За вікном шуміла злива, барабанячи краплями по даху веранди. З’являлися рідкісні відблиски блискавок. Ірина, стиснувшись у кріслі-гойдалці, дивилася у багаття, що танцювало в каміні. Тишу у великому будинку порушували тільки тріск полін і тихе цокання старовинного годинника на камінній полиці. Цей старовинний особняк на околиці міста дістався Ірині у спадок від бабусі. Кілька місяців тому та бабусі не стало уві сні, залишивши Ірину єдиною спадкоємицею.

Бабуся з боку батька в Ірини завжди була не бідна, але стосунки у них були холодні. Ірина пам’ятала лише рідкісні візити сюди. Та суворий погляд старенької з-під густих брів.

Дівчинка почувала себе тут чужою та непотрібною. І тепер цей величезний будинок належав їй. Навіщо бабуся, яка, здавалося, майже не помічала її за життя, залишила їй все своє майно? Бабуся мала й інших родичів. Двоюрідні брати та сестри, племінники, за кордоном жили. Чому саме вона? Ірина ніяк на це запитання не могла відповісти.

Переїзд із галасливої столиці в тихе провінційне містечко дався Ірині нелегко. Хоча, мабуть, потрібний був. Робота в рекламному агентстві, постійні хвилювання та шалений ритм життя вичавили з неї всі соки.

А будинок зустрів її тишею та легким запахом старої деревини. І Ірина одразу ніби вдихнула інше життя. Тут кожна кімната дихала історією. Були в будинку різьблені буфети та важкі портьєри. Картини на стінах потьмяніли від часу.

Перші тижні Ірина розбирала речі бабусі, переставляла меблі. Якось вона розбирала антресоль у дальній кімнаті і натрапила на важкі металеві дверцята. Її ніби хтось намагався надійно приховати від сторонніх очей.

Сейф. Старий. З хитромудрим замком. “Цікаво, що ж бабуся там зберігала?” — подумала Ірина, з цікавістю розглядаючи сейф.

Відповідь на це запитання Ірина отримала лише за кілька днів, коли приїхав Сергій. З чоловіком вони були одружені вже майже 20 років, але бачилися нечасто. Ірина звикла. Чоловік у неї був далекобійником.

– Привіт, кохана! — Сергій увійшов в будинок з валізою та букетом. Поцілував дружину та вручив квіти. Ірина посміхнулася. — Ну, розповідай. Як твої справи, як живеться на новому місці?

— Ой, все добре, — усміхнулася Ірина, приймаючи квіти. — Тільки нудно трохи без тебе. Будинок великий, а я зовсім одна.

— Слухай, я саме про це думав. Скільки мені ще їздити? Вже до пенсії незабаром готуватимуться. Ну ми тут із приятелем поговорили. Може, фірму відкриємо. Справа перспективна, але для старту капітал потрібен. Заощадження є, але ще мільйон потрібен.

– Мільйон?! – ахнула Ірина. — Але звідки нам взяти стільки?

— Ну так у бабусі тут точно щось є. Гроші, може, якісь, або коштовності.

І тут Ірина згадала про сейф. Вона розповіла Сергію про знахідку, і вони вирішили спробувати його відкрити. Декілька днів вони намагалися підібрати код до сейфа. Сергій вивчав замок, намагаючись зрозуміти пристрій. Ірина перебирала у пам’яті дати, пов’язані з бабусею. Сподівалася, що одна з них виявиться ключем до таємниці.

Нарешті, після багатьох годин наполегливих спроб, замок клацнув. Тяжкі дверцята сейфа прочинилися. Проте замість коштовностей чи пачок грошей вони побачили лише кілька пожовклих фотографій, зв’язку старих листів та невелику дерев’яну скриньку. Ірина з розчаруванням зітхнула.

— Ось це знахідка! — Сергій з розпачем махнув рукою. — Даремно лише час витратили.

Ірина простягла руку і дістала з сейфа скриньку. Вона була зроблена з темного дерева і прикрашена тонким різьбленням. Замка на ній не було. Ірина прочинила кришку. Усередині, на червоній оксамитовій підкладці, лежала каблучка. Масивна, золота, з великим рубіном у вигляді краплі. Він був оточений дрібними діамантами.

– Яка краса! — Ірина із захопленням розглядала каблучку.

— Може, якийсь антикваріат, — задумливо сказав Сергій. — Треба дізнатися, скільки вона коштує, — додав він, крутячи каблучку в руках. — Може, хоч частину суми покриємо.

Наступного тижня Ірина намагалася знайти хорошого оцінювача. Зрештою, в антикварному магазині в обласному центрі їй порадили звернутися до одного старого колекціонера.

— Хм, цікаво, цікаво, — простяг той, розглядаючи каблучку через лупу. – Робота дуже тонка, старовинна. А камінь… Бачите ці вкраплення? Не рубін це, це шпінель. Дуже рідкісний. Таке каміння називали «рубінами Чорного Принца».

