– Аліно! Дивись, яку я сумку купила! Зі знижкою, так дешево, уявляєш?! — радісно гукнула випещена, рожевощока жінка, переможно розмахуючи сумкою червоного кольору.

На порозі квартири Кирила та Аліни з’явилася теща, Світлана Петрівна.

Все життя жінка жила на широку ногу. Якщо десь і працювала, то від сили трималася на місцях кілька тижнів, а потім або її виставляли, не витримавши спілкування з буркотливою колегою, або вона йшла сама.

Тому що, висловлюючись її мовою:

– Це не робота, а марна трата часу! Чого тут за копійки гарувати?! Я врешті-решт жінка і заслужила право відпочивати! Я дитину народила, а забезпечувати її – це вже справа мого чоловіка!

Так і жили. Дочка Аліна потроху підростала. Її батько Андрій Євгенович і відповідно чоловік Світлани Петрівни працював з ранку до ночі.

І при цьому його дружина постійно шукала йому якісь підробітки. Він приходив з роботи, вечеряв розігрітими напівфабрикатами і знову вирушав на заробітки.

Іноді в Андрія Євгеновича закінчувався терпець і він влаштовував сварку. Тоді Світлана ненадовго вщухала.

Але він людиною був дуже добродушною, тому скоро все поверталося назад – він працював з ранку до ночі, а вона витрачала, витрачала і витрачала…

…Аліна поглянула на нову сумку мами:

– Ну і навіщо вона тобі?! Яка вже за рахунком? Краще б ці гроші нам із Кирилом віддала. Або в борг дала. Адже це третина виплати за кредит на квартиру. Тобі від цієї червоної сумки ніякого толку, у тебе їх десятки, а нам вже було б легше! – ображено сказала Аліна.

– Бач що вигадала! З якого дива я свої грошенятка буду тобі з твоїм чоловіком дарувати?! Він чого в тебе диван пролежує? Відправляй його на роботу! — сказала Світлана Петрівна, принагідно знімаючи своє пальто і вже водячи носом на приємний запах із кухні.

– Взагалі-то сьогодні вихідний, тож я вдома! Вітаю! — на кухню зайшов чоловік Аліни і, відповідно, зять Світлани Петрівни.

– Ну і що, що вихідний… А то ти прямо на своїй роботі втомився! Ким ти там працюєш? Якимось програмістом? Так це рахуй штани протираєш! — сказала теща й махнула рукою.

Зять налив собі чай і швидко пішов у кімнату.

– Алінко, ти знову якоїсь смакоти напекла! — Світлана сіла за стіл і почала один за одним наминати пиріжки, які зранку напекла її дочка.

Наїлася, витерла руки, ще трохи побурчала про те, про се й зазбиралася додому. Аліна зібрала в пакет кілька пирогів:

– Візьми тату …

– Та ось ще! Я зараз піду в магазин, мені черевики на осінь потрібні! Куди я з цими пирогами тягатимусь…

Так завжди було. Аліна та Кирило самі тягли кредит, лише іноді отримуючи скупі подарунки від батьків Аліни. У Кирила була мати похилого віку, яка жила в селі, і яка допомогти нічим не могла в принципі. Їй би хто допоміг…

Батько Аліни в гору не мав коли глянути вкотре від завантаженості. Але ці факти не заважали Світлані Петрівні насолоджуватися життям.

…Але прийшла біда… Андрій Євгенович дуже заслаб. Недобре стало прямо на черговому підробітку, який йому підсунула кохана дружина.

Він довго лежав у лікарні, потім вдома. Гроші для Світлани Петрівни, звісно, більше ніхто не заробляв. Вона залишилася на двох пенсіях, причому своя у неї була мізерна, та воно й зрозуміло – стажу вона не мала взагалі.

– Аліно, може у вас з Кирилом знайдеться трохи грошей, адже нам з батьком взагалі не вистачає, така ситуація… – часто просила вона допомоги у дочки.

– Звичайно, ось візьми, — Аліна простягла черговий згорток з грошима.

Грошей у їхній сім’ї дуже не вистачало, і Кирилові довелося влаштуватися на другу роботу. Вдома він практично не бував.

Аліна носила йому на роботу гарячі обіди, які сама готувала вдома у перерві між клієнтами – вона була перукаркою.

Якось черговий раз дівчина йшла з контейнерами, наповненим їжею. І раптом, піднявши голову, за склом одному з дорогих кафе вона побачила знайому постать.

Аліна придивилася хто ж там сидить і очам своїм не повірила!

То була її мати! Жінка сиділа за столиком і щось із апетитом наминала…

Здивована Аліна не витримала і зайшла у кафе:

– Мамо, а що ти тут робиш?! – ахнула вона.

– Ну як що?! Обідаю звісно… — у голосі жінки не почулося ні краплі сорому.

– А вдома то ти чому не готуєш?

– А що я повинна? Алінко, все життя тебе вчу, вчу, а толку ніякого! Чого біля плити стояти, якщо можна поїсти в кафе. Я ж не кухарка. І цьому своєму ти чого тягаєш?! Дивитися ж неприємно! Зрозумій ти, мужики вони для того й потрібні, щоб працювати!

– Знаєш що, мамо! Через тебе тато зліг і зараз, коли він слабий, ти не дбаєш про нього! Тобі має бути соромно! Але ти й за Кирила взялася! Так ось, запам’ятай – я не дозволю так поводити себе з моїм чоловіком! Він у мене молодець! І я його кохаю. А ти в нас любиш тільки себе, правда ж?

Світлана Петрівна оторопіла. Ніхто ж їй жодного разу в житті не говорив і слова поперек.

Цілий місяць вона не ходила до Кирила з Аліною. Не дзвонила і не відповідала на їхні дзвінки. Вони розуміли, що мати образилася, але самі йти на перший крок не хотіли.

На п’ятому тижні, у суботу пролунав дзвінок у домофон. На порозі стояла Світлана Петрівна.

– Привіт! — якось по-особливому м’яко промовила вона.

– Привіт мамо… Ти з магазину, чи в магазин?!

– Та що ти, які магазини?! Іду з роботи…

Аліна й Кирило здивовано перезирнулись.

– Я ж влаштувалась у нашу поліклініку прибиральницею. Тато ж слабий, а жити на щось треба. Я ось вам тут трохи принесла, першу зарплату отримала… — чи то з гордістю, чи то ніяково сказала вона.

– А ще я пиріг спекла… – додала жінка. – Ходімо з чаєм поїмо? – вона дивилася на них вичікувально.

Кирило з Аліна подивилися один на одного і засміялася.

Мабуть від незвичайності ситуації.

Звісно, вони не надіялися, що Світлана Петрівна зміниться. Але вона хоча б пішла на примирення.

Як кажуть – життя все розставить на свої місця…