти готову їжу, залишати прибирання на потім і навіть знайшла няню для дітей на кілька годин на тиждень.

— Мамо, дякую вам, — сказала вона мені одного разу. — Ви відкрили мені очі, що жінка — це не лише дім, кухня й діти. Це ще й я сама.

І знаєте, я радію. Недарма приїхала. А т свого сина трохи відчитала, як маленького: я розумію, що йому зручно і все влаштовує, але дружину берегти треба!