– І що це означає? — спитала Ірина, затамувавши подих.

— А те, моя люба, — старий відклав лупу і подивився на Ірину поверх окулярів, — що ваша каблучка коштує цілий статок. — Вона унікальна. Але якщо ви хочете її продати… У мене є знайомі колекціонери, які будуть дуже зацікавлені.

За кілька днів угода відбулася. Старий виявився вірним своєму слову. Знайшов покупця і той заплатив. Грошей у результаті не тільки на задум чоловіка вистачало, а й їм на життя. Ірина думала, що в будинку тоді варто зробити ремонт.

— Ось бачиш, я ж казав, — задоволено посміхався Сергій. — Бабуся не підвела! Тепер у нас все буде!

Ірина була рада. Тепер у чоловіка буде своя фірма, він більше не буде в дорозі.

Якось вранці Ірина раптом почула дзвінок у двері. Дивно. Хто б тут міг до неї взагалі прийти? На порозі стояла строга жінка з жорсткими рисами обличчя. Погляд темних очей був пронизливий. На жінці було дороге пальто з натурального хутра та елегантний капелюшок. У руках вона тримала невелику сумочку. Ірина зітхнула.

— Здрастуйте, Олено Вікторівна, — привітала вона свекруху.

— Доброго дня, невістка. Я можу увійти, чи ти вважаєш за краще розмовляти на порозі?

Ірина відійшла вбік, пропускаючи гостю до хати. Олена Вікторівна з презирливим виглядом окинула поглядом коридор.

— Що ж, ти, як я подивлюся, непогано тут влаштувалася, — сказала вона, знімаючи рукавички. — Стара, звичайно, завжди була при грошах. Але щоб тобі все лишити…

— Спадкоємиця ж я, — знизала плечима Ірина.

– Ну-ну, – багатозначно простягла свекруха, сідаючи в крісло біля каміна. — Я тут у вас на кілька тижнів зупинюся. А то й не запрошуєте на нове місце.

Олена Вікторівна була жінкою заповзятливою і, як кажуть, не без авантюрної жилки. Розкіш вона любила, але сама небагата завжди була. Але спритно навчилася знаходити заможних чоловіків, які готові оплачувати її капризи. Та тільки останнім часом їй не щастило.

Одного дня Ірина хотіла взяти гроші з сейфа, щоб розплатитися за новий диван. А коли зазирнула, виявила, що той порожній. Не було там ані грошей, ані документів на дім. А взяти їх могла лише одна людина…

Ірина кинулася до кімнати свекрухи. Та незворушно пила чай, гортаючи журнал.

– Де документи?! – вигукнула Ірина, забігши у кімнату.

Олена Вікторівна незворушно відволіклася від журналу і, примруживши очі, подивилася на невістку.

– Які документи? – спокійно спитала вона, відпиваючи чай. — Ти про що?

— Не вдайте! Я ж чудово розумію, що це ви.

— Ах, ти про це, — сказала свекруха. — Так, взяла. І що ти зробиш?

— Це неприпустимо! – вигукнула Ірина.

— Неприпустимо? — Олена Вікторівна засміялася. — Ти за сином моїм одружена. Отже, будинок належить і йому! Отже, і мені!

— Будинок належить мені за заповітом. У вас немає на нього прав. Поверніть документи та гроші, або я напишу заяву.

Олена Вікторівна примружилася і посміхнулася:

— Повір, суд не буде на твоєму боці. У мене є зв’язки, і якщо знадобиться, я зроблю так, що всі дізнаються, як ти отримала цю спадщину. Думаєш, вона просто так залишила тобі будинок?

— Що ви маєте на увазі?

— О, люба, — Олена Вікторівна встала з крісла і зробила кілька кроків назустріч Ірині. — Я ж знаю, що твоя бабуся зовсім не була ангелом. Вона багато чого ховала у цьому будинку. І якщо добре покопатися, можна щось знайти. І на суді це зіграє проти тебе. Уявляю, як ти пояснюватимеш, чому вона раптом вирішила залишити тобі все, за наявності інших родичів.

Ірина не могла повірити, що Олена Вікторівна готова вчинити так із дружиною власного сина. Вона найняла адвоката. Почалися довгі судові позови. Ірина розповіла всю правду. Адвокат Ірини надав суду докази махінацій Олени Вікторівни та інших родичів, які намагалися оскаржити заповіт.

Будинок залишився за Іриною. Побачивши поведінку родичів у суді, жінка зрозуміла, чому бабуся залишила спадок саме їй. Може, вона була лише людьми-шуліками оточена. І тільки під кінець життя зрозуміла, що тільки Ірина і заслуговувала на її доброту. Хто знає…

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело